Де шатро?
Шатро, яке, як ми вважаємо, відділяє нас від божественної допомоги, не покриває Бога. Час від часу воно покриває нас. Бог ніколи не ховається, але іноді це буває з нами.
У найглибшому відчаї у в’язниці Ліберті пророк Джозеф Сміт вигукнув: “О Боже, де Ти? І де те шатро, що покриває Твоє сховище?”1 Багатьом з нас у мить смутку здається, що Бог далеко від нас. Шатро, яке, як ми вважаємо, відділяє нас від божественної допомоги, не покриває Бога. Але час від часу воно покриває нас. Бог ніколи не ховається, але іноді це буває з нами, коли нас покриває шатро мотивацій, що віддаляють нас від Бога, і нам здається, що Він далекий і недоступний. Керуючись особистими бажаннями, а не почуттям “Нехай буде Твоя воля”2, ми починаємо відчувати, що є шатро, яке перекриває доступ до Бога. Бог не втрачає здатності бачити нас або спілкуватися з нами, але ми можемо не мати бажання слухати або підкоритися Його волі і Його часу.
Наше почуття відділеності від Бога зменшуватиметься, якщо ми будемо уподібнюватися до дитини перед Ним. Це нелегко у світі, де думка інших людських створінь може справляти вплив на нашу мотивацію. Але це допоможе нам усвідомити таку істину: Бог поруч з нами, дбає про нас і ніколи не ховається від Своїх вірних дітей.
Моя трирічна онука показала, наскільки нам необхідно бути невинними і смиренними, щоб мати контакт з Богом. Разом зі своєю сім’єю вона була на дні відкритих дверей храму в Бригам-Сіті, шт. Юта. В одній з кімнат тієї прекрасної будівлі вона озирнулася навколо і запитала: “Матусю, а де ж Ісус?” Її мама пояснила, що дівчинка не побачить Ісуса у храмі, але вона може відчувати Його серцем. Елайза глибоко замислилася над маминою відповіддю, а потім, як здалося, задовольнилася нею і сказала в кінці: “Ісус пішов допомагати іншим”.
Ніяке шатро не затьмарило розуміння Елайзи і не обмежило її бачення реальності. Бог поруч з нею, і вона відчуває себе поруч з Ним. Вона знала, що храм—це дім Господа, але також розуміла, що воскреслий і уславлений Ісус Христос має тіло і може в певну мить знаходитися лише в одному місці3. Вона зрозуміла, що якщо Він не був у Своєму домі, то мав бути в іншому місці. А отримане нею знання про Спасителя давало їй розуміння, що Він десь знаходиться й робить щось хороше для дітей Його Батька. Було зрозуміло, що вона сподівалася побачити Ісуса не заради підтвердження дива Його існування, а просто тому, що вона любить Його.
Дух міг донести до її дитячого розуму і серця втішення, якого всі ми потребуємо і хочемо. Ісус Христос живий, Він знає нас, пильнує за нами і дбає про нас. У миті болю, самотності чи збентеження нам не потрібно бачити Ісуса Христа, щоб знати, що Йому відомо про наші обставини і що Його місія—благословляти нас.
Я знаю з власного досвіду, що те, що відбулося з Елайзою, може відбуватися з нами навіть тоді, коли дитинство далеко позаду. На початку своєї професійної діяльності я докладав багато зусиль, щоб стати штатним викладачем Стенфордського університету. Я думав, що створив хороше життя для себе і для сім’ї. Ми жили неподалік від батьків моєї дружини у затишному місці. За мирськими нормами я досягнув великого успіху. Але завдяки Церкві я отримав шанс залишити Каліфорнію і поїхати до Рікс-колледжа у Рексбурзі, шт. Айдахо. Мої життєві цілі в професійному зростанні могли стати шатром, що могло відділити мене від люблячого Батька, Який знав моє майбутнє краще за мене. Та я мав благословення знати, що до тієї миті весь успіх у кар’єрі та сімейному житті був даром від Бога. Тож, як дитина, я став на коліна помолитися і запитати, що мені робити. Розумом я зміг почути спокійний голос, який казав: “Це мій вуз”. Жодне шатро не закривало мене від Бога. У вірі й смиренні я підкорив свою волю Його волі та відчув Його турботу й близькість.
Роки, проведені в Рікс-коледжі, під час яких я намагався зрозуміти Божу волю і діяти відповідно, не давали шатру покривати мене або затьмарювати активну роль Бога в моєму житті. Коли я прагнув виконувати Його роботу, я відчував Його поруч і відчував запевнення, що Він знає мої справи і глибоко переймається моїм щастям. Але, як це було у Стенфорді, почали з’являтися мирські мотивації. Серед них була цікава пропозиція щодо роботи, яку я отримав якраз в кінці п’ятого року президентства в Рікс-коледжі. Я розглядав цю пропозицію і молився про неї та навіть обговорював з Першим Президентством. Мені відповіли тепло, з легким гумором, але не даючи жодної вказівки. Президент Спенсер В. Кімбол вислухав мою розповідь про те, яку посаду мені пропонує одна велика корпорація, а потім сказав: “Ну, Геле, схоже, що це прекрасна пропозиція. Але якщо ти нам будеш потрібен, ми знаємо, де тебе знайти”. Вони б знали, де мене знайти, але моє бажання досягнути професійного успіху могло створити шатро, яке утруднило б мої пошуки Бога і мені було б важче прислухатися до Його запрошень та виконувати їх.
Моя дружина, відчуваючи це, отримала сильне відчуття, що нам не слід залишати Рікс-коледж. Я казав: “Мене це задовольняє”. Але вона мудро наполягала на тому, що я маю отримати особисте одкровення. Тож я помолився знову. Цього разу я дійсно отримав настанову у вигляді голосу, який сказав у моєму розумі: “Я дозволю тобі залишатися в Рікс-коледжі ще трохи”. Мої особисті амбіції могли затьмарити бачення реальності, й мені було б важко отримати одкровення.
Через тридцять днів після того як мене було благословлено натхненним рішенням відмовитися від пропозиції отримати нову роботу і залишатися в Рікс-коледжі, прорвало дамбу Титон, яка знаходилася неподалік. Бог знав, що дамбу прорве і сотням людей буде потрібна допомога. Він дав мені можливість шукати поради й дозволу, щоб залишитися в Рікс-коледжі. Він знав усі причини того, чому моє служіння все ще було необхідним у тому коледжі в Рексбурзі. Тож я був там, щоб часто запитувати Небесного Батька в молитвах, аби, за Його волею, робити те, що допомагало людям, у яких було пошкоджено майно і підірвано здоров’я. Я годинами працював разом з іншими, розчищаючи домівки від багна й води. Моє бажання знати і виконувати Його волю допомагало досліджувати глибини моєї душі.
Той випадок ілюструє ще один спосіб, у який ми можемо створювати перепону, що заважатиме нам пізнавати волю Бога або відчувати Його любов до нас: ми не можемо наполягати на нашому розкладі, в той час як у Господа вже є Свій. Я думав, що провів достатньо часу, виконуючи своє служіння в Рексбурзі, тож поспішав рухатися далі. Іноді ми, наполягаючи на тому, щоб діяти за власним розкладом, перестаємо бачити Його волю для нас.
У в’язниці Ліберті пророк Джозеф просив Господа покарати тих, хто переслідував членів Церкви в Міссурі. В молитві він просив про невідворотне і невідкладне покарання. Але Господь відповів, що “не так багато років пройде”4, і Він матиме справу з тими ворогами Церкви. У 24-му і 25-му віршах 121-го розділу Учення і Завітів сказано:
“Ось, мої очі бачать і знають усі їхні діяння, і Я маю в запасі швидкий суд у належний час для їх усіх;
Бо є час, який призначено кожній людині за її вчинками”5.
Ми відсуваємо шатро, коли відчуваємо і молимося: “Нехай буде Твоя воля” і “у Тобою призначений час”. Його часу невдовзі стане для нас достатньо, оскільки Він хоче для нас лише найкращого.
Одна з моїх невісток багато років думала, що Господь закрився від Неї шатром. Вона була молодою матір’ю трьох дітей і хотіла мати більше дітей. Після двох викиднів її молитви благання сповнилися болем. Минали роки, дітей все не було, і вона відчувала спокусу гніватися. Коли наймолодша дитина пішла до школи, порожнеча в домі ніби насміхалася над її бажанням присвятити себе материнству. Таку ж реакцію викликали незаплановані й навіть небажані вагітності її знайомих. Вона мала таку ж відданість і бажання присвятити себе Господу, як і Марія, яка проголосила: “Я ж Господня раба”6. Але хоча вона промовляла ці слова у своєму серці, однак нічого не чула у відповідь.
Щоб підбадьорити, чоловік запросив її з собою у відрядження до Каліфорнії. Поки він був на зборах, вона прогулювалася прекрасним безлюдним пляжем. Її серце мало не вискакувало з грудей, коли вона вголос молилася. Вперше вона просила не про ще одну дитину, а про божественну роботу. “Небесний Батьку, благала вона,—я віддам Тобі увесь свій час. Будь ласка, покажи мені, як його заповнити”. Вона виявила свою готовність перевезти сім’ю у будь-яке місце, куди потрібно буде поїхати. Та молитва несподівано сповнила її миром. Вона не задовольнила її розум, який прагнув визначеності, але вперше за кілька років її серце сповнилося спокоєм.
Молитва усунула шатро і відкрила отвори небесні. Через два тижні вона дізналася, що чекає на дитину. Її наймолодшій дитині був лише рік, коли разом з моїм сином вона отримала покликання служити на місії. Оскільки вона пообіцяла іти й робити все, що може і де завгодно, вона відкинула страх і полетіла з дітьми через океан. На місії у неї народилася ще одна дитина, якраз у день трансферу місіонерів.
Щоб відкинути духовне шатро, яке іноді ми опускаємо на наші голови, необхідно повністю підкоритися волі небес, як це зробила ця молода мати. Але це не гарантує отримання негайної відповіді на наші молитви.
Мабуть серце Авраама було налаштовано правильно задовго до того, як Сара зачала Ісака і вони отримали свою обіцяну землю. Однак у небес були інші цілі, яких необхідно було досягнути в першу чергу. Ті цілі включали не лише розбудову віри Авраама і Сари, але також навчили їх духовних істин, якими вони ділилися з іншими під час свого довгого, кружного шляху до підготовленої для них землі. Часто затримки Господа здаються довгими. Деякі з них тривають упродовж життя. Але вони завжди розраховані на те, щоб благословляти. Ці затримки ніколи не повинні перетворюватися на самотність, або смуток, або нетерпіння.
Хоча Його час не завжди наш час, ми можемо бути впевнені, що Господь дотримується Своїх обіцянь. Для будь-кого, хто зараз вважає, що до Нього далеко, я свідчу, що настане день, коли ми всі побачимо Його лицем до лиця. Так само як зараз не існує нічого такого, що заважало б Йому нас бачити, так само не буде нічого, що заважатиме нам бачити Його. Ми всі станемо перед Ним особисто. Як і моя онучка, ми хочемо бачити Ісуса Христа зараз, але зустріч з Ним перед місцем суду, якої нам не уникнути, буде приємнішою, якщо ми, в першу чергу, будемо виконувати те, що допомагає нам пізнати Його настільки, наскільки Він знає нас. Коли ми Йому служимо, то стаємо, як Він, і ми почуваємо себе ближчими до Нього, наближаючи той день, коли ніщо не буде заважати нашому баченню.
Поступ до Бога може бути неперервним. “Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу”7—навчає Спаситель. А потім Він розповідає як:
“Бо Я голодував був—і ви нагодували мене, прагнув—і ви напоїли мене, мандрівником Я був—і Мене прийняли ви.
Був нагий—і Мене зодягли ви, слабував—і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був—і прийшли ви до Мене.
Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: “Господи, коли то Тебе ми голодного бачили—і нагодували, або спрагненого—і напоїли?
Коли то Тебе мандрівником ми бачили—і прийняли, чи нагим—і зодягли?
Коли то Тебе ми недужого бачили, чи у в’язниці—і до Тебе прийшли?”
Цар відповість і промовить до них: “Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих,—те Мені ви вчинили”8.
Коли ми робимо для дітей Його Батька те, що Він очікує від нас, Господь вважає це добротою, виявленою до Нього, і ми будемо ближчими до Нього, відчуваючи Його любов і схвалення. З часом ми станемо, як Він, і будемо думати про День суду з радісним передчуттям.
Шатром, яке, як вам здається, закриває вас від Бога, може бути страх перед людьми, який витісняє це бажання служити іншим. Єдине, чим керувався Спаситель—надавати допомогу людям. Багато з вас, як і я, відчували страх, підходячи до людини, яку ви образили або яка завдала болю вам. І все ж я бачив, як Господь поступово пом’якшував серця, у тому числі і моє. Тож я закликаю вас підійти заради Господа до людини, незважаючи на будь-який страх, який у вас може бути, і виявити їй любов і прощення. Я обіцяю вам, що зробивши так, ви відчуєте любов Спасителя до тієї людини, і також Його любов до вас. І вам не буде здаватися, що її джерело далеко від вас. Для вас таке випробування може знаходитися в сім’ї, громаді або в країні.
Але якщо ви будете робити Господню роботу, аби благословляти інших, Він побачить і нагородить за це. Якщо ви будете робити це достатньо часто і достатньо довго, то відчуєте, як змінюється саме ваше єство завдяки Спокуті Ісуса Христа. Ви не лише будете відчувати себе ближчими до Нього, ви все більше і більше відчуватимете, що стаєте такими, як Він. Тоді, коли ви дійсно побачите Його, як і всі ми, то відчуєте те ж саме, що й Мороній, коли сказав: “А тепер я кажу всім, прощавайте. Я скоро піду спочивати в раю Бога, доки мій дух і тіло з’єднаються знову, і мене буде пронесено переможно крізь повітря, щоб зустрітися з вами перед приємним місцем суду великого Єгови, Вічного Судді і живих, і мертвих. Амінь”9.
Якщо ми служимо з вірою, смиренням і бажаємо виконувати Божу волю, я свідчу, що місце суду великого Єгови буде приємним. Ми побачимо Батька і Його Сина так, як Вони бачать нас зараз—з досконалою ясністю й досконалою любов’ю. В ім’я Ісуса Христа, амінь.