“Бо живу Я—і ви жити будете!”
Завдяки Йому, а саме, нашому Спасителю Ісусу Христу, ті почуття скорботи, самотності і відчаю одного дня будуть поглинуті повнотою радості.
Коли я служив молодим місіонером у Чилі, ми з напарником зустріли у філії сім’ю із семи чоловік. Матір і діти приходили до Церкви кожного тижня. Ми гадали, що вони давні члени Церкви. Через кілька тижнів ми дізналися, що вони не були охрищені.
Ми негайно зв’язалися з цією сім’єю і запитали, чи можна нам прийти до них додому і навчати їх. Батько не мав бажання вивчати євангелію, але не заперечував проти того, щоб ми навчали його сім’ю.
Сестра Рамірес швидко просувалася в навчанні. Вона жадібно прагнула пізнати всі вчення, які ми викладали. Одного вечора, обговорюючи хрищення немовлят, ми навчали, що малі діти є невинними і не потребують хрищення. Ми попросили її прочитати в книзі Моронія:
“Ось, я кажу вам, що цьому ви будете вчити—покаяння і хрищення тим, хто є підзвітним і здатним чинити гріх; так, навчайте батьків, що вони мусять покаятися, і бути хрищеними, і упокоритися, як їхні малі діти, і їх усіх буде спасенно з їхніми малими дітьми.
А їхні малі діти не потребують ні покаяння, ні хрищення. Ось, хрищення є на покаяння для виповнення заповідей щодо відпущення гріхів.
Але малі діти живуть у Христі, аж від заснування світу; якби це було не так, тоді Бог є упередженим Богом і також змінним Богом і зважає на особи; бо як багато малих дітей померло без хрищення!”1
Прочитавши цей уривок, сестра Рамірес почала схлипувати. Ми з напарником були збентежені. Я запитав: “Сестро Рамірес, може ми щось не так сказали чи зробили і образили вас?”
Вона відповіла: “Ні, ні, старійшино, ви не зробили нічого поганого. Шість років тому у мене народився хлопчик. Він помер до того, як ми змогли його охристити. Наш священик сказав нам, що через те, що він не був охрищений, то перебуватиме поряд з пеклом протягом усієї вічності. Шість років я носила в собі цей біль і провину. Прочитавши цей уривок, я знаю силою Святого Духа, що це істинно. Я відчула, як з мене спав великий тягар, і це сльози радості”.
Я згадав учення пророка Джозефа Сміта, який навчав цієї втішної доктрини: “Господь забирає багатьох ще в дитинстві, щоб вони могли уникнути заздрощів людських, і смутку, і нечестивості сучасного світу. Вони були надто чистими, надто милими, щоб жити на землі, отже, якщо це правильно розуміти, замість того, щоб плакати, у нас є привід радіти, коли вони звільняються від зла, і вони незабаром знову будуть з нами”2.
Через шість років, проведених в муках від майже нестерпного смутку і болю, істинне вчення, відкрите люблячим Небесним Батьком через живого пророка, принесло солодкий спокій цій стражденній жінці. Зайвим буде сказати, що сестра Рамірес і її діти, яким було вісім років і старше, були охрищені.
Я пам’ятаю, як писав своїй сім’ї і висловлював вдячність, яку відчував у серці за знання цієї і стількох інших простих і цінних істин відновленої євангелії Ісуса Христа. Я ніколи не здогадувався, як цей прекрасний істинний принцип повернеться до мене в майбутньому і стане моїм бальзамом в Ґілеаді.
Я б хотів звернутися до тих, хто втратив дитину і ставив запитання: “Чому це сталося зі мною?” або навіть ставив під сумнів власну віру в люблячого Небесного Батька. Я молюся, аби силою Святого Духа я міг принести хоч трохи надії, спокою і розуміння. Я бажаю бути знаряддям, аби сприяти відновленню вашої віри в нашого люблячого Небесного Батька, Який знає все і дозволяє нам зазнавати випробувань, аби ми могли пізнати і полюбити Його, а ще зрозуміти, що, якби не Він, у нас би не було нічого.
4 лютого 1990 року народився наш третій син і шоста дитина в сім’ї. Ми назвали його Тайсоном. Він був гарненьким малюком, і наша сім’я зустріла його з відкритим серцем і обіймами. Його брати і сестри так ним пишалися! Ми всі думали, що він був найдосконалішим малюком з усіх, які колись народжувалися.
Коли Тайсону було вісім місяців, він проковтнув крейду, яку знайшов на килимі. Ця крейда застрягла в горлі Тайсона, і він перестав дихати. Його старший брат приніс Тайсона в кімнату з несамовитим криком: “Малюк не дихає! Малюк не дихає!” Ми почали робити штучне дихання і викликали 911.
Прибули працівники швидкої допомоги і миттю доставили Тайсона в лікарню. В кімнаті очікування ми продовжували палко молитися, благаючи Бога про диво. Через якийсь час, що, здавалося, тривав вічність, в кімнату зайшла лікарка і сказала: “Мені шкода. Ми більше нічого не можемо зробити. Ви можете побути з ним стільки, скільки потрібно”. І вона пішла.
Коли ми зайшли в палату, де лежав Тайсон, то побачили нашу маленьку дитинку неживою. Здавалося, його маленьке тіло було оточене небесним сяйвом. Він був таким світлим і чистим.
У ту мить здавалося, що це кінець усього. Як ми зможемо прийти до наших дітей і якимось чином пояснити, що Тайсон уже не повернеться додому?
Далі про це я буду розповідати виключно від себе. Ми з моєю дружиною, яка є просто ангелом, пережили це випробування разом, але я не в змозі висловити почуття матері і навіть не буду намагатися це робити.
Неможливо описати суміш почуттів, які я мав у той момент свого життя. Більшість часу я відчував, ніби це був поганий сон і я незабаром прокинуся. Тоді весь цей жах закінчиться. Я не спав багато ночей. Я часто ходив з кімнати до кімнати вночі, перевіряючи, чи все гаразд з нашими іншими дітьми.
Почуття провини катувало мою душу. Я почував себе дуже винним. Я почувався брудним. Я був його батьком і мав краще потурбуватися про його безпеку. Якби я тільки зробив це або те. Іноді навіть сьогодні, 22 роки тому, ці почуття починають підкрадатися до мого серця, і я повинен швидко звільнятися від них, бо вони можуть бути руйнівними.
Десь через місяць після смерті Тайсона я мав інтерв’ю зі старійшиною Діном Л. Ларсеном. Він приділив час, щоб вислухати мене, і я завжди буду вдячним за його пораду і любов. Він сказав: “Не думаю, що Господь хотів би, аби ви карали себе за смерть вашого малюка”. Я відчув любов мого Небесного Батька, проявлену через одного з його вибраних слуг.
Однак катуючі думки продовжували надокучати мені, і невдовзі я почав відчувати гнів: “Це не справедливо! Як Бог міг зробити таке мені? Чому я? Що я зробив, аби заслужити таке?” Я навіть мав почуття гніву до людей, які лише намагалися втішити нас. Пам’ятаю, як друзі казали: “Я знаю, що ти відчуваєш”. А я думав про себе: “Ви навіть не уявляєте, що я відчуваю. Просто залиште мене в спокої”. Невдовзі я зрозумів, що жалість до себе також може забирати багато сил. Мені було соромно перед собою за те, що мав недобрі думки про дорогих друзів, які тільки намагалися допомогти.
Коли мене охоплювали і намагалися поглинути відчуття провини, гніву і жалості до себе, я молився, щоб моє серце могло змінитися. Завдяки дуже особистим священним нагодам Господь дав мені нове серце, і хоча воно все ще було самотнім і сповненим болю, усе моє бачення змінилося. Мені було дано пізнати, що я не був обкрадений, а натомість на мене чекало велике благословення, якщо я доведу свою вірність.
Моє життя почало змінюватися, і я міг дивитися вперед з надією, замість того, щоб дивитися назад з відчаєм. Я свідчу, що це життя не є кінцем. Духовний світ є реальним. Учення пророків стосовно життя після смерті—істинні. Це життя є лише скороминущим кроком вперед у нашій подорожі назад до Небесного Батька.
Тайсон залишився цілком невід’ємною частиною нашої сім’ї. Протягом років ми з радістю спостерігали милість і доброту люблячого Небесного Батька, Який дозволив нашій сім’ї дуже реально відчувати вплив Тайсона. Я свідчу, що завіса тонка. Ті ж самі почуття відданості, любові і сімейної єдності не закінчуються з тим, як дорогі нам люди переходять на інший бік завіси; ці почуття, навпаки, посилюються.
Іноді люди запитують: “Скільки часу тобі знадобилося, щоб заспокоїтися?” Правда в тому, що ніколи неможливо повністю заспокоїтися, доки ви не будете знову разом з вашими покійними рідними. Я ніколи не матиму повноти радості, доки ми не поєднаємося ранком Першого воскресіння.
“Бо людина є дух. Елементи є вічними, а дух і елемент, нерозривно з’єднані, отримують повноту радості;
А коли роз’єднані, людина не може отримати повноти радості”3.
Але тим часом, як навчав Спаситель, ми можемо жити далі з радістю4.
Я дізнався, що гіркий, майже нестерпний біль може стати солодким, якщо звернутися до свого Небесного Батька і благати Його втішення, яке надходить завдяки Його плану; Його Сину, Ісусу Христу; і Його Втішителю, Хто є Святим Духом.
Яке ж це величне благословення в нашому житті! Чи не було б трагічним, якби ми не відчували глибокого смутку при втраті дитини? Який я вдячний своєму Небесному Батькові, що Він дозволяє нам любити сильно і любити вічно! Який я вдячний за вічні сім’ї! Який я вдячний, що через Свого живого пророка Він знову відкрив славетний план викуплення!
Коли ви були на похороні рідної вам людини, згадайте почуття вашого серця, коли ви йдете з цвинтаря і, озираючись, бачите ту свіжу могилу—здається, що серце зараз розірветься.
Я свідчу, що завдяки Йому, а саме, нашому Спасителю Ісусу Христу, ті почуття скорботи, самотності і відчаю одного дня будуть поглинуті повнотою радості. Я свідчу, що ми можемо довіритися Йому в таких словах:
“Я не кину вас сиротами,—Я прибуду до вас!
Ще недовго, і вже світ Мене не побачить, але ви Мене бачити будете, бо живу Я—і ви жити будете!”5
Я свідчу, що, як сказано у путівнику Проповідуйте Мою євангелію, “якщо ми будемо покладатися на Спокуту Ісуса Христа, Він допоможе нам подолати випробування, хвороби і біль. Ми зможемо сповнитися радістю, миром і спокоєм. Завдяки Спокуті Ісуса Христа все несправедливе в житті може бути виправлено”6.
Я свідчу, що того яскравого славетного ранку Першого воскресіння наші з вами близькі вийдуть з могил, як обіцяно Самим Господом, і ми матимемо повноту радості. Завдяки тому, що Він живе, вони і ми також будемо жити. В ім’я Ісуса Христа, амінь.