Літо з двоюрідною бабусею Роуз
Президент Дітер Ф. Ухтдорф
Другий радник у Першому Президентстві
Коли ви йдете вашою власною яскравою дорогою учнівства, я молюся, щоб віра зміцнювала вас на кожному кроці вашого шляху.
Мої улюблені сестри і дорогі друзі, мені так приємно бути з вами сьогодні, і я вдячний за те, що можу бути у присутності нашого дорогого пророка, Президента Томаса С. Монсона. Президенте, ми любимо вас. Ми сумуємо з приводу втрати трьох наших безцінних друзів і справжніх апостолів Господа. Ми сумуємо за президентом Пекером, старійшиною Перрі і старійшиною Скоттом; ми їх любимо. Ми молимося про їхні сім’ї та їхніх друзів.
Я завжди чекаю на цю сесію конференції—прекрасна музика й порада від наших натхненних сестер дають відчути сильний вплив Духа. Я стаю кращою людиною після того, як побуваю у вашій компанії.
Розмірковуючи, що я повинен сказати вам сьогодні, я замислився над тим, як навчав Спаситель. Це цікаво, як Йому вдавалося навчати найбільш величним істинам за допомогою простих історій. Його притчі запрошували Його учнів приймати істини не просто їхнім розумом, але і їхнім серцем, та пов’язувати вічні принципи з їхнім повсякденним життям1. Наш дорогий Президент Монсон також майстер навчати за допомогою власного досвіду, який зворушує серце2.
Сьогодні я також передам моє послання, висловлюючи свої думки й почуття у формі історії. Я запрошую вас слухати з Духом. Святий Дух допоможе вам знайти у цій притчі послання для вас.
Двоюрідна бабуся Роуз
Це історія про дівчинку, яку звали Євою. Є дві важливі речі, які вам необхідно знати про Єву. По-перше, у цій історії їй 11 років. І, по-друге, вона абсолютно, категорично не хотіла їхати до своєї двоюрідної бабусі Роуз і жити в неї. Зовсім. Нізащо.
Але Євиній матері мали зробити операцію, одужання після якої вимагало довгого часу. Тож батьки Єви відправили її провести літо з двоюрідною бабусею Роуз.
У голові Єви була тисяча причин, чому це була погана ідея. З одного боку, це означало б, що вона буде далеко від своєї матері. Це також означало б, що треба залишити свою сім’ю та друзів. До того ж вона навіть не знала цю двоюрідну бабусю Роуз. Її цілком влаштовувало те, де вона є зараз, тому: “Дякую!”
Однак ніякі аргументи чи закочування очей не могли змінити прийняте рішення. Тому Єва склала валізу й вирушила зі своїм батьком у довгу поїздку машиною туди, де жила двоюрідна бабуся Роуз.
Єва зненавиділа її будинок, як тільки увійшла в нього.
Усе було таким старим! Куди не глянь, усе було заставлено старими книгами, бутелями дивного кольору, пластиковими коробками, набитими аж через край бісером, бантиками й ґудзиками.
Двоюрідна бабуся Роуз жила там сама; вона ніколи не виходила заміж. Єдиним, хто ще жив у цьому домі, був сірий кіт, який любив знайти найвище місце в кожній кімнаті й сидіти там, дивлячись, мов голодний тигр, на все, що було внизу.
Навіть сам дім здавався самотнім. Це була сільська місцевість, де будинки розташовані далеко один від одного. На кілометр навколо не було нікого з Євиних ровесників. Це також змушувало Єву почувати себе самотньою.
Спочатку вона не надто вже й звертала увагу на двоюрідну бабусю Роуз. Здебільшого Єва думала про свою матір. Іноді вона не спала вночі, молячись всією своєю душею, щоб з її матір’ю все було добре. Але хоч і не відразу, та все ж Єва почала відчувати, що Бог наглядає за її матір’ю.
Нарешті прийшло повідомлення, що операція пройшла успішно, і тепер все, що залишалося робити Єві, так це чекати закінчення літа. Але, ой, як же вона ненавиділа те чекання!
Оскільки у Єви відлягло на душі, бо мамі стало краще, вона почала трохи більше звертати увагу на двоюрідну бабусю Роуз. Це була велика жінка—усе в ній було неабияким: її голос, її усмішка, її особистість. Їй не так-то й легко було поратися по господарству, але вона завжди співала й сміялась, коли працювала, і звучання її сміху наповнювало будинок. Щовечора вона сідала на свій м’який диван, витягала Писання й читала їх вголос. І читаючи, вона час від часу робила такі коментарі: “О, він не повинен був того робити!” або “Що б я тільки не віддала, аби тільки бути там!”, або “Хіба це не найпрекрасніше, що ти тільки чула?” І кожного вечора, коли ці двоє ставали на коліна біля Євиного ліжка, щоб помолитися, двоюрідна бабуся Роуз промовляла найпрекрасніші молитви, дякуючи своєму Небесному Батьку за блакитних сойок і ялини, за заходи сонця й зірки і за “диво бути живими”. Єві здавалося, наче Роуз знає Бога як друга.
З часом Єва зробила несподіване відкриття: двоюрідна бабуся Роуз була, можливо, найщасливішою людиною, яку вона тільки знала!
Але як же це могло бути?
Що робило її щасливою?
Вона ніколи не була заміжньою, у неї не було дітей, у неї не було нікого, крім того сірого кота, і їй важко було справлятися з простими справами, як от: зав’язувати свої черевики і підніматися сходами.
Коли вона їздила у місто, то надягала приголомшливо великі, яскраві капелюхи. Проте люди не сміялися з неї. Навпаки, вони товпилися навколо, чекаючи, щоб поговорити з нею. Роуз була шкільною вчителькою, тому-то й не дивно, що колишні її учні—які тепер вже виростили своїх дітей—зупинялися й розмовляли з нею. Вони дякували їй за той хороший вплив, який вона мала на їхнє життя. Вони часто сміялися. Іноді вони плакали.
Літо минало, і Єва все більше й більше часу проводила з Роуз. Вони ходили на довгі прогулянки, і Єва навчилася розпізнавати горобців і зябликів. Вона збирала ягоди дикої бузини й варила мармелад із апельсинів. Вона дізналася про свою прапрабабусю, яка залишила свою дорогу батьківщину, перетнула океан і пройшла через рівнини, аби бути зі святими.
Невдовзі Єва зробила ще одне приголомшливе відкриття: не тільки двоюрідна бабуся Роуз була найщасливішою з усіх, кого вона знала, але й сама Єва була щасливішою, перебуваючи поряд з нею.
Тепер вже літні дні пролітали набагато швидше. Перш ніж Єва відчула це, двоюрідна бабуся Роуз сказала, що скоро настане час повертатися Єві додому. І хоч Єва з нетерпінням чекала цього з самого моменту свого приїзду, тепер вона не була такою впевненою у своїх почуттях. Вона зрозуміла, що буде скучати за цим старим домом з його котом-мисливцем та за своєю дорогою двоюрідною бабусею Роуз.
Напередодні приїзду батька, який мав забрати її, Єва поставила запитання, над яким замислювалась протягом кількох тижнів: “Бабусю Роуз, чому ви така щаслива?”
Бабуся Роуз уважно подивилася на неї, а потім повела її до картини, що висіла у вітальні. Це був подарунок від талановитого дорогого друга.
“Що ти там бачиш?”—спитала вона.
Єва помічала цю картину й раніше, але по-справжньому уважно її не роздивлялася. Дівчинка у вбранні, яке носили піонери, біжить, підстрибуючи по яскраво-синьому шляху. Трава і дерева були яскраво-зелені. Єва сказала: “На картині намальована дівчинка. Схоже, вона біжить, підстрибуючи”.
“Так, це дівчинка-піонерка, яка радісно біжить дорогою, підстрибуючи,—сказала бабуся Роуз.—Я уявляю, як багато темних і похмурих днів було у піонерів. Їхнє життя було таким важким—ми навіть і уявити собі цього не можемо. Але на цій картині все таке яскраве і сповнене надії. Ця дівчина біжить, підстрибуючи, і вона рухається вперед і вище”.
Єва мовчала, тому двоюрідна бабуся Роуз продовжила: “У житті достатньо такого, що йде не так, тому будь-хто може опинитися в калюжі песимізму й місиві меланхолії. Але я знаю людей, які, навіть коли справи йдуть кепсько, вибирають зосереджуватися на дивах і чудесах життя. Ці люди—найщасливіші з усіх, кого я знаю”.
“Але,—сказала Єва,—ви ж не можете просто клацнути вимикачем і перейти від суму до радості?”
“Ні, звичайно ж, ні,—лагідно усміхнулася бабуся Роуз,—але Бог не задумував, щоб ми були сумними. Він створив нас, щоб ми мали радість!3 Тож якщо ми довіряємо Йому, Він допомагатиме нам помічати в житті хороше, яскраве, сповнене надії. І тоді точно світ стане яскравішим. Ні, миттєво це не відбувається, а якщо чесно, то чи багато хорошого відбувається швидко? Я вважаю, що все найкраще, наприклад, домашній хліб чи домашній апельсиновий мармелад, вимагають терпіння й праці”.
Якусь мить Єва подумала над цим і сказала: “Можливо, це не так просто для людей, у яких не все ідеально в їхньому житті”.
“Дорога Єво, ти справді думаєш, що моє життя—ідеальне?” Бабуся Роуз сіла з Євою на м’який диван. “Був час, коли я настільки впала в розпач, що не хотіла рухатися далі”.
“Ви?”—спитала Єва.
Бабуся Роуз кивнула. “Мені так багато хотілося в житті”. Коли вона говорила, в її голосі відчувся сум, якого Єва раніше ніколи в ньому не чула. “Більшість з цього так ніколи й не здійснилась. За одним розчаруванням приходило інше. Одного дня я зрозуміла, що моє життя ніколи не буде таким, на яке я сподівалась. То був гнітючий день. Я була готова здатися і бути нещасною”.
“І що ж ви робили?”
“Якийсь час нічого. Я просто відчувала гнів. Я була, ну, справжнім таки монстром”. Потім вона засміялася, але не тим своїм звичайним розкотистим сміхом, який наповнював кімнату. “Це несправедливо”—знову й знову вертілося у мене в голові. Але зрештою я виявила те, що перевернуло все моє життя”.
“І що ж це було?”
“Віра,—усміхнулася бабуся Роуз.—Я виявила віру. І віра повела до надії. А віра і надія дали мені впевненість, що одного дня все набуде сенсу, що завдяки Спасителю все неправильне буде зроблено правильним. Після того я побачила, що шлях переді мною був не таким похмурим і курним, як я думала. Я почала помічати яскравість блакиті, зелень зелені і полум’яність червоного, і я вирішила, що маю зробити вибір: або я можу повісити голову і тягти свої ноги курною дорогою жалості до себе, або ж я можу мати трохи віри, одягнути світле плаття, взути свої танцювальні черевички і підстрибом помчати дорогою життя, співаючи на ходу”. Тепер її голос вібрував, нагадуючи ту дівчинку на картині. “Саме це я й стараюсь робити”.
Бабуся Роуз простягла руку до столика поряд з диваном і, взявши свою добре вже потерту книгу Писань, поклала її собі на коліна. “Я не думаю, що в мене була клінічна депресія—я не впевнена, що можна наказати собі вийти з депресії. Але я впевнена, що можна переконати себе, що ти нещасна! Так, у мене були темні дні, але всі мої сумні роздуми й хвилювання не могли нічого змінити, від них ставало ще гірше. Віра в Спасителя навчила мене: що б там не було у моєму минулому, моя історія може мати щасливий кінець”.
“Як ви це знаєте?”—спитала Єва.
Бабуся Роуз перегорнула сторінку у своїй Біблії і сказала: “Про це сказано ось тут:
“Бог … житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними,
і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!”4
Двоюрідна бабуся Роуз подивилась на Єву. Вона широко усміхалася, прошептавши з легким тремтінням в голосі: “Хіба це не найкраще, що ти будь-коли чула?”
“Це й справді звучить прекрасно”,—подумала Єва.
Бабуся Роуз перегорнула кілька сторінок і вказала Єві на вірш, щоб та його прочитала: “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!”5
“З таким славетним майбутнім,—сказала бабуся Роуз,—навіщо нам бути поглинутими минулим або теперішнім, які відбуваються зовсім не так, як ми планували?”
Єва насупила брови. “Але ж почекайте,—сказала вона.—Ви кажете, що бути щасливими означає просто сподіватись на щастя у майбутньому? Усе наше щастя—у вічності? А тепер хіба його не може бути?”
“О, звичайно ж воно може бути!—вигукнула бабуся Роуз.—Дороге дитя, тепер—це лише частина вічності. Вічність не починається після того, як ми помираємо! Віра і надія будуть відкривати твої очі на щастя. Це наче ти відкриваєш свої очі на щастя, що знаходиться перед тобою.
Я знаю вірш, в якому сказано: “Вічність складається з багатьох Тепер”6. Я не хочу, щоб моя вічність складалась із темних і страшних “Тепер”. І я не хочу жити в мороці бункера, зціпивши зуби, заплющивши очі й ображено терплячи до гіркого кінця. Надія дала мені віру, яка була мені потрібна, щоб жити радісно тепер!”
“І що ж ви робили потім?”—спитала Єва.
“Я виявляла віру в Божі обіцяння, наповнюючи своє життя тим, що має значення. Я навчалася. Здобула освіту. Це дало мені можливість займатися тим, що я любила”.
Єва подумала над цим якусь мить і сказала: “Але, напевно, щасливою вас робило не те, що ви були зайняті. Є безліч зайнятих людей, які не є щасливими”.
“Як ти можеш бути настільки мудрою у такому віці?—спитала бабуся Роуз.—Ти цілком права. І більшість тих, хто зайнятий,—нещасні люди, які забули про найважливіше у світі—те, що, за словами Ісуса, є серцем Його євангелії”.
“І що ж це?”—спитала Єва.
“Це—любов, чиста любов Христа,—сказала Роуз.—Ти бачиш, усе інше в євангелії—всі ті маєш і повинен, і ти будеш —ведуть до любові. Коли ми любимо Бога, ми хочемо служити Йому. Ми хочемо бути схожими на Нього. Коли ми любимо наших ближніх, ми перестаємо думати про наші власні проблеми і допомагаємо іншим людям вирішувати їхні проблеми”7.
“І це те, що робить нас щасливими?”—спитала Єва.
Двоюрідна бабуся Роуз кивнула головою й усміхнулась, на її очі навернулися сльози. “Так, моя дорога. Саме це й робить нас щасливими”.
Змінилась назавжди
Наступного дня Єва обняла свою двоюрідну бабусю Роуз і подякувала їй за все, що вона зробила для неї. Вона повернулася додому до своєї сім’ї та друзів, у свій дім і до своїх сусідів.
Але вона вже ніколи не була такою, як раніше.
Стаючи дорослішою, Єва часто думала про слова своєї двоюрідної бабусі Роуз. З часом Єва вийшла заміж, виростила дітей і прожила довге й чудове життя.
І одного дня, коли вона стояла у своєму домі, захоплено розглядаючи картину, на якій дівчинка в одязі піонерів, підстрибуючи, біжить яскравою синьою дорогою, вона збагнула, що вже дожила до того ж віку, в якому була того дивовижного літа її двоюрідна бабуся Роуз.
І коли вона зрозуміла це, то відчула, як особлива молитва наповнила її серце. І Єва відчула вдячність за своє життя, за свою сім’ю, за відновлену євангелію Ісуса Христа і за те літо багато років тому, коли двоюрідна бабуся Роуз8 навчала її про віру, надію і любов9.
Благословення
Мої улюблені сестри у Христі, я сподіваюся й молюсь, аби щось із цієї історії торкнулося вашого серця й надихнуло вашу душу. Я знаю, що Бог живий і що Він любить вас.
Коли ви йдете вашою власною яскравою дорогою учнівства, я молюся, щоб віра зміцнювала вас на кожному кроці вашого шляху; щоб надія відкривала вам очі на ті слави, які Небесний Батько має для вас у запасі; щоб віра зміцнювала вас у кожному кроці на вашому шляху; і щоб любов до Бога та до всіх Його дітей наповнювала ваше серце. Як апостол Господа, я залишаю це як моє свідчення і благословення, в ім’я Ісуса Христа, амінь.