Я помру?

Грегорі Хемблін

Автор живе в штаті Невада, США.

Я не знаю, чому раптом мій син почав боятися думок про смерть, але євангельські істини містять запевнення, необхідне для нього.

Мій семирічний син з усіх сил тиснув на педалі й прямував у невизначеному напрямку. З велосипеда спав ланцюг. Я наблизився, аби допомогти йому вийти з цього скрутного становища, перевернув велосипед, аби дістатися до ланцюга. Поки я розбирався, він сказав: “Тату? Коли я помру, то буду весь у крові?”

До певної міри вражений я поглянув на нього. Він був у сльозах.

“Що? Ні!— сказав я.— Ти не помреш”. Я сів на край тротуару, а він сів мені на коліна. Він плакав і плакав. Звідки ці думки?

“А всі мої нутрощі випадуть?”—запитав він.

Чи це мій малий син надивився фільмів жаху чи ще щось? “Ні!”— сказав я. Я знову сказав йому, що він не помре.

“Ні, тату. Кожен помре, хіба не так?”

Я глибоко вдихнув. Це не та розмова, яку я сподівався мати з такою малою дитиною.

Коли я став батьком, то пообіцяв собі ніколи не приховувати правду від моїх дітей, але думка про те, щоб сказати комусь з них, що одного дня вони помруть, здавалася мені жахливою. Я спробував ухилитися від його питання. “Тобі не треба перейматися цим прямо зараз,—сказав я.— Просто будь щасливим хлопчиком, розважайся і не переживай. Ти ще будеш жити довго-довго”.

“Я не хочу помирати”,—сказав він.

“Що мені робити?”— запитав я себе. У голові крутилася думка про те, що, сказавши щось неправильно, я на все життя травмую його. “Що мені робити?” Я мовчки помолився про допомогу.

Я почав розповідати йому про план спасіння. Я сказав, що в цьому світі ми лише гості. Я розповів, що кожен з нас складається з двох частин: тіла і духа. Я говорив йому, що коли люди помирають—і дійсно, ми всі колись помремо,—то перестає працювати лише наше фізичне тіло. Наші духи є вічними, і вони ніколи не помирають (див. Aлма 40:11).

Я сказав йому, що Ісус Христос є нашим Спасителем, бо Він дав нам можливість бути разом, навіть коли на певний час ми розлучаємося. Я навчав його, що Спаситель помер за нас і воскрес, і що завдяки тому, що Він живий, наші духи одного дня повернуться до наших тіл, і ми вже ніколи не помремо знову (див. Aлма 11:43–45).

Він запитав, чи я коли-небудь бачив померлу людину. Я сказав, що мав можливість попрощатися зі своїми дідусями і бабусями під час їхнього похорону. Я сказав, що хоча їхні тіла були мертві, їхні духи досі живі; іноді ми можемо відчувати їхню присутність.

Страхи мого сина розвіялися, і його схлипування перейшли у притаманне йому хихикання. Думка про те, що наші родичі приходять до нас, хоча ми їх не бачимо, викликала у нього усмішку.

Ми разом повернулися в дім, поставили полагоджений велосипед у гараж. Я думав про те, що сказав. Я думав про моє бажання казати правду своїм дітям і відповіді, які я дав своєму синові.

У ту мить я відчув безмежну вдячність за своє свідчення про євангелію Ісуса Христа. Оскільки я вже знав, що план спасіння є реальним, я зміг поговорити зі своїм сином приватно і чесно та дати йому силу подолати страхи.

Моя підготовка до цього моменту розпочалася задовго до народження сина. Коли я готувався до місії, то поставив за мету здобути свідчення про кожен аспект євангелії, якого треба буде навчати. Складовою, яка давалася мені найважче, було воскресіння померлих.

Я вивчав, розмірковував і молився. Я постився і просив свідчення. Через якийсь час Святий Дух засвідчив мені, що справді є воскресіння, що після смерті дійсно є життя і що обіцяння плану спасіння—реальні. (Див. 1 Нефій 10:19.)

Те свідчення стало важливим на моїй місії, але воно стало одним з найцінніших дарів, коли моєму синові потрібно було знайти спокій.

Я такий вдячний за свідчення, і я свідчу, що план спасіння є реальним. Я свідчу про важливість зміцнення наших свідчень, щоб коли близькі нам люди відчувають страх, ми могли знайти спокій у своїх свідченнях і розумінні євангелії Ісуса Христа.