Я вирушила на пошуки храму
Автор живе у Овернь-Рона-Альпи, Франція.
Я шукала святе місце і зрештою знайшла спосіб стати складовою вічної сім’ї.
Ілюстрація Ендреа Кобба
Це було у 1973 році. Долаючи певні випробування, я дуже хотіла пізнати Бога, тож вирішила читати Біблію. Одного разу я прочитала про храм Соломона у книзі 2 Хронік 2–5, та відчула, що таке святе місце може бути на землі. Тож я постилася і молилася, аби Святий Дух мене скерував і я знайшла це місце. Я відчувала, що, знайшовши храм, зможу розповісти одному з Господніх служителів про свої проблеми, і він мені допоможе вирішити їх.
Тож я вирушила на пошуки храму. У той час я жила у Фонтене-су-Буа, передмісті Парижа, тож поїхала у місто, щоб знайти храм. Я бачила багато будівель, у тому числі церков і синагог, але не знаходила храму. Повернувшись додому, я молилася і думала про те, чому не могла знайти храм. Чи я була недостатньо чистою? Або просто не готовою?
Я забула про свої невдалі спроби знайти храм, поки в лютому 1980 року в мій дім не прийшли сестри-місіонерки з Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Вони розповіли, що найближчий храм є у Цоллікофені, Швейцарія—Бернський Швейцарський храм.
Я охристилася 12 квітня 1980 року і вперше увійшла до храму якраз через рік, 5 травня 1981 року. Там я змогла виконати храмову роботу для кількох жінок з моєї сім’ї, у тому числі за бабусь, тіток і двоюрідних сестер.
З усіх цих жінок, єдина кого я знала, була моя кузина Ольга.
Ольга, родом з Італії, вийшла заміж дуже молодою, але, на жаль, її чоловік був жорстоким і зраджував їй. За підтримки батька і брата Ольга вирішила втекти, коли чекала на п’яту дитину.
Вона пішла жити до батьків і брата. Після народження дитини Ольга померла. Батьки Ольги так ніколи й не оговталися від травми, спричиненої її раптовою смертю.
Коли я виконувала у храмі обряд за Ольгу, в розумі постійно виникало слово місія. Але я була здивована. Я самостійно виховувала трьох дітей і ніяким чином не могла поїхати на місію.
Відповідь надійшла через кілька місяців. Одного дня мій кузен Ренцо сказав, що мати Ольги, моя тітка Аніта, померла. Раптом я пригадала, що виконала храмову роботу за Ольгу у вівторок, а її мати померла в наступну п’ятницю. Дуже схвильована, я відчувала, що Ольга з радістю прийняла храмові обряди, аби вона могла привітати і навчати свою матір у духовному світі. Можливо, то була місія Ольги.
Але і я маю місію—допомогти також своїм батькам. Кілька разів я намагалася поговорити з ними про Церкву, але їм не було цікаво. Тож після смерті матері й батька я виконала за них храмову роботу, як тільки це можна було зробити.
Коли батьки були запечатані, моє серце калатало, а очі наповнилися сльозами любові. Потім я запечаталася до батьків. Я постійно думала про маму і хотіла обняти сестру, яка виконувала за неї обряд. Я дякувала їй за те, що вона представляє мою маму. У тієї сестри також стояли сльози в очах, і вона дякувала мені за нагоду. Хоча я її не знала, нам здавалося, ніби ми належимо до однієї сім’ї.
Потім мої батьки були запечатані до своїх батьків, і Ольга, яку я представляла під час обряду, була запечатана до її батьків—мого дядька Маріно і тітоньки Аніти.
Кожного разу, коли я згадую ті події, мене переповнюють почуття. Я думаю про Ольгу, і я сподіваюся, що вона виконує свою місію по інший бік завіси. Завдяки храмовим обрядам я тепер не єдиний член Церкви у своїй сім’ї. Я вірю, що мої батьки прийняли обряди, виконані за них. Мене сповнює радість і подяка Господу за те, що я змогла заснувати вічну сім’ю завдяки благословенням Його святого храму.