Коли план став реальним
Автор живе в штаті Юта, США.
Раптом план спасіння перестав бути просто схемою. Він став джерелом надії та втішення.
Фотоілюстрація Аллана Дейві
“Запишіть перелік усіх ваших талантів та виберіть один, про який ви нам розповісте”,—сказала сестра Дженсен нашому класу Лавр. Я з гордістю пояснювала, що волейбол—це мій найбільший талант і що наш наступний сезон—мій останній рік у волейболі—буде найкращим.
“Талант виявляється в різних формах. Деякі таланти є духовними дарами,—навчала сестра Дженсен.— Думаю, що Небесний Батько благословив мене здатністю любити всіх людей навколо себе”.
Сестра Дженсен випромінювала любов, куди б не йшла, і ділилася своїм свідченням у повсякденних розмовах. Її любов була щирою, доброю, подібною до Христової. Вона стала для мене більше, ніж провідником у Товаристві молодих жінок. Вона була другою матір’ю, сестрою або найкращим другом упродовж років навчання у старших класах. Ми разом ходили на концерти, за покупками і варили полуничне варення. Вона приносила мені домашній пудинг, коли мені вирвали зуб мудрості, і вона любила заходити до мене в кіоск, де я продавала морозиво. Вона працювала в моїй школі, тому також ходила на всі мої волейбольні ігри.
Через кілька місяців, під кінець літніх канікул, я прокинулася о 3 ранку через те, що дзвонив телефон. Мама відповіла на дзвінок, а потім прийшла до мене у спальню. “Дженсени потрапили в автокатастрофу, коли поверталися з сімейної зустрічі,—сказала вона.— Їхнє авто скотилося з автостради. Сестра Дженсен загинула”.
У мене впало серце. “Це неможливо,—подумала я.— Сьогодні вона мені ще надсилала текстове повідомлення. Як же може її тепер не бути?”
Я була вражена, збентежена і сумна одночасно. Через кілька хвилин полилися сльози, а мама обіймала мене, поки я плакала. Спати було неможливо, тож я лежала вся в думках і сльозах аж до ранку.
Наступні тижні мене охопив такий смуток, якого я ніколи раніше не відчувала. Волейбол перестав бути для мене першочерговою справою, і я більше не чекала на початок навчального року. Усе, що раніше для мене було таким захоплюючим, тепер поглинув смуток. “Я почуваю себе пригніченою горем,—написала я одного вечора у щоденнику.— Я постійно плачу і я завжди стомлена”.
Увечері перед першим шкільним днем я лежала в ліжку і плакала, думаючи про смерть сестри Дженсен. Я втомилася від суму, і розуміла, що мені потрібна допомога, аби подолати біль. Мені потрібно було помолитися.
“Будь ласка, допоможи мені зрозуміти, чому вона померла і як я можу з цим справитися”,—молилася я.
Я мовчки стала навколішки, думаючи, чи Він відповість. Через кілька хвилин у моєму розумі події почали поєднуватися в одну картину. У серці з’явилося тепло, а розумом я відчула полегшення. Я зрозуміла, що ці думки не були моїми; Дух мене навчав.
План спасіння—проста схема, якої мене навчали з Початкового товариства—був справжнім. Сестра Дженсен народилася, вона мала щастя в житті, вона долала труднощі, вона ділилася своєю любов’ю, а зараз вона перебуває у духовному світі. Її дух досі існує, і я колись знову її побачу. Я зрозуміла, що цей план, план щастя, був створений, аби допомогти нам повернутися до нашого Небесного Батька, до своїх сімей, до своїх друзів. У ту мить я захотіла, як ніколи раніше, жити праведно, аби я могла знову з нею зустрітися.
Під час тих перших тижнів у школі я зосередилася на тому, що намагалася розвинути талант сестри Дженсен—любити кожного. Коли я зосередилася на тому, щоб любити інших людей, мій біль почав поступово зникати, і я відчула більше радості. Я зрозуміла, що ми можемо виявляти свою любов до інших багатьма способами: вислухати, усміхнутися, чимось пригостити або зробити комплімент. Це ті маленькі речі, які сестра Дженсен робила для мене, тож найкращий спосіб пам’ятати її—це виявляти таку любов, яку мала вона.
Хоча сестра Дженсен пішла з життя, я завжди відчуватиму її любов. Намагаючись щодня виявляти трохи більше любові іншим людям, я живу так, як жила вона—і я крок за кроком наближаюся до зустрічі з нею.