Збирання компанії

Тисячі святих останніх днів затихли, коли голос Люсі Мак Сміт пролунав у великому залі зібрання на першому поверсі майже добудованого храму в Наву.

Був ранок 8 жовтня 1845 року, третій і останній день осінньої конференції Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Усвідомлюючи, що в неї вже залишилося не так багато шансів звернутися до святих—особливо тепер, коли вони вирішили залишити Наву заради нового дому далеко на заході—Люсі говорила із силою, що перевищувала здатності її кволого семидесятирічного тіла.

“Двадцять другого вересня минуло вісімнадцять років з моменту, коли Джозеф дістав із землі пластини,—свідчила вона,—а в понеділок минуло вісімнадцять років відтоді, коли Джозеф Сміт, пророк Господа”,¹—

вона зупинилася, згадуючи Джозефа, свого загиблого сина. Святі на цьому зібранні вже знали, як ангел Господа привів його до золотих пластин, закопаних у пагорбі під назвою Кумора. Вони знали, що Джозеф переклав ці пластини даром і силою Бога і опублікував ці записи як Книгу Мормона. Втім, хто зі святих у цьому залі дійсно знав його?

Люсі все ще пам’ятала, коли Джозеф, якому на той час було лише двадцять один рік, вперше розповів їй, що Бог довірив йому пластини. Вона весь ранок не могла заспокоїтися, тому що боялася, що він повернеться з пагорба з пустими руками, як і в попередні чотири роки. Але повернувшись, він швидко втамував її тривогу. “Не хвилюйся,—сказав він.— Все гаразд”. Як доказ, що він успішно отримав записи, син вручив їй загорнені в хусточку перекладачі, надані Господом для перекладу пластин.

У той час віруючих була лише жменька—переважно члени родини Смітів. Тепер більше одинадцятьох тисяч святих з Північної Америки та Європи жили в Наву, що в Іллінойсі, де Церква збиралася протягом останніх шести років. Дехто з них був новим у Церкві і не встиг познайомитися з Джозефом або його братом Гайрумом, адже натовп застрелив цих двох чоловіків у червні 1844 року². Саме тому Люсі хотіла говорити про цих загиблих. До того як святі рушили звідти, вона хотіла свідчити про пророче покликання Джозефа і про роль її сім’ї у Відновленні євангелії.

Більше місяця натовпи погромників підпалювали у прилеглих поселеннях будинки та крамниці, що належали святим. Перелякані за своє життя, багато сімей втекли, шукаючи притулку у відносній безпеці міста Наву. Але минали тижні, а натовпи погромників лише зростали і ставали більш організованими, і вже незабаром між ними та святими розпочалися озброєні сутички. Уряди штату і держави тим часом нічого не робили, щоб захистити права святих³.

Вважаючи, що рано чи пізно погромники атакують і Наву, церковні провідники встановили крихкий мир, пообіцявши, що до весни виведуть святих з цієї округи⁴.

Через божественне одкровення Бригам Янг та інші члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів вирішили перевести святих на більше ніж тисячу миль на захід, за Скелясті гори, аж до кордону Сполучених Штатів. Як головуючий кворум Церкви, Дванадцять оголосили це рішення святим в перший день осінньої конференції.

“Господь вирішив вивести нас до ширшого поля діяльності,—промовив апостол Парлі Пратт,—де ми зможемо насолоджуватись чистими принципами свободи та рівноправ’я”⁵.

Люсі знала, що святі допоможуть їй здійснити цей перехід, якщо вона вирішить йти. Через одкровення святі отримали повеління зібратися в одному місці, і Дванадцять були рішуче налаштовані виконати волю Господа. Але Люсі була старою і вважала, що їй лишилося жити зовсім недовго. Вона хотіла, щоб після смерті її поховали в Наву біля Джозефа, Гайрума та інших померлих членів сім’ї, включаючи її чоловіка Джозефа Сміта старшого.

Крім того, більшість її родичів залишалися у Наву. Її єдиний син, що залишився живим, Вільям, був членом Кворуму дванадцятьох, але він відхилив їхнє провідництво і відмовився йти на захід. Її три дочки—Софронія, Кетрін і Люсі—також лишалися. Те саме вирішила її невістка, Емма, вдова пророка.

Коли Люсі зверталася до зібрання, вона закликала не боятися майбутньої подорожі. “Не опускайте руки і не кажіть, що ви не можете знайти вози і все необхідне”,—сказала вона. Незважаючи на бідність і переслідування, її сім’я виконала наказ Господа й опублікувала Книгу Мормона. Вона заохочувала святих слухати їхніх провідників і добре ставитися одне до одного.

“Як каже Бригам, ви повинні бути чесними або ви не дістанетеся того місця,—сказала вона.— Якщо ви будете гніватися, то матимете проблеми”.

Люсі ще говорила про свою сім’ю, про жахливе переслідування, якого вони зазнали в Міссурі та Іллінойсі, та про випробування, які очікували святих. “Я молюся, щоб Господь благословив провідників Церкви, брата Бригама та всіх інших,—сказала вона.— Коли я піду до іншого світу, я хочу зустрітися з вами всіма”⁶.

У січні 1846 року Бригам часто зустрічався з Кворумом дванадцятьох і Радою п’ятдесятьох—організацією, яка піклувалася про мирські справи Божого Царства на землі—щоб спланувати найкращий та найшвидший шлях для виходу з Наву та встановлення нового місця збирання святих. Гебер Кімбол, його товариш-апостол, порекомендував вивести на захід маленьку групу святих якомога швидше.

“Зберіть загін, який може швидко підготуватися,—казав він,—щоб бути напоготові у будь-який момент, коли їх покличуть, піти і підготувати місце для їхніх сімей і для бідних”.

“Якщо є загін, що піде попереду і засіє поля цієї весни,—зазначив апостол Орсон Пратт,—то до першого лютого йому вже треба рушати”. Він цікавився, чи мудро було б оселитися десь ближче, що дозволило б їм засіяти поля швидше.

Бригаму не сподобалася ця ідея. Господь вже наказав святим оселитися біля Великого Солоного озера. Озеро було частиною Великого Басейну—величезної території у формі чаші, оточеної горами. Більшість басейну займала суха земля, яку було важко обробляти, через що багато американців не хотіли переїжджати на захід.

“Якщо ми підемо в зазначене місце поміж горами,—переконував Бригам,—то з жодного боку не буде ніяких заздрощів”. Бригам розумів, що в тій землі вже жили корінні народи. Але він сподівався, що святі зможуть мирно оселитися серед них⁷.