Зберігати віру в похилому віці
“Чи знаєте ви, наскільки я вдячна?”
Автор живе в шт. Юта, США.
Однієї ночі, турбуючись про літню сестру, я на все життя засвоїла урок про вдячність.
Фотоілюстрація від Getty Images; ілюстрація Керолін Вібберт
Д ороті знала, що кінець вже близько. Кожного дня вона щось втрачала—не щось відчутне на дотик; вона втрачала здатність. Здатність самостійно прийняти душ. Здатність приготувати собі їжу. Здатність дійти до туалету і не впасти. Здатність відкрити двері на чорний хід і взяти газету. Здатність написати повідомлення близькій людині.
Однак дещо вона ще не втратила. Силу духу. Здоровий глузд. Вдячність. Тому бути з Дороті було радісно. Здавалося, що в її домі були раді гостям з обох боків завіси.
Однієї ночі я залишалася з нею за призначенням від Товариства допомоги, сподіваючись, що буду їй допомагати. Розпочалася весняна гроза, і приблизно об 11 вечора зникло енергопостачання. Ми виявили це, коли я намагалася увімкнути світло, аби допомогти їй дійти до туалету. Я клацнула на вмикач, але нічого не сталося. Втім Дороті була до цього готова. Вона витягнула маленький ліхтарик з кишені свого ходунка і якось за допомогою цього тьмяного світла ми спромоглися пройти через вітальню. Після того, як ми повільно повернулися до її стільця, Дороті усміхнулася і сказала: “Чи знаєте ви, наскільки я вдячна?”
Фотоілюстрація від Getty Images; ілюстрація Керолін Вібберт
Тієї ж ночі, десь о 12:30 щось мене розбудило. Я відчула спонукання: “Дороті потрібен її переносний кисневий апарат”. Я помітила, що звичайний кисневий апарат Дороті перестав булькати. Електрики все ще не було. Я поспіхом принесла портативний кисневий апарат. Я одягнула їй маску, намагаючись не розбудити. Коли я розміщала трубки навколо її обличчя, вона відкрила очі й знову сказала: “Чи знаєте ви, наскільки я вдячна?”
На щастя, коли о першій годині ночі я написала повідомлення нашому президенту Товариства допомоги, вона відповіла. “У моєму домі є електрика,—сказала вона.—Я подзвоню в службу енергопостачання. Мабуть її дзвінок спрацював, бо о 1:30 ночі прибули вантажівки і чоловіки взялися відновлювати електропостачання в дім Дороті. Коли вона прокинулася о 2:30, щоб знову повільно при світлі ліхтарика дійти до туалету, вона поглянула у вікно кухні. Побачивши всіх робітників, вона сказала: “Сподіваюся, вони знають, наскільки я вдячна”.
Робітники від’їхали о 5:30 ранку, саме тоді, коли закінчилася дія батареї на переносному кисневому апараті. Світло знову з’явилося. Після ще однієї повільної подорожі до туалету, ми побачили, що її стаціонарний кисневий апарат знову забулькав. Я допомогла їй знову зручно вмоститися у кріслі. Перш ніж закрити очі, вона розповіла мені про трьох інших відвідувачів, яких вона бачила тієї ночі—членів сім’ї, які принесли їй втішення і спокій. Тоді вона знову прошепотіла: “Чи знаєте ви, наскільки я вдячна?”
Я пішла від Дороті о 8 ранку в суботу, коли прийшла інша сестра з нашого приходу, щоб залишитися з нею. Коли я сіла в машину, то відчула, як на очі навертаються сльози. Я відчувала таку любов до Дороті, таку вдячність за ті зворушливі миті, які я провела з нею.
Я помолилася, висловлюючи вдячність, а її слова лилися з мого серця: “Небесний Батьку, чи знаєш Ти, наскільки я вдячна?”
Хоча Дороті була в дуже похилому віці й не могла обходитися без допомоги, її простий приклад вдячності благословив мене тієї ночі. І він продовжує мене благословляти. Хоча вона вже пішла з життя, я часто ловлю себе на думці: “Чи знають люди, наскільки я вдячна?” І кожного разу, коли я так думаю, я намагаюся виявляти ту вдячність.