Ангели в храмі
Я непокоївся, що мій нервовий стан відволікатиме інших присутніх у храмі, поки не почув заспокійливі слова від однієї подружньої пари.
Фотографія Вашингтонського храму, округа Колумбія, зроблена Кендес Рід
Храм—це одне з найспокійніших і найтихіших місць на землі, чи не так? Але, можливо, не для таких людей, як я, хто має синдром Туретта. Через це неврологічне захворювання я мимовільно роблю постійні рухи й створюю шуми. Через мою хворобу люди можуть почуватися незатишно, коли я поруч з ними у спокійному місці.
Одного дня під час сесії ендаументу у Вашингтонському храмі, округа Колумбія, я переймався тим, що, можливо, турбую інших або відволікаю їх. Я всіма силами намагався контролювати свій тік, а це заважало мені зосередитися на чомусь іншому. Тож, коли я намагався зосереджуватися на ендаументі, я не міг контролювати тік, хоча робив усе можливе. Під час тієї сесії мені було важко, як ніколи.
Після того як я вийшов з целестіальної кімнати, то почув заспокійливий голос позаду себе, який промовив: “Будь ласка, повертайтеся. Будь ласка, продовжуйте приходити до храму”.
То промовляла одна подружня пара, яка помітила мої труднощі. Вони хотіли запевнити мене, що я завжди бажаний у храмі, попри шуми, які я створював, або мої рухи. Їхні слова принесли відчуття, що я так само бажаний і потрібний, як і інші.
Коли вони мене обіймали, Святий Дух благословив мене спокоєм і радістю. Бог послав мені лагідну милість у вигляді тих двох ангелів, які втішили мене й показали, що Він дбає про мене. Завдяки їм я відчув спокійне, тихе відчуття, яке сподівався отримати в храмі того дня.
“Не всі ангели приходять з того боку завіси,—сказав старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів.—З деякими ми крокуємо разом і розмовляємо—тут, зараз, щодня”1.
Ми всі можемо бути ангелами для людей навколо нас, коли виявляємо “любов [Божим] дітям і опікуємося ними”2.