Чи приймуть мене тут?
Оскільки під час співу я промовляла інші слова, то почувалася аутсайдером.
Фотографія Ніккі Райнера
У січні 2009 року ми з чоловіком полетіли до Німеччини. Його послали туди на роботу. Ми провели в Берліні тиждень, готуючись до переїзду нашої сім’ї.
Раптом мене приголомшило те, наскільки Німеччина відрізняється від Сполучених Штатів. Того вечора я не наважилася вийти з готелю.
Однак наступного ранку, в неділю, я зібрала всю свою сміливість, щоб піти на причасні збори. Коли ми увійшли до каплиці, один добрий чоловік зрозумів, що ми американці, й дав нам збірник гімнів англійською. Сидячи на задньому ряду й промовляючи під час співу слова, що відрізнялися від тих, які промовляли інші, я почувалася аутсайдером.
У приході нам запропонували переклад англійською і дали навушники. На середині зборів мені захотілося зняти ті навушники й повернутися до свого американського приходу. Але коли я співала другий куплет гімну “Святі, вашій вірі не буде кінця”, Святий Дух увійшов у моє серце.
І вдома, і в краї далекім—-будь-де,
Як станеться лихо … —рятунок прийде1.
Мені здавалося, що той гімн є посланням від Господа. Сльози котилися по моїх щоках, коли я вибігла у фойє, де чоловік, з лагідним поглядом дав мені пакетик з серветками, які завжди лежали напоготові в його кишені. (У приході не було жодної людини, яка б їх не мала).
Три з половиною роки промайнули дуже швидко. У тій самій каплиці в недільний червневий ранок органіст почав грати гімн. Я відкрила свій німецький збірник гімнів і почала співати.
Саме тоді мене знову огорнув Святий Дух. Я знову співала “Святі, вашій вірі не буде кінця”.
Я озирнулася навколо. Навколо не було незнайомців, а лише—друзі. За мною сидів колишній президент колу, який швидко запам’ятав наші імена. У першому ряду мій син, який був дияконом, сидів поруч з юнаками, які відвідували його в лікарні, коли у сина виявили діабет. Біля мене сиділа провідниця Товариства молодих жінок, яка навчала мою дочку готувати смачні картопляні млинці.
По всій каплиці сиділи молоді люди, яких я навчала і любила, оскільки проводила в інституті заняття англійською; мої вірні візитні вчительки та інші, хто з радістю відвідував заняття бальних танців, які попросив мене проводити єпископ.
Сльози затуманили мій погляд, але цього разу я не вибігала з каплиці. Натомість я взяла з сумочки свій пакетик серветок, який завжди був напоготові.
У приході не було жодної людини, яка б їх не мала.