Священне покликання служити
Виконання обов’язку приносить відчуття щастя і миру.
Я також хочу привітати тих, кого було покликано на нові посади на цій конференції, і передати мою сердечну подяку тим, хто з честю відслуживши, отримав відкликання. Робота просувається. Ми любимо кожного з вас.
Мої дорогі брати, для мене це честь—мати привілей виступати перед вами цього вечора. Як радісно бачити цей величний Конференц-центр, заповнений вщерть молодими й дорослими чоловіками, що є носіями священства Божого. Усвідомлення того, що дуже багато людей зараз зібралося по всьому світі, сповнює мене глибоким почуттям відповідальності. Я молюся, щоб натхнення Господнє скеровувало мої думки і надихало мої слова.
Президенту Джозефу Ф. Сміту належить такий вислів стосовно священства. Він сказав: “Святе священство є повноваженням, яке Бог делегував людині, яким вона може озвучувати волю Божу. … Воно є священним, і люди мають зберігати його святість. Його слід шанувати і поважати всім тим, хто має його”1.
Клятва і завіт священства належать усім нам. Для тих, хто має Мелхиседекове священство, це проголошення вимоги бути вірними і послушними законам Бога і звеличувати покликання, які приходять до нас. Для тих, хто має Ааронове священство, це є проголошенням стосовно майбутніх обов’язків і відповідальності, щоб вони могли підготуватися тут і тепер.
Президент Меріон Г. Ромні, колишній член Першого Президентства, казав: “Кожний носій Мелхиседекового священства повинен вділяти ретельну і серйозну увагу практичному застосуванню цієї клятви і завіту, які він отримав. Недотримання зобов’язань, накладених ними, безумовно принесе розчарування, сум і страждання”2.
Президент Спенсер В. Кімбол додав: “Людина порушує свій завіт священства, порушуючи заповіді—але також і тим, що вона залишає невиконаними свої обов’язки. Відповідно, щоб порушити цей завіт, треба просто нічого не робити”3.
Один відомий священнослужитель казав: “Люди будуть наполегливо працювати за гроші. Люди будуть працювати ще наполегливіше заради інших людей. Але люди будуть працювати найбільш наполегливо, коли вони віддані якійсь справі… Обов’язок ніколи не виконається гідно, доки він не виконається тим, хто з радістю зробив би ще більше, якби тільки міг”4.
Виконання обов’язку приносить відчуття щастя і миру. Поет написав:
Спав я, і снилося мені, що життя—це радість.
Проснувся я і побачив, що життя—це обов’язки.
Я став виконувати їх, і знаєте—
Обов’язки—це радість5.
Почуття обов’язку може прийти не як яскрава емоція, коли ми, носії священства, відгукнемося на призначення, які отримуємо. Президент Джордж Альберт Сміт, скромний, але ефективний провідник, проголосив: “Це ваш обов’язок—перш за все, дізнатися, чого Господь хоче, а тоді з силою і міццю вашого святого священства так звеличувати ваше покликання у присутності ваших товаришів, що люди будуть раді слідувати за вами”6.
Що означає—звеличувати покликання? Це означає збільшувати його гідність і важливість, робити його шанованим і гідним похвали в очах усіх людей, робити його більшим і сильнішим, дати можливість світлу небес сяяти крізь нього, щоб це бачили інші люди.
Як людина звеличує покликання? Просто виконуючи служіння, яке йому належить виконувати. Старійшина звеличує своє покликання старійшини, коли вивчає в чому саме полягають його обов’язки і потім виконує їх. Як і у випадку зі старійшиною, так само воно є і з дияконом, учителем, священиком, єпископом і кожним, хто має чин у священстві.
Поет і письменник Роберт Луїс Стівенсон нагадував нам: “Я знаю, що таке задоволення, бо мені доводилося добре попрацювати”.
Брати, згадаймо пораду царя Веніямина: “Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові”7.
Досягаймо і рятуймо тих, хто потребує нашої допомоги, і піднімаймо їх на вищу дорогу і кращий шлях. Зосередьмо наші думки на потребах тих носіїв священства та їхніх дружин і дітей, які зісковзнули зі шляху активності. Прислухаймося до невисловленого послання їхніх сердець. Ви знайдете його знайомим: “За батьками йтиму прямо на правдивий шлях. Ви всьому мене навчіть, щоб жити в небесах”8.
Робота з активізації—це задача не для ледаря чи мрійника. Діти підростають, батьки старішають, а час не чекає. Не відкладайте вбік це спонукання; замість цього дійте згідно з ним, і Господь відкриє шлях.
Часто необхідно проявляти небесну чесноту терпіння. Одного дня, коли я був єпископом, я відчув натхнення відвідати одного чоловіка, чия дружина була більш-менш активною, як і діти. Проте той чоловік ніколи так і не приходив. Спекотного літнього дня я постукав у засклені роздвижні двері в домі Гарольда Г. Галлахера. Я бачив, як брат Галлахер сидів у кріслі, читаючи газету. “Хто там?”—спитав він, не дивлячись.
“Ваш єпископ,—відповів я,—я прийшов познайомитися і просити вас відвідувати наші збори разом з сім’єю”.
“Ні, я надто зайнятий”,—донеслася зневажлива відповідь. Він так і не подивився на двері. Я подякував йому за те, що він вислухав мене і пішов від його порогу.
Невдовзі після цього сім’я Галлахерів перебралася до Каліфорнії. Минуло багато років. Одного дня, коли я як член Кворуму Дванадцятьох працював у своєму кабінеті, зателефонувала секретарка, кажучи: “Якийсь брат Галлахер, який колись жив на території вашого приходу, зараз тут у приймальні і хотів би поговорити з вами”.
Я відповів: “Спитайте, чи його звуть Гарольд Г. Галлахер, який з сім’єю колись жив у Віссінг-плейс на розі вулиць Уест-Темпл і Фіфт-Саут.”
Вона сказала: “Це саме він”.
Я попросив її запросити його до мене. Ми мали приємну розмову стосовно його сім’ї. Він сказав мені: “Я прийшов вибачитися за те, що не піднявся зі свого крісла і не впустив вас того літнього дня багато років тому”. Я спитав його, чи він активний у Церкві. З посмішкою він відповів: “Я радник у нашому єпископаті. Ваше запрошення прийти до церкви і моя негативна відповідь так непокоїли мене, що я вирішив щось з цим робити”.
Ми з Гарольдом ще багато разів зустрічалися, поки він був ще живий. Галлахери та їхні діти служили в Церкві в багатьох покликаннях.
Президент Стівен Л. Річардс, який служив радником у Президента Девіда О. Маккея, проголошував: “Священство зазвичай визначають як “силу Божу, делеговану людині”. Він продовжував: “Це визначення, я думаю, є точним. Але для практичних цілей я б дав визначення священству саме в термінах служіння, тому я часто називаю його “досконалим планом служіння”. Це знаряддя служіння, і людина, яка не використовує його, схильна до того, щоб загубити його, бо нам з ясністю казали через одкровення, що той, хто нехтує ним, “не буде вважатися гідним того, щоби вистояти”9.
У січні цього року я мав привілей бути свідком глибокого акту служіння в житті однієї жінки, яка жила на території мого приходу, коли я багато років тому служив там єпископом. Її звуть Адель, і вона з двома дорослими дочками—одна з яких має фізичні вади—багато років жила в районі Роуз-парк в Долині Солоного озера. Адель вдова, і вона боролася з фінансовими труднощами, і її життя часто було нелегким.
Мені зателефонував один чоловік, який співпрацював з гуманітарною організацією “Джінджербред-хауз-проджект”, і запросив на урочисту подію—закінчення ремонту дому Адель, який виконали всього лише за період трохи більший, ніж три дні і три ночі багато добрих і щедрих людей, і всі вони працювали безкоштовно, використовуючи матеріали, які пожертвували численні місцеві фірми. Поки їхній дім ремонтували, Адель і дві її дочки жили в містечку за кілька миль, де їх оточили великою турботою.
Я був там, коли лімузин підвіз Адель та її дочок до їхнього дому. Серед тих, хто чекав на них, були не тільки родичі й друзі, але і численні майстри, що працювали вдень і вночі над цим проектом. Було очевидно, що вони були задоволені результатом і дуже хотіли побачити реакцію Адель та її дочок.
Жінки вийшли з автомобіля із зав’язаними очима. Який то був хвилюючий момент, коли пов’язки зняли і Адель та її дочки повернулися і побачили свій оновлений дім. Вони були глибоко вражені прекрасним проектом, який уже було втілено, включаючи перебудову фронтону, розширення самого будинку і новий дах. Ззовні будинок виглядав новим і бездоганним. Вони не могли стриматися і заплакали.
Я супроводжував Адель та інших, коли ми ввійшли в дім і були вражені тим, що було зроблено, аби прикрасити і поліпшити інтер’єр. Стіни були пофарбовані, на підлозі було нове покриття. Стояли нові меблі, розвішені нові гардини, нові портьєри. Буфети в кухні були замінені; столи для готування їжі і кухонні прилади були всі нові. Весь дім був перебудованим з даху до підвалу, і кожна кімната була бездоганною і красивою. Адель та її дочки були буквально подолані почуттями. Однак такими самими схвильованими і зворушливими були вирази облич тих, хто працював завзято, щоб зробити цей будинок новим. Сльози стояли у них в очах, коли вони побачили радість, яку вони принесли в життя Адель та її дочок. Не тільки тягар вдови було полегшено, але й у незліченні інші життя прийшли зміни завдяки цьому процесу. Усі ті, хто взяв участь у цих зусиллях, стали кращими людьми.
Президент Гарольд Б. Лі, один з великих учителів Церкви, дав нам цю легку для розуміння пораду стосовно священства: “Розумієте, коли людина стає носієм священства, вона стає представником Господа. Вона має думати про своє покликання так, немовби вона виконує особисте доручення Господа”10.
Дехто з вас може бути за своєю природою сором’язливим, можливо відчуваючи свою неспроможність ствердно відповісти на пропозицію прийняти покликання. Пам’ятайте, що ця робота—не тільки ваша і моя. Це Господня робота, і коли ми виконуємо доручення Господа, брати, ми маємо право на Господню допомогу. Пам’ятайте, що Господь укріпить ті спини, на які покладено тягарі.
Хоч уроки в класній кімнаті можуть часом викликати нерішучість, деякі з найефективніших навчальних моментів відбуваються не в церкві і не в класній кімнаті. Я добре пам’ятаю, як навесні багато років тому члени мого приходу і сусіднього приходу взяли всіх носіїв Ааронового священства, які з нетерпінням чекали щорічного заходу просто неба, коли відзначають відновлення Ааронового священства. І цього разу ми подорожували автобусом 90 миль на північ, до Кларкстонського кладовища, штат Юта. Там серед затишної і красивої природи ми зібрали молодь навколо могили Мартіна Гарріса, одного з Трьох свідків Книги Мормона. Коли ми зібралися навколо красивого гранітного обеліска, що стояв на його могилі, старійшина Глен Л. Рудд, тоді єпископ іншого приходу, розповів історію життя Мартіна Гарріса і прочитав з Книги Мормона його свідчення і свідчення Олівера Каудері та Девіда Уітмера. Юнаки слухали з великою увагою, усвідомлюючи, що вони стоять біля могили одного з тих, хто бачив ангела і дійсно бачив пластини на власні очі. Вони благоговійно торкалися гранітної плити, що позначала місце поховання, і обдумували слова, які почули, і почуття, які мали.
Тоді ми пройшли трохи далі до могили одного з піонерів. На плиті було ім’я Джона П. Мальмберга і такий вірш:
Світло з нашого дому пішло.
Голос, який ми любили, замовк.
Місце порожнє лишилось в серцях,
Яке не заповнить ніхто.
Ми говорили з хлопцями про жертву, про відданість істині. Обов’язок, честь, служіння і любов—усього цього навчали біля того могильного каменя. Очима своєї пам’яті я можу бачити хлопців, що діставали з кишень хустки, щоб стерти сльози. Я досі чую схлипування, що свідчили про те, що серця були зворушені і рішення були прийняті. Я вірю, що кожний юнак тоді вирішив бути піонером—тим, хто йде попереду, показуючи іншим, яким шляхом іти.
Після цього ми пішли в місцевий парк, де всі насолодилися пригощенням. Перш ніж повертатися додому, ми зупинилися біля прекрасного Логанського храму. Це був теплий день. Я запросив хлопців відпочити і полежати на великому газоні, разом зі мною подивитися в блакитне небо, яким пливли білі, пухнасті хмари, котрі підганяв у їхній подорожі невтомний вітер. Ми були в захопленні від краси цього прекрасного піонерського храму. Ми говорили про священні обряди і вічні завіти. Уроки були засвоєні. Серця були зворушені. Завіти і обіцяння стали чимсь більшим, ніж просто слова. Прагнення бути гідними того, щоб увійти в храмові двері запали в ці молоді серця. Думки звернулися до Господа; Його присутність була поруч. Його ніжне запрошення: “Слідуйте за Мною” було почуто і відчуто.
Усім, хто з бажанням відгукується на священне покликання служити, приходить це обіцяння: “Я, Господь, є милостивим і благодатним до тих, хто боїться Мене, і з радістю шаную тих, хто служить Мені в праведності та істині до кінця. Великою буде їхня винагорода і вічною буде їхня слава”11.
Я щиро молюся, щоб усі ми могли бути гідними цього божественного обіцяння, в ім’я Ісуса Христа, нашого Спасителя, амінь.