“Чи не я то, о Господи?”
Президент Дітер Ф. Ухтдорф
Другий радник у Першому Президентстві
Ми повинні відкласти вбік нашу гордість, подивитися поза межі нашої суєтності та покірно спитати: “Чи не я то, о Господи?”
Для нашого улюбленого Спасителя то був останній вечір у смертному житті, вечір перед тим, як Він віддасть себе як викуп за все людство. Поламавши хліб зі Своїми учнями, Він промовив слова, які сповнили їхні серця великим занепокоєнням і глибоким смутком. Він сказав їм: “Один із вас видасть Мене”.
Учні не ставили під сумнів істинність Його слів. Вони не озирались навколо, показуючи на когось, і не запитували: “Чи то він?”
Натомість “вони засмутилися тяжко, і кожен з них став питати Його: Чи не я то, о Господи?”1
Я думаю про те, що б кожен з нас робив, якби Спаситель поставив нам це запитання. Чи озиралися б ми навколо і промовляли в наших серцях: “Він мабуть говорить про брата Джонсона. Той завжди викликав у мене занепокоєння” або “Я радий, що тут присутній брат Браун. Йому дійсно потрібно почути це послання”? Або ж чи стали б ми, подібно до тих учнів у давнину, зазирати у своє серце і ставити це проникливе запитання: “Чи не я то, о Господи?”
У цих простих словах: “Чи не я то, о Господи?”, міститься початок мудрості та шлях до особистого навернення та далекосяжної зміни.
Притча про кульбаби
Колись жив один чоловік, який полюбляв вечірні прогулянки навколо свого кварталу. Йому особливо хотілося пройти повз будинок сусіда. Той сусід підтримував свій газон в досконалому стані: квіточки завжди квітнуть, дерева здорові й тінисті. Було очевидним, що сусід докладав усіх зусиль, аби його газон був чудовим.
Але одного дня, коли цей чоловік проходив повз будинок свого сусіда, він помітив серед цього чудового газону поодинокий бур’ян—величезну жовту кульбабу.
Вона була там настільки недоречною, що це здивувало його. Чому сусід її не вирвав? Хіба він її не побачив? Хіба він не знає, що кульбаба може розпорошити насіння і тоді вкоріняться ще десятки бур’янів?
Ця поодинока кульбаба надзвичайно занепокоїла його і він прагнув щось з нею зробити. Чи не слід сусіду просто її висмикнути? Або обприскати гербіцидом? Можливо він може й сам таємно прибрати її під покровом ночі.
Ці думки повністю заполонили його розум, коли він йшов до свого дому. Він увійшов у свій будинок, навіть не кинувши оком на власний газон перед домом, рясно усіяний сотнями жовтих кульбаб.
Колоди та заскалки
Чи не нагадує нам ця історія такі слова Спасителя?
“І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? …
… Вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого”2.
Ця історія про колоди і заскалки, здається, тісно пов’язана з нашою нездатністю чітко бачити самих себе. Я не знаю, чому нам так добре вдається діагностувати недоліки інших людей і прописувати засоби від них, тоді як побачити власні нам часто буває складно.
Кілька років тому в новинах пролунала історія про чоловіка, який вірив, що якщо він втиратиме лимонний сік в своє обличчя, то стане невидимим для камер спостереження. Тож він наніс лимонний сік на все своє обличчя, пішов і пограбував два банки. Невдовзі його заарештували після того, як його зображення показали по телебаченню у вечірніх новинах. Коли поліція показала цьому чоловікові відеозаписи з камер спостереження, де його було видно, він не міг повірити своїм очам. “Але ж у мене на обличчі був лимонний сік!”,—протестував він3.
Коли один із вчених з Корнельського університету почув цю історію, він був заінтригований тим, що людина може настільки сильно не усвідомлювати власної некомпетентності. Щоб визначити, чи була ця проблема притаманною всім людям, два дослідники запросили студентів коледжу взяти участь в серії тестів щодо різних життєвих навичок і потім попросили їх оцінити свою ефективність. Студенти, які впоралися погано, були менш точними в оцінці своєї ефективності—дехто з них вважав, що їхні бали у п’ять разів вище, ніж вони були насправді4.
Це дослідження повторювали різними способами, підтверджуючи знов і знов один і той же висновок: багатьом з нас важко бачити себе такими, якими ми є насправді, і навіть успішні люди перебільшують свій особистий внесок у справу і применшують внески інших5.
Перебільшення того, наскільки добре ми ведемо машину або як далеко можемо загнати м’яч для гольфу, може й не мати суттєвого значення. Але коли ми починаємо вірити, що наш внесок вдома, на роботі та в церкві більший, ніж він є насправді, ми стаємо сліпими до благословень і нагод для серйозного і глибокого самовдосконалення.
Духовні мертві зони
Один з моїх знайомих жив на території приходу, статистичні показники якого були одними з найвищих у Церкві—відвідуваність була високою, домашнє вчителювання—на висоті, діти з Початкового товариства завжди добре поводилися, на обідах приходу була фантастично смачна їжа, яку члени Церкви майже ніколи не роняли на підлогу дому зборів і, здається, там ніколи не було жодних суперечок під час церковних спортивних ігор з м’ячем.
Згодом мого друга і його дружину покликали на місію. Коли вони повернулися через три роки, ця подружня пара зі здивуванням дізналась, що протягом часу, поки вони були далеко на служінні, 11 шлюбів завершилися розлученням.
І хоча в цьому приході були всі зовнішні ознаки відданості та моці, щось нещасливе відбувалося у серцях і житті членів приходу. Непокоїть те, що така ситуація не унікальна. Такі жахливі та часто непотрібні події відбуваються, коли члени Церкви віддаляються від принципів євангелії. Ззовні вони можуть виглядати як учні Ісуса Христа, але у своїх серцях вони віддалилися від Спасителя і Його вчень. Вони поступово відвернулись від того, що йде від Духа, і наблизились до того, що йде від світу.
Колись гідні носії священства починають казати собі, що Церква—це добре місце для жінок і дітей, але не для них самих. Або деякі з них вважають, що через свій напружений розклад чи унікальні обставини вони звільнені від щоденного виявлення відданості та служіння, які наближатимуть їх до Духа. У цю добу самовиправдання і нарцисизму легко ставати креативним у винайденні виправдань нерегулярному зверненню до Бога в молитві, зволіканню з вивченням Писань, уникненню церковних зборів і домашніх сімейних вечорів або несплаті чесної десятини і пожертвувань.
Мої дорогі брати, будь ласка, зазирніть у своє серце і поставте просте запитання: “Чи не я то, о Господи?”
Чи віддалилися ви—хоч трішки—від “Євангелії блаженного Бога, яка [вам] звірена”?6 Чи дозволили ви “богу цього віку” затьмарити ваш розум по відношенню до “світл[а] Євангелії слави Христа”?7
Мої любі друзі, мої дорогі брати, запитайте себе: “Де мій скарб?”
Ваше серце зосереджене на зручностях цього світу чи на вченнях дбайливого Ісуса Христа? “Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше”8.
Чи перебуває Дух Божий у ваших серцях? Чи “закорінені й основані” ви в любові до Бога та до ваших ближніх? Чи вділяєте ви достатньо часу і креативності, щоб принести щастя у ваш шлюб і сім’ю? Чи спрямовуєте ви свою енергію на досягнення величної цілі осягнути “ширину й довжину, і глибину й вишину”9 відновленої євангелії Ісуса Христа?
Брати, якщо ви сильно бажаєте розвивати Христові якості “віру, чесноту, знання, стриманість, терпіння, братерську доброту, благочестя, милосердя [і служіння]”10, Небесний Батько зробить вас знаряддям у Своїх руках для спасіння багатьох душ11.
Оцінка свого життя
Брати, нікому з нас не подобається визнавати що це сталося, коли ми відхиляємося від правильного курсу. Часто ми намагаємося не зазирати глибоко собі в душу і не стикатися зі своїми слабостями, обмеженнями і страхами. Відповідно, коли ми все ж таки оцінюємо своє життя, ми дивимося крізь фільтр упереджень, виправдань та історій, які ми розповідаємо собі, щоб виправдати негідні думки та вчинки.
Але здатність чітко себе бачити необхідна для нашого духовного зростання і благополуччя. Якщо наші слабкості та недоліки залишаються прихованими у тіні, тоді викупительна сила Спасителя не може зцілити їх і перетворити їх на сильне12. Тоді, за іронією, наша сліпота до людських слабкостей також зробить нас сліпими до божественного потенціалу, який наш Батько прагне розвинути в кожному з нас.
Тож як ми можемо освітити чистим світлом Божої істини наші душі та побачити себе так, як Він бачить нас?
Дозвольте мені дати підказку, яка полягає в тому, що святі Писання та виступи на генеральній конференції є ефективним дзеркалом, яким ми можемо скористатися для самооцінки.
Коли ви чуєте або читаєте слова давніх та сучасних пророків, утримайтеся від думок про те, як ці слова стосуються якоїсь іншої людини, і поставте просте запитання: “Чи не я то, о Господи?”
Ми повинні звертатися до нашого Вічного Батька зі скрушеним серцем і відкритим до навчання розумом. Ми повинні прагнути навчатися і змінюватися. І, о, як багато ми отримуємо, зобов’язавшись жити так, як це призначає для нас Небесний Батько.
Ті, хто не бажає навчатися та змінюватися, ймовірно цього не робитимуть і скоріш за все почнуть міркувати, чи має Церква щось таке, що може їм запропонувати.
Але ті, хто прагнуть вдосконалюватися і розвиватися; ті, хто навчаються від Спасителя і бажають бути схожими на Нього; ті, хто упокорюють себе як мала дитина і намагаються привести свої думки і дії в гармонію з волею нашого Небесного Батька—вони пізнають чудо Спасителевої Спокути. Вони напевно відчують незрівнянний Дух Бога. Вони смакуватимуть радість, яку неможливо описати і яка є плодом лагідного і покірного серця. Вони будуть благословенні бажанням і дисциплінованістю, щоб стати справжніми учнями Ісуса Христа.
Сила добра
Протягом свого життя я мав нагоду познайомитися з деякими з найбільш компетентних і освічених чоловіків і жінок у цьому світі. Коли я був молодим, на мене справляли враження освічені, виховані, успішні люди, яким аплодував світ. Але з роками я усвідомив, що на мене справляють набагато більше враження ті чудові та благословенні душі, які по-справжньому добрі та не мають лукавства.
Хіба ж не для цього є євангелія і хіба це не те, що вона робить для нас? Вона є доброю новиною і допомагає нам стати добрими.
Ці слова апостола Якова стосуються нас сьогодні:
“Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать. …
Упокоріться перед Господнім лицем, і Він вас підійме!”13
Ми повинні відкласти вбік нашу гордість, подивитися поза межі нашої суєтності та покірно спитати: “Чи не я то, о Господи?”
І якщо станеться так, що відповіддю Господа буде: “Так, сину мій, є те, в чому тобі слід вдосконалитися; є те, що Я можу допомогти тобі подолати”, тоді я молюся, щоб ми прийняли цю відповідь, покірно визнали наші гріхи та недоліки і тоді змінили наші шляхи, стаючи кращими чоловіками, кращими батьками і кращими синами. Хай же ми, починаючи з цієї миті й надалі, будемо прагнути з усією нашою могуттю твердо ходити благословенним шляхом Спасителя, бо чітке бачення самих себе—це початок мудрості.
Коли ми робитимемо так, наш щедрий Бог поведе нас за руку; нас буде “зроблено сильними, і благословлено з висоти”14.
Мої любі друзі, перший крок на цьому чудовому і щасливому шляху справжнього учнівства починається з того, що ми ставимо просте запитання:
“Чи не я то, о Господи?”
Про це я свідчу і залишаю вам своє благословення, в ім’я Ісуса Христа, амінь.