Завжди є час помолитися
Автор живе в Баварії, Німеччина.
В школі було так важко. Чи стане коли-небудь легше?
“Я кожний день стаю на коліна помолитися. Я розмовляю з Небесним Батьком” (“I Pray in Faith,” Children’s Songbook, 14)
“Давай, Фінн. Вже час іти!”— сказав Йоган.
Брат Фінна, Йоган, нетерпляче чекав біля вхідних дверей. Він не хотів запізнюватися до школи.
Фінн насупився. Він не хотів іти до школи. Його сім’я щойно переїхала до нового будинку. То був його перший рік у школі, і він ще ні з ким не встиг подружитися. Він сумував за старими друзями.
“Мені страшно!”— сказав Фінн, підбігаючи до мами. “Навіщо мені йти до школи?”
Мама Фінна обняла його. “Все буде добре. Давай помолимося,—сказала вона.— Завжди є час помолитися”.
Вони стали на коліна і попросили Небесного Батька допомогти Фінну. Тоді Фінн разом з братом пішов до школи. День пройшов трохи краще.
Після того кожного ранку Фінн ставав на коліна і молився Небесному Батькові, просячи в Нього допомоги.
Поступово все покращувалося. Фінн знайшов друга і більше не боявся. Через якийсь час Фінну почало подобатися в школі.
Одного разу Фінн разом з братом ішов до школи і відчував радість. Він бачив, як світить сонечко. Він думав про цікаві речі, які вивчав. Раптом він зупинився.
“Я щось забув!”—сказав він Йогану. Фінн побіг назад додому.
У мами був занепокоєний вигляд, коли він вбіг у дім.
“Що сталося?”— запитала вона.
“Я забув помолитися”— сказав Фінн. Він став на коліна. Він хотів подякувати Небесному Батькові за допомогу.
Після молитви він обійняв маму. “Завжди є час помолитися!”—сказав він.
Фінн усміхався. І мама усміхалася. І коли він наздоганяв свого брата, то думав, що Небесний Батько теж мабуть усміхається.