Як сімейна історія змінює наше серце і розум
Дослідження сімейної історії та виконання храмових обрядів за наших предків допомагає нам побачити, що Бог створив Свій план для всіх і в той же час для кожного.
Упродовж років під час кожного відвідування храму я думала про свою прапрабабусю Ханну Марію Іглс Гарріс (1817–1888), але не тому, що мені потрібно було виконати за неї храмові обряди.
Марія (вона хотіла, щоб так її називали)—одна з причин того, чому вся моя сім’я у Церкві. Вона охристилася у 1840 році в Англії, отримала ендаумент у Наву, шт. Іллінойс, була запечатана зі своїм чоловіком в Уінтер-Квотерз, шт. Небраска, і померла в Юті. Перебуваючи у храмі, я думала не про обряди, які за неї потрібно було виконати, а про те, як ті обряди зв’язали її та мене, долаючи час і простір.
Дитиною я жила у тому ж містечку в Юті, де жила й вона, а згодом я відвідала Уінтер-Квотерз, Наву і невеличке село в Англії, де вона народилася. Я була вражена тим, яку велику відстань вона подолала, і яка велика різниця між її життям і моїм.
Однак попри час, простір і обставини, які розділяють нас, я відчуваю зв’язок зі своєю прапрабабусею як завдяки запечатувальному завіту, так і завдяки знанню про її життя. Цей зв’язок допомагає ясніше зрозуміти причини того, чому потрібно вести сімейну історію, та загальну картину храмового поклоніння.
Занурення в дослідження сімейної історії навчає нас про широчінь і велич масштабів Божих творінь та звертає особливу увагу на те, якою індивідуальною і милостивою є Спокута Христа.
Сімейна історія допомагає відчути сильнішу любов
Господь навчав, що хоча світи, які Він створив для Своїх дітей “незліченні … для людини; … все пораховано для Мене, бо вони є Моїми і Я знаю їх” (Moйсей 1:35). Сімейна історія і храмова робота дають нам можливість приєднатися до Ісусової роботи зі спасіння1. Це може допомагати нам дізнаватися, як виявляти любов і милість нашим сім’ям, ближнім, кожному, кого ми зустрічаємо, бо всі вони є нашими братами і сестрами2.
Якщо ми пам’ятаємо своїх предків, ми усвідомлюємо масштаби плану і творінь нашого Небесного Батька. Господь створив для нас місце, щоб ми пройшли випробування, мали віру, але оскільки дуже мало людей мають можливість отримати повноту Божих завітів у земному житті, милість роботи за померлих нагадує нам, що Господь любить всіх Своїх дітей і забезпечив шлях, аби всі могли вибрати і прийняти повноту благословень євангелії, незалежно від своїх обставин у земному житті (див. 2 Нефій 26:20–28, 32–33).
Крім того, коли ми дізнаємося про життя своїх предків, це може нагадувати нам, що не все у житті буде просто, що будуть розчарування і несправедливість у цьому занепалому світі. Але знання про їхнє життя і виконання обрядів за них може також нагадувати нам, що нікого не залишено поза Божою любов’ю (див. Римлянам 8:38–39).
Мою бабусю Марію ця істина сповнила силою, як тільки вона вперше про неї почула. У 1840–1841 роках, коли виконувалася перша хвиля хрищень за померлих у річці Міссурі та в частково завершеному храмі Наву, вона скористалася можливістю охриститися за свою померлу сестру, яка пішла з життя до того, як місіонери приїхали до Англії3. Хоча я ніколи не зустрічалася з Марією, я розділяю її любов до братів і сестер та знання, що ця любов триватиме після смерті завдяки храмовим обрядам. Те, що у нас обох є це знання, також допомагає мені відчувати до неї любов.
Не дивно, що пророк Джозеф Сміт був майже приголомшений прекрасним і милостивим вченням про спасіння померлих, яке він описує як “найславетніш[е] з усіх питань, яке належить до вічної євангелії” (УЗ 128:17): “Нехай гори радісний окрик здіймають, і ви, усі долини, волайте вголос; і всі ви, моря й суші, розповідайте про чудеса вашого Вічного Царя! І ви, річки, і струмки, і струмочки, линьте з радістю. Нехай ліси і всі дерева полів вихваляють Господа; і ви, тверді скелі, плачте від радості! І нехай сонце, місяць і ранкові зорі співають разом, і нехай усі сини Бога радісний окрик здіймають! І нехай вічні сотворіння проголошують Його ім’я на віки вічні!” (УЗ 128:23)4.
Як і Марія, яка з радістю охриститлася за свою сестру, інші перші святі так само раділи. Одна з тих перших святих останніх днів—Саллі Карлайл—писала: “Яким славетним є те, що ми віримо, а … тепер можемо христитися за всіх наших померлих друзів і спасти їх стільки, про скількох зможемо дізнатися”5.
За всіх і за кожного
Як показують ці роздуми, широчінь сімейної історії співвідноситься з особистісним підходом. Ми дізнаємося не лише про величину, але і про глибину Господньої любові, бо Він опікується кожним окремо. Господь, Який бачить падіння горобця на землю і шукає одну загублену вівцю, маючи сотню (див. Maтвій 10:29; Лука 15:4), не спокутує нас усіх разом, але одного за одним, так само, як Він служив людям під час свого земного служіння і як Він благословляв людей, які зібралися навколо храму в Баунтіфулі (див. 3 Нефій 17).
Подібним же чином Господь навчав перших святих найточнішим нормам ведення записів про виконання роботи за кожного померлого (див. УЗ 128:1–5, 24). Таким чином, ми проводимо ретельну роботу з пошуків кожного родича, а не лише створюємо каталог імен. Завдяки цій роботі ми можемо бачити Божу милість, Його співчуття і цінність кожної душі.
Крім цього, дізнаючись історії з життя предків, ми вчимося їх любити, якими б не були їхні помилки й недоліки. Коли ми дізнаємося, як зміни в нормах моралі впливали на рішення наших предків, ми відчуваємо до них співчуття. Цей процес повинен покращити нашу здатність розвивати таку ж любов до живих: як до членів наших сімей, так і до всіх Божих дітей. Здобуття глибшого відчуття того, що всі люди, навіть та більшість, яка прийшла на землю, не маючи можливості отримати обряди, є дітьми небесних батьків, допомагає нам цінувати те, що життя є випробуванням віри та витривалості для кожного, хто коли-небудь жив, “відповідно до того, як вони використовували те світло, яке [Бог] дав їм”6.
Очищуючий вплив сімейно-історичної роботи може збільшувати нашу здатність любити. Якщо ми вчимося любити людей, які давно померли, які жили зовсім не так, як ми, то чи не почнемо ми тоді усвідомлювати, з якою любов’ю і милістю Бог ставиться до нас? І хіба ми тоді не будемо любити свої сім’ї та ближніх і не будемо співчутливими до їхніх недоліків?
Коли інші люди бачать єдину фотографію моєї бабусі Марії, яка збереглася, вони часто кажуть, що вона їм здається суворою і неприємною людиною. Я відразу ж захищаю бабусю, бо знаю її. Я знаю людину, яка ходила уздовж ріки Северн маленькою дівчинкою, потім матір’ю малих дітей. Я знаю людину, яка перетнула океан, народивши під час подорожі четверту дитину. Я знаю людину, яка послала чоловіка на війну і, поки його не було, втратила немовля. Я знаю людину, яка пройшла 1609 км до нової домівки у західній американській пустелі. Я знаю людну, яка працювала, укладала завіти, займалася сільським господарством і любила. І знаючи її, я відчула смак любові наших небесних батьків до неї і до кожної їхньої дитини.
Сімейна історія—велич масштабів і милостива суть
Суть сімейної історії не в тому, щоб користуватися комп’ютером; не в тому, щоб читати старі рукописні тексти або робити докладні нотатки і цитування. Усе це засоби або методи ведення сімейної історії, але вони не є суттю сімейної історії, і вони не пояснюють значення того, чому святі останніх днів шукають своїх предків. За своєю суттю сімейна історія навчає нас величі масштабів творіння і викуплення та одночасно нагадує нам про особистісну і милостиву суть Христової Спокути.
Пошуки родичів можуть мати подібний вплив на наше серце і розум, коли ми усвідомлюємо, що всі ті люди—“незліченн[і], як пісок на березі морському” (Moйсей 1:28)—є дітьми небесних батьків, які їх люблять і знають. Не дивно, що Джозеф Сміт описував вхід у целестіальне царство як проходження через ворота, які мають “незрівнянну красу” (УЗ 137:2), бо що може бути прекраснішим за можливість бути спасенними з тими, кого ми знаємо і любимо, кого, як і нас, було викуплено Божою безмежною і особистісною любов’ю? Я з нетерпінням чекаю на зустріч зі своєю бабусею Марією біля воріт.