Взуттєва майстерня Абуело
Автор живе в штаті Юта, США.
“Ти знаєш, що нам потрібно бути більше схожими на цей черевик”,—сказав дідусь.
“Не завжди легко сказати: “Пробач” (Children’s Songbook, 98).
Мігель відкрив двері взуттєвої майстерні свого абуело (дідуся). Він відчув запах шкіри, з якою працював Абуело. Той запах був серед його улюблених.
“Привіт, Абуело!”
Абуело стояв на колінах, обводячи стопу замовника на аркуші паперу. Він не підняв очі. Абуело уже недочував.
Мігель сів на його робочий стілець. Він дивився на стосики порізаної шкіри. Він уявляв, що Абуело зробить із кожної за допомогою молотка і плоскогубців.
Інструменти нагадали Мігелю про щось іще, що він любив. Абуело завжди давав Мігелю цукерку, коли той допомагав йому прибирати.
Але Мігель був такий голодний саме зараз! Він знав, що не повинен брати пригощення без дозволу, але було схоже, що Абуело ще не скоро звільниться. “Може, не варто чекати”,—подумав Мігель.
Мігель простягнув руку до стола, де стояла банка з цукерками. У ній було повно його улюблених цукерок—солодких, притрушених меленим чилі! Мігелю було трохи не по собі, коли він відкривав банку. Але цукерки були такі спокусливі. Він поспіхом поклав одну до рота.
Дуже швидко замовник пішов. Абуело узяв кусок шкіри й поклав її у якусь рідину. Це для того, щоб шкіра була м’яка і з нею легко було працювати.
Мігель якомога швидше проковтнув залишки цукерки. Потім він підійшов до Абуело.
“Привіт!— сказав Абуело з усмішкою.— Я радий, що прийшов мене провідати”.
Мігель обняв Абуело. Він сподівався, що Абуело не здогадається, що він з’їв цукерку. Мігель відігнав страхи.
“Схоже, що сьогодні у тебе багато роботи,—сказав Мігель, показуючи на стосики шкіри.— Чи тобі потрібна якась допомога?”
“Так, звісно. Дай мені, будь ласка, ту нитку”.
Мігель узяв довгу нитку. Він провів по ній руками. Вона була міцніша, ніж здавалося.
“Ого, яка міцна”.
Абуело засміявся. “Вона має бути такою, щоб витримати всі життєві навантаження”. Абуело протягнув нитку крізь шкіру. Потім його обличчя набуло такого виразу, який мама іноді називала “мудрий Абуело”.
“Ти знаєш, що нам потрібно бути більше схожими на цей черевик”,—сказав Абуело, киваючи головою.
Мігель скоса поглянув на шкіру. “Гм. Справді?”
“Так, справді. Нам треба бути сильними. Тоді спокуси Сатани не здолають нас”.
Раптом Мігель згадав про червону цукерку. Він знав, що треба сказати про неї Абуело.
Абуело узяв з полиці старий черевик. “Бачиш оцю велику діру?”
Мігель, мабуть, міг просунути руку крізь ту діру. “Так”.
“Спочатку там була невеличка дірочка, яку можна було легко полагодити. Але людина чекала, і тепер набагато важче полагодити черевик. Погані звички і поганий вибір можна порівняти з цією дірою. Краще залагодити їх якомога раніше”.
Абуело знову кивнув, і до його усмішки додався вираз “мудрого Абуело”. Вони продовжували розмовляти, поки Абуело працював. Увесь той час Мігель думав про червону цукерку.
Коли Абуело закінчив, Мігель допоміг йому прибирати. Тоді Абуело узяв банку з цукерками.
Нарешті Мігель не зміг більше стримуватися. “Я взяв у тебе цукерку!”—швидко промовив він.
Абуело поставив банку. “Що ти сказав?”
Мігель розповів про те, як узяв без дозволу цукерку. “Вибач, Абуело. Я ніколи більше так не зроблю. Обіцяю!”
Абуело міцно обійняв Мігеля. Мігель відчув таке полегшення.
“Дякую за чесність. Це для мене важливіше за будь-що інше”.
По дорозі додому Мігель почував себе так, як одна з нових пар черевиків у майстерні Абуело. Він був міцний і готовий до життя!