Друзі, які поділилися зі мною своїм світлом
Автор живе в Баха Каліфорнія, Мексика.
Я відчувала страх і самотність. Потім я переїхала до іншої країни і вперше за довгий час пішла до церкви.
Я жила разом з мамою в маленькому містечку в Мексиці, де всі знають одне одного. Я знала різницю між правильним і хибним, але я була збентеженою та єдиною активною молодою жінкою в Церкві в усьому місті.
Я не хотіла відрізнятися від інших, тож зробила те єдине, що в той час мало для мене сенс—я почала зустрічатися з хлопцем. Це було лише однією з перших помилок, які я почала робити. Я почала поступатися тиску однолітків і вірити в те, що була достатньо дорослою, аби приймати рішення самостійно. Це означало, що я стала неактивною молодою жінкою, яка жила в темряві.
Рік я жила в темряві, і кожен день ставав усе темнішим. Мої неправильні рішення стали причиною сперечань з сім’єю, і я зрозуміла, що не можу більше з ними жити. Однак лише смерть близької подруги-святої останніх днів підштовхнула до усвідомлення, що щось іде не так. На жаль, я звинувачувала Бога і євангелію. Я перестала вірити в те, що благословення є наслідком послуху. Я знала, що якщо не прийму рішення знову жити за євангелією, то й надалі буду нехтувати своїм зв’язком з Церквою і продовжувати жити за нормами світу.
Я сиділа на ліжку в темній кімнаті, плакала і шкодувала себе, думаючи про те, чого я боялася—боялася бути самотньою, коли ні з ким поговорити; боялася того, що не зможу виправити всіх помилок, які я наробила; боялася, що ніхто мене не пробачить, особливо Бог.
Згодом я переїхала до Міннесоти, США, з дідусем і бабусею, які не були членами Церкви. Мій вітчим полетів зі мною, і в першу ж неділю ми пішли до церкви, але лише на причасні збори. До кінця зборів я вже вирішила, що залишу Церкву, однак, на мій подив, саме, коли ми збиралися йти до автівки, то побачили єпископа, який біг за нами. Він поставив кілька запитань і запросив знову прийти наступної неділі—і ми прийшли.
Наступної неділі, саме коли причасні збори закінчилися, але до того, як я підвелася, я опинилася в оточенні молодих жінок, які допомогли змінити моє життя.
Ілюстрація Альберто Руггері
Я раптом увійшла в зовсім інший світ: світ з єпископом, президентом Товариства молодих жінок, яка дбала про мене, й понад усе—з молодими жінками, які намагалися жити щодня за євангелією, які прагнули жити за високими нормами й відстоювати те, що правильно. Вони так яскраво сяяли, що могли освітити шлях переді мною.
Саме тоді я зрозуміла, що маю робити: “Отак [моє] світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили [мої] добрі діла, та прославляли Отця [мого], що на небі” (див. Maтвій 5:16). Тож я почала щотижня ходити до церкви і на спільні заходи, читати Книгу Мормона і щодня молитися, скромно одягатися, вживати кращу мову, ходити до храму і готуватися до отримання свого патріаршого благословення.
Я повністю змінилася, однак не розуміла цього, поки ми не поїхали в табір Товариства молодих жінок, коли я відчула Святого Духа і відкрила для себе, що маю свідчення—свідчення, яке нагадало мені, що Бог мене любить, що Він має для мене план і що Він не хоче, аби я була самотньою. Те свідчення було настільки яскравим і сильним, що змінило мене. Свідчення, яким я могла ділитися і осявати не лише мій шлях, але і шлях інших людей. Те свідчення не боялося сяяти в темряві.