Спокій був дивом

Карен Бакстер, шт. Вірджинія, США

Після мого діагнозу ми зосередилися на Господі, щоб бачити свої благословення.

Зображення

дружина пише за столом, а чоловік цілує її в голову

Ілюстровано Майклом Дж. Бінгемом

Коли я і Девід, мій чоловік, дізналися, що я не можу мати дітей, я плакала. Після того в 2016 році моя лікарка подзвонила й запросила мене прийти до неї на прийом після планового огляду й мамограми. Після ще кількох аналізів те, що вона вважала незначною проблемою, стало великою проблемою: рак.

Це стало шоком, і ми пережили важкі дні. Ще до того як ми дізналися, чим усе обернеться, я сказала Небесному Батькові: “Якщо це для мене кінець, будь ласка, потурбуйся про Девіда”.

Я могла стримувати свої емоції вдень, але коли наставала ніч і все затихало, лилися сльози. Однак саме тоді я відчула через Святого Духа, що все буде добре — не обов’язково тому, що я буду жити, але тому, що Небесний Батько поруч. Тож під час лікування ми крок за кроком рухалися вперед.

Певні гімни й вірші з Писань набули особливого сенсу. Вірш Учення і Завіти 122:8 по-справжньому мене вразив: “Син Людини спустився нижче всього цього. Хіба ти вищ[а] за Нього?”

Ні, я усвідомила, що я не вища за Нього. Якщо безпліддя і рак допоможуть мені краще цінувати Спасителя і Його викупительну жертву, тоді я готова до цього.

Ми зосередилися на Господі, щоби бачити свої благословення, зокрема дивовижну систему підтримки. Моя президентка Товариства допомоги була чудовою. Люди зі школи, де я викладала, влаштували для мене марш проти раку. Колежанка, яка хотіла, щоб я знала, як їй не байдуже, подарувала мені рожеву ручку. У такі миті ви кажете: “Сьогодні ви були моїм ангелом. Ви були для мене доказом того, що Бог знає, як мені потрібні були обійми або рожева ручка”.

На нас, членів Церкви, люди постійно звертають увагу. Вони хочуть знати, чому ми можемо проходити через важкі моменти і усміхатися.

“Як вам вдається не розкисати?” — часто запитують нас люди. Ми пояснюємо, що спокій, який ми відчуваємо, приходить завдяки нашій вірі й переконанням, нашій любові до Небесного Батька і нашій довірі до Його волі щодо нас. Ділячись своєю вірою, ми зміцнили свою віру.

Спокій не прийшов у ту ж мить, коли мені поставили діагноз, але він настав. Спокій був дивом.