“Я хотів повернутися до Бога, але чи міг я?”, Ліягона, 2024.
Я хотів повернутися до Бога, але чи міг я?
Хоча я вірив в Ісуса Христа, однак був переконаний, що мене неможливо простити за те, що я зробив.
Ілюстрації Марка Сміта
Був засніжений січневий вечір. Я сидів у номері мотелю глибоко зневірений. Нещодавно закінчився мій 34-річний термін перебування у в’язниці за серйозні злочини і тілесні ушкодження, а я вже розмірковував над тим, аби зробити щось таке, що допоможе повернутися прямо туди, де я щойно був. Мої плани з часу виходу на волю розсипалися. У мене було мало грошей і здавалося, що мої молитви залишаються без відповіді, а вибір мій дуже обмежений.
Мою увагу привернули звуки, які доносилися знадвору. Визирнувши у вікно, я помітив, що власник мотелю самостійно розчищає сніг на паркувальному майданчику. “О, так не повинно бути”, — подумав я і пішов йому допомогти. Я ні на що не розраховував, служачи того вечора. Але, на мій подив, наступного дня власник мотелю знизив ціну за мій номер. І поки я залишався там упродовж наступних п’яти тижнів, він не попросив мене платити повну ціну.
Його великодушність стала більше ніж фінансовим благословенням, якого я так гостро потребував. Його доброта була також відповіддю на мою молитву, коли я втрачав надію. Завдяки йому я зрозумів, що Бог пильнує за мною і що мені необхідно зробити певні кроки, аби повернутися до Нього.
Дорога назад
За десятки років до того січневого вечора я не хотів і чути про Бога. Потрапивши до в’язниці штату злим, жорстким і розгубленим 22-річним хлопцем, я зробив усе можливе, щоб мої співкамерники боялися і поважали мене. Я також був упевнений, що ніхто не міг мене любити, навіть Бог, бо я був переконаний, що перетнув рубіж неповернення і не було жодної надії на моє викуплення.
Тепер я знаю, що помилявся; ми завжди можемо покаятися і повернутися до Бога. Старійшина Дітер Ф. Ухтдорф, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав:
“Сатана хоче, аби ми думали, що якщо ми згрішили, то перетнули “рубіж неповернення”, тобто, що вже запізно змінювати свій курс…
Христос прийшов, щоб спасти нас. Якщо ми взяли хибний курс, Спокута Ісуса Христа дає нам запевнення, що гріх — це не рубіж неповернення. Безпечне вороття можливе, якщо ми ідемо за призначеним для нашого спасіння планом Бога”.
Моє повернення до Бога почалося після того, як я понад десять років перебував у в’язниці. Один друг, який упродовж багатьох років провідував мене у тюрмі, подарував мені Книгу Мормона і запросив читати її. Хоча я пообіцяв, проте завжди це відкладав на потім. Одного разу на вихідні мій друг, який провідував мене, запитав, чи я хоч доторкався до книги. Звичайно, доторкався! Я брав її в руки кожного разу, коли прибирав у своїй камері. Але я її не читав, і так було доти, доки мій друг у серйозній розмові не переконав мене, як важливо дотримуватися свого обіцяння. Тож нарешті я почав читати.
Я знайшов багато цікавих історій у Книзі Мормона, але сказав собі, що то були лише цікаві історії. Тоді я дочитав до Мороній 10:4. Зізнаюся, що не хотів запитувати “з щирим серцем, із справжнім наміром, маючи віру в Христа”, чи була книга істинною; я не хотів думати про наслідки цього для такої людини, як я. Крім того, якщо вона було словом Бога, тоді Спокута Ісуса Христа була реальною, і я навіть боявся думати, скільки моїх вчинків посилили Його страждання.
Однак я продовжував молитися. Я не бачив видіння і не чув голосу, який би сказав, що книга була істинною. Але коли я подивився у вікно того ясного літнього дня, то побачив на небі величезну грозову хмару. Не було дощу, лише сильний вітер. І хмара зникла так само швидко, як і з’явилася. Тепер я знав. Як і обіцяв Мороній, Дух свідчив моєму серцю, що Книга Мормона була істинною, а мені необхідно було змінитися.
Я почав вивчати Писання з більшою старанністю, і мені дозволили започаткувати групу з вивчення Книги Мормона, до якої увійшли мої співкамерники. До мене та до інших у в’язниці також приходили місіонери. Наступні 15 років я слухав місіонерські уроки, а решту часу у в’язниці я намагався жити по-іншому. То було нелегко в тому середовищі. Але було можливо завдяки моєму Спасителю, Який підтримував і скеровував мене на тому етапі, щоб я міг розпочати нову сторінку свого життя (див. Мосія 24:15).
У пошуках прощення
Я ніколи не забуду дня, коли, після того самотнього січневого вечора в номері мотелю, зустрівся з єпископом. Мій друг, який дав мені Книгу Мормона, допоміг з ним зв’язатися. Коли я прийшов до єпископа в його кабінет перед початком церковної служби і розповів про своє минуле, то був готовий почути від нього, що їм у приході не потрібні такі люди, як я.
Натомість він запросив мене піти на причасні збори.
І я пішов. Я був переконаний, що на моєму лобі є клеймо: засуджений, і коли я увійду, всі будуть мене цуратися. Але цього не сталося. Натомість я побачив найпривітніших людей, яких будь-коли зустрічав у своєму житті. Наступної неділі я знову прийшов. Невдовзі після того як я почав відвідувати церкву, радник у єпископаті запитав, чи не зможу я виступити на причасних зборах на тему прощення.
“Я? Виступати про прощення?” — запитав я. Але коли він підтвердив, що мав на увазі саме це, я погодився. Коли я виступав перед зібранням, то був переконаний, що вони бачили в мені лише колишнього засудженого. Але чим довше я говорив, тим упевненішим ставав, а після того ті члени Церкви вітали мене обіймами і рукостисканнями, виявляючи любов. Того дня я дійсно відчув, що означає “люби[ти] свого ближнього, як самого себе” (Maтвій 22:39).
Найважливіше те, що я нарешті зрозумів, що коли Спаситель страждав у Гефсиманському саду і кровоточив кожною порою (див. Moсія 3:7; Учення і Завіти 19:18–19), Він кровоточив і за мене. Та подія стала поворотним моментом. Хоча я і прийняв істинність Книги Мормона і запросив Ісуса Христа у своє життя, утім був переконаний, що мене не запросять на небеса. Я не зможу заслужити прощення. Його Спокута — для всіх інших, але не для мене через те, що я вдіяв.
Однак у цю мить я зрозумів, що зможу отримати прощення. Це знання допомогло мені йти вперед життєвим шляхом. Після додаткових зустрічей з місіонерами я охристився в березні 2012 року. То був мій перший крок на шляху завітів. Хоча раніше я не думав, що це буде можливо, я одружився з прекрасною жінкою. Ми запечаталися у Солт-Лейкському храмі в червні 2013 року.
Ми з дружиною навчилися покладатися на свою віру в Ісуса Христа. Ми покладаємося на Його Спокуту, вірячи, що “завдяки тому, що Ісус пройшов таку довгу, самотню путь абсолютно один, нам не доведеться робити те саме”. Ми, люди, недосконалі. Іноді ми спотикаємося і навіть падаємо. Але незважаючи на те, якими негідними чи недостойними спасіння ми себе вважаємо, Він завжди хоче і готовий допомогти нам безпечно повернутися додому.