Ось що я знаю
Президент Бойд К. Пекер
Президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів
З усього, що я прочитав, навчав і пізнав, найдорогоціннішою і найсвященнішою істиною, якою я можу поділитися, є моє особливе свідчення про Спасителя Ісуса Христа.
У 1992 році, прослуживши дев’ять років помічником Дванадцятьох і 22 роки членом Кворуму дванадцятьох, я сягнув 68-річного віку. Я відчув натхнення почати писати те, що назвав “Незавершеним твором”. Його перша частина звучить так:
Минулої ночі я майже не спав,
Я втомлений був, бо весь день працював.
І ось наяву, а не уві сні,
Глибока думка явилась мені.
І в ту темну ніч замислився я,
Якою була вона доля моя.
Всього шістдесят вісім років тому
Я був молодим і не знав про втому!
Зовсім не шкутильгав,
Болю в спині не знав.
Міг рядок прочитати
І на пам’ять сказати.
Працювати я міг безкінечні години,
Майже не зупиняючись ні на хвилину.
І те, чого зараз мені не здолати,
Тоді з легкістю міг я опанувати.
Якби я тільки міг ті роки повернути,
Юнаком знову стати, про болі забути.
Я б нізащо у світі на це не пішов,
Бо багато би втратив того, що знайшов.
І я згоден, хай далі роки йдуть, минають,
Я на юність чудову вік свій не проміняю.
Бо якщо би я міг юнаком знову стати,
Те, що я розумію, тоді би я втратив.
Минуло десять років, і я вирішив додати ще кілька рядків до цього вірша:
Десять років минуло, наче то одна мить,
Моє тіло вже значно менше болить.
Металевий суглоб—я вже не шкутильгаю,
Знову рівно ходжу і проблеми не знаю.
Метал міцно тримає шийні хребці—
І не звести мене вже на манівці!
І ось так я тепер, без докорів сумління,
Став одним з твердошийого покоління.
Моє тіло все більше і більше старіє,
Про покращення я вже і зовсім не мрію.
І єдине що з віком стає тільки глибше,
Це забудькуватість, від неї не ліпше.
Запитайте мене, чи я вас пам’ятаю.
Так, авжеж, але ваше ім’я не згадаю.
Тож якщо на ім’я вас назвати не зможу,
Не журіться, вже зараз пробачення прошу.
Я пізнав те, чого, зовсім не хотів вчитись,
І мені через це теж не варто журитись.
Вік приніс мені скарб істин дорогоцінних,
Від яких дух зростає, вічних, нетлінних.
Що приносять і радість, і втіху, й натхнення.
Моя люба дружина—вище благословення.
Її більше за все у житті я кохаю,
Вона буде зі мною навіки, я знаю.
У всіх наших дітей вже є власні родини,
Гарні шлюби, де батько і мати єдині.
Їхні діти й онуки так швидко зростають,
Непомітно і стрімко роки пролітають.
Я не думаю зовсім свою думку міняти,
Щодо того, щоб знов, молодим мені стати.
Наша доля—старіти, бо разом з роками
Знання істин приходить, воно буде з нами.
Запитаєте ви, чи добре я знаю,
Що в майбутньому далі на мене чекає?
Я ітиму вперед, не вповільню я кроків.
Запитайте мене у вісімдесят вісім років!
І минулого року я додав ці рядки:
Я просуваюсь до вершин, нові долаю висі.
І, як ви бачите, мені вже вісімдесят вісім.
Колись раніше шкутильгав, повільно йшов з ціпочком.
А зараз їжджу я, як пан, на новому візочку.
Я засинаю знов і знов, та не страшна могила,
Бо залишається в мені мого священства сила.
І хоч фізично я слабкий, і це так видно зовні,
Зате у мене є дари, великі і духовні.
Весь світ об’їздив, друзі, я, здолав мільйони миль.
Євангельську я звістку ніс у бурю і у штиль.
Христа заради всюди йшов, як би не було скрутно.
І зараз голос мій луна, але через супутник.
Зі щирим серцем я кажу, що Господа я знаю.
Я понад все Його люблю і проводу шукаю.
До нас із глибини віків, доходить Боже слово,
Пророки свідчать про Христа, і свідчу я про Нього.
Я знаю, що він відчував у Гефсиманському саду,
Це дуже важко осягнути, я слів для цього не знайду.
Я знаю, Він зробив все це для всіх і кожного, для нас.
Нема величнішого Друга, ніж Він, Який усіх нас спас.
Я знаю, що Він прийде знов
У славі й силі Бога.
І я побачу Його знов,
Коли піду до Нього.
І я дійсно знаю!
За вікнами нашого дому, що виходять у двір, розташовані невеличкий квітник і гайок біля маленького струмка. Стіна нашого дому, що біля квітника, густо вкрита англійським плющем. Протягом багатьох років у плющі гніздяться птахи—мексиканські чечевиці. Гнізда в плющі є безпечним місцем, захищеним від лисиць, єнотів і котів, які ходять поблизу.
Одного дня мешканців плюща охопило велике сум’яття. Почулося відчайдушне тривожне голосіння, коли 8 або 10 чечевиць з навколишніх дерев прилетіли, щоб приєднатися до цього сигналу тривоги. Невдовзі я побачив винуватця цього сум’яття. То був змій, який наполовину сповз з плюща і висів перед вікном так близько, що я зміг витягти і викинути його звідти. У середній частині тіла змія були дві опуклості—чітка ознака його провини в тому, що він щойно проковтнув двох пташенят з гнізда. За 50 років проживання у цьому домі ми ніколи не бачили чогось подібного. То була подія, свідком якої стаєш раз на все життя—принаймні ми так вважали.
Минуло кілька днів і знов сталося сум’яття, цього разу серед плюща над вольєром нашого собаки. Ми почули такі самі тривожні зойки і побачили, як злетілися місцеві чечевиці. Ми вже знали, що то за хижак. Один з онуків заліз на дах вольєру і витяг іншого змія, який все ще міцно тримав пташку-матір, яку він схопив у гнізді і вбив.
Я сказав собі: “Що відбувається? Невже знов сталося вторгнення в Еденський сад?”
Тоді я згадав про застереження пророків. Ми не завжди будемо в безпеці від впливу супротивника, навіть у наших власних домівках. Нам слід захищати своїх пташенят.
Ми живемо в дуже небезпечному світі, який загрожує тому, що є найбільш духовним. На сім’ю—фундаментальну організацію в часі та вічності—чиниться напад видимими і невидимими силами. Супротивник поруч. Його мета—завдати шкоди. Якщо він послабить або знищить сім’ю, то матиме успіх.
Святі останніх днів визнають надзвичайну важливість сім’ї і намагаються жити так, щоб супротивник не міг прокрастися в наші домівки. Ми знайдемо безпеку і захист для себе і наших дітей, шануючи укладені нами завіти і виявляючи звичайну послушність, яка вимагається від послідовників Христа.
Ісая сказав: “І буде роботою істини мир, а працею правди—спокійність й безпека навіки”2.
Цей мир також обіцяний в одкровеннях, у яких Господь проголошує: “Якщо ви будете готові, ви не злякаєтеся”3.
Досконалу силу священства було дано, щоб захищати домівку і її мешканців. Батько має повноваження і обов’язок навчати своїх дітей, благословляти їх, виконувати для них обряди євангелії і надавати всі інші види необхідного захисту священства. Він має виявляти любов і бути вірним матері та шанувати її, щоб їхні діти могли бачити цю любов.
Я пізнав, що віра є справжньою силою, а не лише проявом переконаності. Небагато що може бути могутнішим за віддані молитви праведної матері.
Навчайте себе і свої сім’ї про дар Святого Духа і Спокуту Ісуса Христа. Вам не доведеться виконувати величнішої вічної роботи за ту, що відбувається у стінах вашого власного дому.
Ми знаємо, що ми духовні діти небесних батьків, що ми тут, на землі, щоб отримати наші смертні тіла і бути випробуваними. У нас, хто має смертні тіла, є сила над істотами, які їх не мають4. Ми вільні вибирати те, що забажаємо, і можемо приймати рішення і вибирати як нам діяти, але ми не вільні у виборі наслідків. Вони обов’язково настануть.
У Писаннях свободу волі називають “моральною свободою волі” і це означає, що ми можемо вибирати між добром і злом. Супротивник прагне спокусити нас зловживати нашою моральною свободою волі.
У Писаннях сказано, “щоб кожна людина могла діяти за вченням та принципом стосовно майбуття, згідно з моральним вибором, який Я дав їй, щоб кожна людина була відповідальна за свої власні гріхи в день суду”5.
Алма навчав, що “Господь не може дивитися на гріх навіть до найменшої міри допущення”6. Щоб розуміти це, нам слід відокремлювати гріх від грішника.
Наприклад, коли до Спасителя привели схоплену в перелюбі жінку, яка безперечно була винною, Він поклав цьому край, сказавши шість слів: “Іди собі, але більш не гріши!”7 Таким є дух Його священнослужіння.
Толерантність—це чеснота, але подібно до всіх інших чеснот, якщо її перебільшувати, вона обертається на порок. Нам слід бути обережними з “пасткою толерантності”, щоб не потрапити до неї. Вседозволеність, породжена слабкістю законів країни, які захищають толерантне ставлення до узаконених форм аморальності, не зменшує тяжкість духовних наслідків, до яких призведе порушення Божого закону цнотливості.
Усіх народжено зі Світлом Христа—спрямовуючим впливом, завдяки якому кожна людина може відрізнити правильне від неправильного. Те, що ми робимо з цим світлом, і як реагуємо на ці спонукання жити праведно є складовою випробування, яким є смертне життя.
“Бо знайте, Дух Христа дано кожній людині, щоб вона відрізняла добро від зла; ось чому я показую вам, як саме судити; бо все, що запрошує творити добро і переконує вірити в Христа, послано силою і даром Христа; ось чому ви можете знати досконалим знанням, що це є від Бога”8.
Кожен з нас повинен бути готовим реагувати на натхнення і спонукання Святого Духа. У Господа є спосіб, як наповнювати наші думки ясним розумінням, щоб підказувати нам, скеровувати нас, навчати нас і попереджувати нас. Кожен син або дочка Бога можуть відразу знати те, що їм потрібно. Навчіться відчувати натхнення та отримувати одкровення і діяти відповідно до них.
З усього, що я прочитав, навчав і пізнав, найдорогоціннішою і найсвященнішою істиною, якою я можу поділитися, є моє особливе свідчення про Ісуса Христа. Він живе. Я знаю, що Він живий. Я Його свідок. І про Нього я можу свідчити. Він наш Спаситель, наш Викупитель. У цьому я впевнений. Про це я свідчу, в ім’я Ісуса Христа, амінь.