Відчувати єдність
Президент Генрі Б. Айрінг
Перший радник у Першому Президентстві
Я молюся, щоб у якому б місці ми не знаходилися і які б обов’язки не виконували у священстві Бога, ми об’єдналися у справі приведення всього світу до євангелії.
З самого початку цього останнього розподілу Господь чітко сказав, що ми повинні донести євангелію до всього світу. Те, що Він сказав кільком носіям священства у 1831 році, Він каже багатьом зараз. Незалежно від нашого віку, здібностей, церковного покликання чи місця проживання ми всі, як один, покликані до роботи, яка полягає в тому, щоб допомагати Йому збирати врожай людських душ, поки Він не прийде знову. Він сказав тим першим робітникам у винограднику:
“І знову Я кажу вам, Я даю вам заповідь, щоб кожний—і старійшина, і священик, і вчитель, і також член Церкви—вийшов з усією своєю силою, трудом своїх рук, готувати і звершувати те, що Я заповів.
І нехай ваше проповідування буде голосом попередження, кожного до свого ближнього, у м’якості й лагідності.
І вийдіть з-посеред злочестивих. Спасайте себе. Будьте чистими, ви, які несете посудини Господа”1.
А тепер ви, носії Ааронового священства, можете бачити, що Господня заповідь поширюється і на вас. Оскільки ви знаєте, що Господь завжди готує шлях для виконання Його заповідей, ви можете очікувати, що Він зробить це для кожного з вас.
Хочу розповісти вам, як Він це зробив для одного хлопця, який зараз має чин священика в Аароновому священстві. Йому зараз 16 років. Він живе у країні, куди місіонери вперше прибули усього рік тому. Їх послали лише у два міста, але не в те місто, де живе цей юнак.
Коли він був зовсім малий, його батьки привезли його в Юту в пошуках безпеки. Сім’ю навчали місіонери, а потім охристили. Він не був охрищений у Церкві, бо йому ще не було восьми років.
Його батьки загинули під час нещасного випадку. Тож бабуся повернула його додому, по той бік океану, у те місто, де він народився.
Лише рік тому, у березні, він ішов вулицею й відчув, що має заговорити з однією незнайомою жінкою. Він заговорив з нею англійською, яку ще пам’ятав. Жінка була медсестрою. Президент місії послав її в те місто в пошуках житла і медичного обслуговування для місіонерів, яких туди невдовзі мали прислати. Поки юнак і жінка розмовляли, вони подружилися. Коли вона повернулася в офіс місії, то розповіла про хлопця.
Перші двоє старійшин приїхали у вересні 2012 року. Хлопець-сирота був першим охрищеним до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. У березні цього року виповнилося чотири місяці його членства у Церкві. Його висвятили священиком у Аароновому священстві, тож він міг охристити другого наверненого до Церкви. Він був першим піонером-носієм священства, щоб збирати дітей Небесного Батька заради заснування Церкви у місті, де мешкає приблизно 130 тис. людей.
Великодньої неділі, 31 березня 2013 року, кількість членів у тому місті зросла до величезних розмірів—шести чоловік. Він був єдиним місцевим членом Церкви, який прийшов на збори тієї неділі. Напередодні він поранив коліна, але був рішуче налаштований прийти на збори. Він молився, щоб мати змогу прийти до церкви. І він там був. Він прийняв причастя разом з чотирма молодими старійшинами та місіонерським подружжям—оце й були всі присутні.
Можна сказати, що в цій історії немає нічого особливого, якщо тільки ви не побачите, що вона є прикладом того, як діє Божа рука в побудові Його царства. Я бачив це багато разів.
Я бачив це в Нью-Мексико, коли був ще юнаком. Упродовж поколінь пророки казали нам, що ми повинні допомагати місіонерам знаходити і навчати людей з чесним серцем, а потім любити тих, хто приходить у царство.
Я сам бачив, що можуть робити вірні провідники священства і члени Церкви. У 1955 році я став офіцером Військово-Повітряних сил Сполучених Штатів. Мій єпископ дав мені благословення перед самим від’їздом до першого місця служби, яке знаходилося в Альбукерці, шт. Нью-Мексико.
У своєму благословенні він сказав, що мій час у Військово-Повітряних силах буде місіонерським служінням. У першу ж неділю я прийшов до церкви в Першу філію в Альбукерці. До мене підійшов чоловік, сказав, що він президент округу і що збирається покликати мене служити місіонером округу.
Я відповів йому, що моя підготовка в цьому місті триватиме лише кілька тижнів, а потім мене пошлють в іншу точку світу. Він сказав: “Я нічого про це не знаю, але ми повинні вас покликати на це служіння”. Коли я прослужив половину свого терміну, серед сотень офіцерів, які проходили підготовку, мене вибрали, можна вважати випадково, зайняти місце офіцера, який раптово помер.
Тож два роки, які я там був, я служив у своєму покликанні. Майже кожного вечора і кожні вихідні я навчав євангелії Ісуса Христа тих людей, яких приводили до нас члени Церкви.
Разом з напарниками я присвячував більше 40 годин на місяць місіонерському служінню, жодного разу не постукавши у двері у пошуках людини для навчання. Члени Церкви приводили так багато зацікавлених, що часто за один вечір ми навчали по дві сім’ї. Я бачив на власні очі силу і благословення заклику, з яким неодноразово зверталися пророки: кожний член Церкви—місіонер.
Останньої неділі мого перебування в Альбукерці там було організовано перший кіл. Зараз там є священний храм—дім Господа—у місті, де ми колись збиралися в єдиній каплиці зі святими, які приводили до нас своїх друзів, щоб ті навчалися і відчували Духа. Ті друзі відчули, що Господня Церква є гостинним домом.
Потім я бачив це в Новій Англії, коли почав навчатися. Мене покликали радником надзвичайного президента округу, якому допомогли стати людиною великої духовної сили, хоча спочатку він не цікавився Церквою. Його домашній учитель любив його настільки, що зосередився не на його сигарі, а на тому, щоб побачити те, що бачив у ньому Бог. Разом з президентом округу ми їздили пагорбами і узбережжям, щоб відвідувати малесенькі філії, які вкривали штати Массачусетс і Род-Айленд, аби розбудовувати і благословляти Боже царство.
Упродовж років служіння разом з цим чудовим провідником ми бачили, як люди привертають друзів до Церкви своїм прикладом і запрошенням послухати місіонерів. Мені здавалося, що ті філії зростають повільно і невпевнено. Але через п’ять років, у останню неділю перед моїм від’їздом, у каплицю Лонгфелло-Парк у Кембриджі приїхали два апостоли, щоб реорганізувати наш округ у кіл.
Через багато років я повернувся, щоб провести там конференцію колу. Президент колу повіз мене, щоб поглянути на скелястий пагорб у Бельмонті. Він сказав, що це було б чудове місце для храму Божого. І там зараз він знаходиться. Коли я на нього дивлюся, то згадую смиренних членів Церкви, з якими я був у тих малесеньких філіях, сусідів, яких вони запрошували, і місіонерів, які їх навчали.
Зараз тут, на цих зборах є новий диякон. Я був з ним у ту саму Великодню неділю, коли той священик, про якого я щойно розповідав, прийшов на свої збори, де він був єдиним членом Церкви. Цей диякон засяяв, коли його батько сказав, що вони разом підуть на сьогоднішні збори священства. Цей батько був чудовим місіонером у тій самій місії, де його дідусь був президентом. Я бачив Посібник для місіонерів 1937 року, який належав його прадідусю. Його спадок приведення людей до Церкви має глибоке коріння.
Тож я розмовляв з єпископом того диякона, щоб дізнатися про можливі заходи, що допоможуть хлопцеві у виконанні обов’язків священства з приведення душ до Господа. Єпископ з ентузіазмом розповідав, як провідник місіонерської роботи в приході слідкує за розвитком зацікавлених Церквою. Він отримує цю інформацію під час регулярних зустрічей з місіонерами.
Єпископ разом з радою приходу обговорює розвиток кожного зацікавленого Церквою. Вони вирішують, що можуть зробити для кожної людини та її сім’ї, аби подружитися з ними ще до хрищення, залучити їх до заходів і навчати тих, хто охриститься. Він сказав, що при нагоді місіонери мають достатньо запланованих зустрічей для навчання, на які вони запрошують напарниками носіїв Ааронового священства.
План місіонерської роботи приходу включає цілі кворумів запрошувати тих, кого вони знають, на зустрічі з місіонерами. Навіть президентству кворуму дияконів запропоновано встановити цілі й запланувати, аби члени кворуму допомагали приводити своїх знайомих у царство Бога.
Отже диякон у сильному приході та новий священик—новонавернений—у маленькій групі членів Церкви, як здається, мають мало спільного між собою або з вами. І вам може здаватися, що мало спільного між вашим досвідом у розбудові Церкви й тим дивом, що я спостерігав у Нью-Мексико і Новій Англії.
Але є те, що об’єднує нас у наших обов’язках у священстві. Ми освячуємо себе і виконуємо свої індивідуальні обов’язки, виконуючи заповідь нести євангелію всім дітям нашого Небесного Батька.
Ми ділимося досвідом у такий же спосіб, у який Господь будує Своє царство на землі. У Його Церкві, де нам надані всі чудові засоби і організацію, все ще існує фундаментальна істина, якої навчають пророки стосовно того, як ми маємо виконувати наш обов’язок у священстві щодо місіонерської роботи.
На квітневій генеральній конференції 1959 року президент Девід О. Мак-Кей навчав цього принципу, так само як і пророки з того часу, у тому числі Президент Томас С. Монсон. Президент Мак-Кей у своєму заключному виступі розповів, що в 1923 році у Британській місії членам Церкви розіслали загальну настанову. Їм було сказано не витрачати гроші на рекламу, яку вони розміщали, аби подолати погане ставлення людей до Церкви. Як сказав Президент Мак-Кей, рішення було таким: “Дайте зобов’язання кожному члену Церкви, що у наступному, 1923 році, кожен члени Церкви буде місіонером. Кожен член Церкви—місіонер! Ви можете привести до Церкви свою маму, а може батька. Це також може бути ваш співробітник. Хтось завдяки вам почує хороше послання про істину”.
І президент Мак-Кей продовжував: “І таким самим є послання сьогодні. Кожен член Церкви—півтора мільйони—місіонер!”2
Коли у 2002 року було оголошено, що місіонерська робота стане відповідальністю єпископів, я не знав, чи це можливо. Я був єпископом. Мені здавалося, що служачи членам Церкви й скеровуючи роботу організацій у приході, вони вже несуть тягар на межі своїх сил.
Один мій знайомий єпископ вбачав у цьому не додатковий обов’язок, а можливість згуртувати приход у великій справі, де кожен член Церкви ставав місіонером. Він покликав провідника місіонерської роботи в приході. Кожної суботи він сам зустрічався з місіонерами, щоб дізнатися, як іде їхня робота, щоб підбадьорити їх та розпитати про успіхи слухачів. Рада приходу знаходила способи, за допомогою яких організації та кворуми використовували служіння як підготовку до місії. Як суддя в Ізраїлі він допомагав молодим людям відчувати благословення Спокути, аби вони залишалися чистими.
Нещодавно я запитав у нього, як він пояснить хвилю хрищень навернених у своєму приході та зростання кількості молодих людей, які готові й прагнуть нести євангелію Ісуса Христа всьому світу. Він сказав, що, на його думку, це не був обов’язок, який виконувався окремими людьми. Це допомогло їм об’єднатися у своєму ентузіазмі й приводити людей до громади святих. І це зробило їх дуже щасливими.
Для деяких людей у приході це був не лише ентузіазм. Як і сини Мосії, вони відчували наслідки гріха у своєму житті та чудове зцілення в Церкві Божій завдяки Спокуті. З почуття любові та вдячності за Спасителевий дар для них, вони хотіли допомогти кожному, кому могли, уникнути суму гріха, відчути радість прощення і бути з ними в безпеці в царстві Божому.
Саме любов Бога і любов їхніх друзів та сусідів об’єднала їх у служінні людям. Вони бажали донести євангелію до кожного у своїй частині світу. І вони підготували своїх дітей бути гідними Господнього покликання навчати, свідчити і служити в інших частинах Його виноградника.
Чи то у великому приході, де новий диякон буде виконувати свій обов’язок ділитися євангелією і розбудовувати царство, чи то в малесенькій групі, яка знаходиться дуже далеко і в якій служить новий священик, вони будуть об’єднані однією метою. Диякона надихатиме Божа любов звернутися до друзів, які ще не є членами Церкви. Він запросить одного з друзів прийти на служіння або на захід у Церкві, а потім запросить його разом із сім’єю послухати місіонерські уроки. Для тих, хто охрищений, він буде другом, якого вони так потребують.
Священик запросить інших приєднатися до невеликої групи святих, де він відчув любов Бога та благословенний мир Спокути.
Якщо він і далі буде вірно виконувати свій обов’язок у священстві, то побачить, що група перетворюється на філію, а потім у його місті з’явиться кіл Сіону. Буде приход і дбайливий єпископ. Можливо його син чи онук колись приведе одного зі служителів Бога до найближчого пагорба і скаже: “Це буде чудове місце для храму”.
Я молюся, щоб у якому б місці ми не знаходилися і які б обов’язки не виконували у священстві Бога, ми об’єдналися у справі приведення всього світу до євангелії і щоб ми заохочували людей, яких любимо, очиститися від гріха і бути щасливими з нами у царстві Божому. В ім’я Ісуса Христа, кому належить ця Церква, амінь.