Відновити довіру

Старійшина Герріт В. Гонг

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

Довіра Богу та одне одному приносить благословення небес.

Одного разу, коли я був дуже малим, я на мить подумав про те, щоб утекти з дому. Як це буває у маленьких хлопчиків, мені здавалося, що мене ніхто не любить.

Моя спостережлива мати вислухала мене і переконала у протилежному. Я був удома в безпеці.

Чи було у вас коли-небудь відчуття, наче ви тікаєте з дому? Часто бажання “втекти з дому” означає, що довіру було підірвано або зруйновано—довіру до себе, до інших та до Бога. Коли довіра похитнулася, ми замислюємося, як почати довіряти знову.

Моє послання сьогодні про те, що, коли ми приходимо до дому чи йдемо туди, Бог виходить, аби зустріти нас¹. У Ньому ми можемо знайти віру та сміливість, мудрість та проникливість, щоб відновити довіру. Подібним чином Він просить нас тримати світло одне для одного—більше вибачати і менше осуджувати себе та інших, щоб Його Церква могла бути місцем, де ми відчуваємо себе вдома, чи то ми приходимо вперше, чи то повертаємося.

Довіра—це вияв віри. Бог вірить в нас. Однак людську довіру можна похитнути або зруйнувати, якщо:

Друг, діловий партнер або хтось, кому ми довіряємо, обманює, ображає нас або користується нами².
Подружжя зраджує.
Можливо, хтось, кого ви любите, раптово помер, зазнав травм чи захворів.
Нам ставлять непередбачене запитання стосовно євангелії, можливо, про історію чи політику Церкви, і хтось каже, що наша Церква якимось чином приховала щось чи не сказала правду.

Інші ситуації можуть бути менш конкретними, але такими ж серйозними.

Можливо, ми не бачимо себе частиною Церкви, не відчуваємо, що ми на своєму місці, і нам здається, що інші нас засуджують.

Чи, коли ми зробили все, що від нас очікувалося, у нас однак нічого не виходить. Попри наш особистий досвід із Святим Духом, ми все ж таки можемо відчувати, що поки що не знаємо, чи Бог живе і чи євангелія—істинна.

У наш час багато людей відчувають потребу відновити довіру у людські стосунки та сучасне суспільство³.

Коли ми думаємо про довіру, ми знаємо, що Бог є Богом істини і “не мож[е] брехати”⁴. Ми знаємо, що істина—це знання про все, як воно є, було і буде⁵. Ми знаємо, що одкровення та натхнення, які приходять, пристосовують незмінну істину до мінливих обставин.

Ми знаємо, що порушені завіти розбивають серця. “Я зробив неправильно,—каже він.— Ти зможеш хоч колись мене пробачити?“ Чоловік і дружина можуть триматися за руки, сподіваючись відновити довіру. В інших обставинах людина в тюремній камері розмірковує: “Якби я дотримувався Слова мудрості, мене б зараз тут не було”.

Ми знаємо, що радість від дотримання Господніх завітів та покликання служити в Його Церкві є запрошенням відчути Божу довіру і любов до нас та одне до одного. Члени Церкви, зокрема і неодружені, постійно служать в Церкві та у наших громадах.

За натхненням єпископат покликає молоду пару служити у приходській ясельній групі. Спочатку чоловік сидить у куточку відсторонено і не бере участь. Поступово він починає посміхатися дітям. Пізніше пара висловлює вдячність. За їх словами, раніше дружина хотіла дітей, а чоловік—ні. А зараз служіння все змінило та об’єднало їх. Воно також принесло радість дітей у їхній шлюб та домівку.

В іншому місті молода матір з маленькими дітьми та її чоловік були дуже здивовані та приголомшені, коли її покликали служити президентом Товариства допомоги приходу, але все ж прийняли це покликання. Невдовзі після того через крижану бурю пропала електроенергія, полиці магазинів спорожніли, а домівки стали холодними, як морозильні камери. Через те, що у них була електроенергія та опалення, ця молода сім’я щедро відкрила двері своєї домівки для кількох сімей та окремих осіб, щоб вони могли пережити бурю.

Довіра стає реальністю, коли ми робимо важкі речі з вірою. Служіння та жертва посилюють здібності та облагороджують серця. Довіра Богу та одне одному приносить благословення небес.

Після того, як один вірний брат поборов рак, його збила машина. Замість того, щоб жаліти себе, він з молитвою спитав: “Чого я можу з цього навчитися?” Коли він був у реанімації, то відчув підказку звернути увагу на медсестру, яка непокоїлася про свого чоловіка та дітей. Пацієнт, що страждав від болю, знайшов відповіді, коли довірився Богу і почав допомагати іншим.

Коли один брат, який боровся із залежністю від порнографії, чекав під дверима кабінету свого президента колу, той молився, щоб дізнатись, як йому допомогти. І він отримав чітку відповідь: “Відкрий двері і впусти брата”. З вірою в Бога та довірою, що Він допоможе, провідник священства відкрив двері та обняв брата. Кожен відчув любов і довіру до Бога та одне до одного, які змінюють серця. Зміцнившись, брат може розпочати каятися та змінюватися.

Хоча обставини кожного з нас особисті, принципи євангелії та Святий Дух можуть допомогти нам зрозуміти, чи нам слід знову довіряти іншим, коли це робити і як. Коли ж довіра похитнулася або її зрадили, реальністю стають розчарування і втрата ілюзій, тож постає потреба у проникливості, щоб зрозуміти, коли слід застосовувати віру та мужність, аби відновити довіру у людських стосунках.

Однак, говорячи про Бога та особисте одкровення, Президент Рассел М. Нельсон запевняє: “Вам не потрібно гадати, кому можна без ризику довіритися”⁶. Ми можемо завжди довіряти Богу. Господь знає нас краще і любить нас більше, ніж ми знаємо або любимо себе. Його безмежна любов і досконале знання про минуле, теперішнє та майбутнє роблять Його завіти та обіцяння незмінними і певними.

Довіряйте розкладу, про який в Писаннях говориться: “по деякім часі”⁷. “По деякім часі” з Божими благословеннями та незмінною вірою і слухняністю ми зможемо знайти рішення та спокій.

Господь утішає:

“Буває увечорі плач, а радість на ранок!”⁸

“Подбає Він про твій тягар, Йому довірся ти”⁹.

“Немає на землі такого суму, щоб його не розвіяли небеса”¹⁰.

Покладайте довіру на Бога¹¹ і на Його чудеса. Ми та наші стосунки можуть змінитися. Завдяки Спокуті Христа Господа ми можемо скинути з себе оболонку егоїстичної тілесної людини і стати дитиною Бога, смиренною, покірною¹², сповненою віри та належної довіри. Коли ми каємося, коли ми зізнаємося у наших гріхах і полишаємо їх, Господь каже, що більше не згадуватиме про них¹³. Він не забуває їх, але, здається, у дивовижний спосіб воліє не згадувати про них, і нам не треба цього робити.

Довіряйте Божому натхненню, щоб вирішувати з мудрістю. Ми можемо прощати інших у належний час і спосіб, як нам наказав Господь це робити¹⁴, у той самий час будучи “мудрі, як змії, і невинні, як голубки”¹⁵.

Іноді, коли наші серця найбільш скрушені та упокорені, ми більш за все відкриті втішенню та проводу від Святого Духа¹⁶. Як засудження, так і прощення починаються з усвідомлення того, що щось є неправильним. Часто засудження зосереджується на минулому. Прощення ж дивиться з надією у майбутнє. “Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся”¹⁷.

Апостол Павло питає: “Хто нас розлучить від любови Христової?” Він відповідає: “Ні смерть, ні життя, … ні вишина, ні глибина, … не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!”¹⁸ Однак все ж таки є хтось, хто може відлучити нас від Бога та Ісуса Христа—і цей хтось—ми самі. Як Ісая казав: “Переступи ваші відділювали вас від вашого Бога”¹⁹.

Завдяки божественній любові та за божественним законом ми несемо відповідальність за наш вибір та його наслідки. Однак спокутна любов Спасителя є “нескінченн[ою] і вічн[ою]”²⁰. Коли ми готові прийти додому, навіть коли ми “далеко ще”²¹, Бог готовий із глибоким співчуттям привітати нас, з радістю надаючи нам все найкраще, що у Нього є²².

Президент Дж. Рубен Кларк сказав: “Я вірю, що наш Небесний Батько хоче спасти кожного зі Своїх дітей, … завдяки своїй справедливості та милості Він дасть нам максимальну винагороду за наші вчинки, дасть нам все, що Він може дати, а з іншого боку, я вірю, що Він накладе на нас мінімальне покарання, яке лише можливо для Нього накласти”²³.

Навіть сповнене милосердя благання нашого Спасителя на хресті до Свого Батька не було безумовним. Він не сказав: “Отче, відпусти їм”, але натомість сказав: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!”²⁴ Наші свобода вибору та воля мають значення, бо ми підзвітні перед Богом та самими собою у тому, ким ми є, та у тому, що ми знаємо і робимо. На щастя, ми можемо довіряти досконалій справедливості і досконалій милості Бога, щоб справедливо судити наші наміри та дії.

Ми завершуємо тим, з чого почали—Божим співчуттям до нас, яке Він виявляє, коли ми приходимо додому до Нього та одне до одного.

Ви пам’ятаєте притчу Ісуса Христа про одного чоловіка, який мав двох синів?²⁵. Один син пішов з дому і витратив увесь свій спадок. Коли він отямився, то захотів повернутися додому. Інший син, маючи відчуття, що він “с[т]ільки років”²⁶ дотримувався заповідей, не захотів привітати брата вдома.

Брати та сестри, чи не могли б ви, будь ласка, зважити на запрошення Ісуса відкрити свої серця, застосувати свою здатність розуміти, виявити співчуття та смирення і побачити себе в обох ролях?

Подібно до першого сина чи дочки ми можемо зійти зі шляху, а потім намагатися повернутися додому. Бог чекає, щоб привітати нас.

І подібно до другого сина чи дочки, Бог ласкаво благає нас радіти разом, коли кожен з нас приходить до Нього додому. Він запрошує нас зробити наші збори, кворуми, класи та заходи відкритими, щирими та безпечними—домівкою одне для одного. З добротою, розумінням та взаємною повагою кожен з нас із смиренням прагне наблизитися до Господа, молиться і радіє благословенням Його відновленої євангелії для всіх.

У кожного є своя життєва подорож, але ми можемо повернутися знову до Бога, нашого Батька, та Його Улюбленого Сина, довіряючи Богу, одне одному та собі²⁷. Ісус закликає: “Не лякайсь,—тільки віруй!”²⁸. І так само робив пророк Джозеф. Безстрашно довіряймо піклуванню нашого Небесного Батька²⁹. Дорогий брате, дорога сестро, дорогий друже, будь ласка, відновіть віру і довіру—диво, яке Він обіцяє сьогодні вам. У священне і святе ім’я Ісуса Христа, амінь.