Послання Першого Президентства
Наша відповідальність—рятувати
Для святих останніх днів вічне значення має необхідність рятувати наших братів і сестер, які з тієї чи іншої причини зійшли зі шляху активності в Церкві. Чи знаємо ми таких людей, які колись прийняли євангелію? Якщо так, то в чому полягає наш обов’язок з їхнього врятування?
Уявімо, що серед загублених є літні, овдовілі та хворі люди. Надто часто вони знаходяться у висушеній, безлюдній пустелі відокремленості, яка називається самотністю. Коли молодість минає, коли здоров’я погіршується, коли життєві сили тануть, коли світло надії тьмяніє, їх може укріпити і підтримати рука допомоги і співчутливе серце.
Звичайно ж, є й інші, хто потребує спасіння. Дехто бореться з гріхом, у той час як інші загубили шлях через страх, апатію або незнання. Якою б не була причина, вони відокремили себе від активності в Церкві. І вони майже напевно й далі блукатимуть, якщо в нас, активних членах Церкви, не прокинеться бажання їх врятувати і спасти.
Хтось, хто покаже шлях
Кілька років тому я отримав листа, написаного чоловіком, який відійшов від Церкви. Подібних йому є надто багато серед членів Церкви. Розповівши, як він став неактивним, чоловік пише:
“У мене було так багато, а зараз залишилося так мало. Я нещасний і почуваюся, ніби є невдахою в усьому. Євангелія ніколи не залишала мого серця, хоча вона й залишила моє життя. Я прошу вас молитися за мене.
Будь ласка, не забувайте тих з нас, хто опинився за бортом—загублених святих останніх днів. Я знаю, де знаходиться Церква, але іноді думаю, що мені потрібен хтось, щоб показати шлях, підбадьорити мене, розігнати страхи і скласти мені свідчення”.
Коли я читав цього листа, мені пригадалося відвідування однієї з великих картинних галерей світу—знаменитого Музею Вікторії та Альберта у Лондоні, Англія. Там у розкішному обрамленні знаходиться шедевр, намальований 1831 року Джозефом Маллордом Вільямом Тернером. На картині зображено важкі темні хмари і несамовитість розбурханого моря, яке провіщає небезпеку і смерть. В далечині видніється вогник з викинутого на мілину корабля. На передньому плані зображено велику рятувальну шлюпку, яку підкидають вгору зустрічні хвилі пінистої води. Чоловіки з усіх сил налягають на весла, і шлюпка просувається вглиб розбурханого моря. На березі під нещадними поривами вітру стоять дружина і двоє дітей, мокрі від проливного дощу. Вони з тривогою вдивляються в море. Подумки я скоротив назву картини. Для мене її назва така: На порятунок1.
За життєвими штормами ховається небезпека. Чоловіки і жінки, дівчатка і хлопчики опиняються викинутими на мілину; їм загрожує знищення. Хто вирушить у рятувальних шлюпках на порятунок, залишивши домашній затишок і сім’ю?
Наше завдання не є надто важким. Ми виконуємо Господню роботу, ми маємо право на Його допомогу.
Під час Свого служіння Учитель покликав рибалок в Галілеї залишити їхні сіті й піти за Ним, проголосивши: “Я зроблю вас ловцями людей”2. Тож приєднаймося до шеренг ловців чоловіків та жінок, аби надати усю допомогу, на яку спроможні.
Нам належить обов’язок знаходити і рятувати тих, хто залишив безпеку активності в Церкві, щоб і їх можна було привести до столу Господа, аби бенкетувати Його Словом, насолоджуватися напарництвом Його Духа і бути “не чуж[ими]й не приходьк[ами], а співгорожан[ами] святим і домашні[ми] для Бога”3.
Принцип любові
Я зрозумів, що є дві основні причини, які найбільше впливають на повернення до активності й на зміни у ставленні, звичках і вчинках. По-перше, люди повертаються, бо хтось показав їм їхні вічні можливості й допоміг прийняти рішення досягнути їх. Менш активні люди не можуть більше задовольнятися посередністю, як тільки побачать, що можуть досягнути досконалості.
По-друге, інші повертаються завдяки тому, що близькі або “співгорожани святим” виконали настанову Спасителя і полюбили ближніх, як самих себе4, та допомогли їм здійснити їхні мрії та реалізувати їхні плани.
Каталізатором у цьому процесі був—і завжди буде—принцип любові.
У буквальному розумінні ці люди, що опинилися в розбурханому морі на картині Тернера, подібні до багатьох наших менш активних членів Церкви, які чекають на порятунок тих, хто знаходиться в рятувальній шлюпці. Їхні серця прагнуть допомоги. Матері й батьки моляться за своїх синів і дочок. Дружини благають небеса, щоб на їхніх чоловіків звернули увагу. Іноді й діти моляться за своїх батьків.
Я молюся за те, щоб ми мали бажання рятувати менш активних і повертати їм радість євангелії Ісуса Христа, яку вони можуть розділяти з нами, хто може запропонувати їм повне товариство.
Тож дотягнімося до тих заблукалих навколо нас, хто потребує спасіння: до літніх людей, овдовілих, хворих, тих, хто має вади, менш активних і тих, хто не виконує заповіді. Простягнімо їм руку, яка допомагає, і серце, яке знає співчуття. Таким чином ми принесемо радість у їхні серця і відчуємо глибоке задоволення, яке приходить до нас, коли ми допомагаємо іншим на шляху до вічного життя.
Як навчати з цього послання
Ви можете запитати людей, яких відвідуєте, чи знають вони когось, хто хотів би ходити до церкви. Ви могли б обрати одну людину і обговорити, як ви можете виявляти до неї любов, наприклад: запросити цю людину до участі в домашньому сімейному вечорі або на обід.
Рятувальна шлюпка з агрегатом Менбі вирушає до викинутого на мілину судна, яке подає сигнал (блакитний вогник) БІДИ, ХУДОЖНИК ДЖОЗЕФ МАЛЛОРД ВІЛЬЯМ ТЕРНЕР © МУЗЕЙ ВІКТОРІЇ ТА АЛЬБЕРТА, ЛОНДОН, WWW.VANDAIMAGES.COM