Моє різдвяне диво

Джоан Бертон Стотт, шт. Каліфорнія, США

Восени 1968 року наш єпископ запитав моїх батьків, чи пожертвують вони гроші на будівництво храму Прово, шт. Юта. Сьогодні приходи цього не роблять, але в ті часи таке було звичайною справою. Мій тато пообіцяв пожертвувати 1000 доларів США. Це може і не виглядає, як велика сума, але для нас вона такою була. Мій батько працював на двох роботах, щоб підтримувати сина, який навчався в коледжі, іншого сина на місії та утримувати п’ятьох дітей, які жили вдома.

Коли мій батько посадив нас на сімейну нараду і сказав, що він пообіцяв пожертвувати на будівництво храму 1000 доларів США, я пам’ятаю як подумала: “Ти міг би пообіцяти і мільйон доларів, бо обидві суми однаково недосяжні”. Я не могла повірити, що він пообіцяв таку суму, і у нас було неповних чотири місяці на збір коштів.

Ми вибрали чотири способи допомогти зібрати гроші: ми не будемо дарувати подарунки на Різдво і віддамо гроші, які б на них витратили; ми з сестрами віддамо гроші, які заробимо доглядаючи дітей; мій молодший брат буде заробляти, виконуючи невеликі доручення, і всією сім’єю ми будемо щодня, протягом кількох тижнів, ходити на місцеву ферму збирати яблука і зароблене теж віддамо.

Ми обклеїли подарунковим папером коробку для взуття, в якій збиралися складати наші внески, наклеїли на неї зображення храму та Ісуса Христа і поставили коробку на маленький стіл. Захоплення зростало у міру зростання наших пожертв. Наш фокус змістився з подарунків, які ми бажали отримати, на наш подарунок Спасителю. Я так цінувала дар, який Він дав дітям Бога—Його життя—що хотіла щось повернути Йому.

Збір яблук видався найскладнішим способом заробляти гроші, хоча й приніс найбільше задоволення. Ми були виснажені, але час, проведений разом з сім’єю, зміцнив нас і був нашою винагородою. Ми ставали “скріпленими своїми серцями у єдності і в любові” (Moсія 18:21).

У міру наближення Різдва я заглядала у коробку для пожертв, але завжди розчаровувалася. Попри наші зусилля ми були далеко від досягнення нашої цілі.

Тим часом я почувалася чудово через наше рішення відмовитися від подарунків. Я знала, що наші жертви були маленькими, але мала віру, що Спаситель буде задоволений.

Одного дня тато оголосив, що ми досягли нашої мети, і що він віддав гроші. Я так ніколи і не дізналася, як ми так швидко дозбирали решту.

Виконання обіцянки батька того Різдва було дивовижним. Та для мене справжнім дивом було те, що саме віддаючи, а не отримуючи, я наблизилася до Спасителя. Це було краще за будь-який отриманий мною різдвяний подарунок. Через сім років той дарунок повернувся до мене, коли я стала на коліна біля олтаря у храмі в Прово, щоб бути запечатаною на час і на всю вічність до свого чоловіка.