Голоси святих останніх днів
Фартухи жертви
Кендіс А. Гровер, штат Айдахо, США
Ілюстрація Аллена Гарнса
Одного Різдва, багато років тому, занадто багато турбот заполонили мій розум, щоб я могла насолоджуватися цим святом. У мого чоловіка, Енді, з’явився кашель, який після медичних обстежень швидко прогресував і привів до пошкодження легені, операції, реконструкції його стравоходу і біопсії—“про всякий випадок”. Операцію йому зробили за тиждень до того, як ми переїхали в новий дім.
За кілька тижнів до Різдва я розмовляла зі своєю сусідкою Джене. Вона запитала, чи готова я до Різдва. Я змогла відповісти, що підготувалася, як могла. Я зазначила, що ми з бабусею завжди готували різдвяне печиво перед Різдвом, і що я хотіла зробити фартухи для дівчат, але, ймовірно, до цього не дійдуть руки.
Тиждень потому я влаштувалася у м’якому кріслі біля нашої різдвяної ялинки. Дівчата були в ліжку, а Енді працював у своєму кабінеті, коли я почула дзвінок у двері. Я відкрила двері і на порозі побачила Джене з трьома пакунками в руках, а позаду неї падали сніжинки.
“Заходь”,—сказал а я, впевнена у тому, що вона відчувала мій подив.
“Дякую, але мені треба повертатися”,—відповіла вона. “Це твоїм дівчатам”.
Джене вручила мені пакунки.
“Це фартухи”,—сказала вона. “Вони не найкращі, але мені вдалося закінчити їх цього вечора”.
У мить смиренного здивування я прошепотіла слова подяки. Ми обнялися і я дивилася, як вона прямує до свого дому.
Знову сівши в крісло, я обережно розв’язала білу атласну стрічку однієї коробки. Відкривши її, я побачила фартух ручної роботи, пошитий з тканини із різдвяним візерунком. Думаючи про Джене, я провела великим і вказівним пальцями по шву. У неї було четверо маленьких дітей, у тому числі близнята, яким були лише трохи більше року. Вона навчала грі на фортепіано і мала нелегке й важливе покликання в нашому приході.
Я намагалася зрозуміти, коли у неї був час зшити фартухи, але вже знала, що його в неї не було. Вона створила час.
У мене потекли сльози, коли я відчула любов Небесного Батька, що линула через Джене теплом і втіхою, у той час, як мене огорнули руки Його любові (див. УЗ 6:20).
З того часу як ми отримали фартухи, пройшло багато років. Мої дочки вже давно виросли з них, але я зберігаю їх у своїй коморі. Вони висять на відполірованому гачку під новішими фартухами. Щоразу, коли я бачу подарунки Джене, то згадую про втіху і любов, які я відчувала того вечора. Вони нагадують мені, якою я хочу бути—гідною одкровень ученицею Ісуса Христа, яка воліє служити.