Голоси святих останніх днів

Бігом до храму

Антонелла Тревісан, Ундіне, Італія

Ілюстрація Стена Фелловса

У грудні 1999 року ми готувалися до нашої щорічної різдвяної подорожі до Бернського Швейцарського храму. Ця подорож—особлива традиція, яку ми започаткували невдовзі після одруження,—один зі способів вшанувати народження Спасителя.

Ми живемо на відстані восьмигодинної подорожі автомобілем до храму, а перед самим від’їздом розігралася негода. З огляду на вирвані з корінням дерева, сильний вітер і вкриті кригою дороги подорож обіцяла бути дуже небезпечною.

Я вагалася і не розуміла, чому ми стикаємося з такою кількістю перепон, хоча знали, що Господь хотів, аби ми поїхали до храму. Невже Він не відкриє нам шлях?

Разом зі своїм чоловіком Антоніо та нашими дітьми ми стали на коліна в молитві й сказали Небесному Батькові, що якщо Він не дасть іншого повеління, ми вирушимо до Берну наступного дня.

“Якщо по дорозі дійсно неможливо буде проїхати,—сказав Антоніо після нашої молитви,—ми повернемося назад”.

Я відчувала, що наше рішення є правильним, але все ще побоювалася. Наступного ранку, сповнена сумнівами, я захотіла знову помолитися. Антоніо сказав, що ми вже отримали свою відповідь, але з любов’ю і терпінням став біля мене на коліна.

Коли ми виїхали, на вулиці ледь почало розвиднюватися, тож над нами нависали темні хмари. Поки ми їхали, я побачила невеличкий клаптик блакитного неба біля гір. Несміливий промінчик сонця пробився крізь хмари.

Той проблиск сонця зміцнив мою віру, що вже захиталася. Це було дивовижно, але сонце вийшло і стало тепліше. Не було ні туману, ні льоду, ні вітру—лише ясний, надзвичайно теплий зимовий день. Мої очі наповнилися сльозами. Здавалося, що Небесний Батько відповів на наші молитви.

Після прибуття до Берну почався сильний снігопад, який тривав усі дні нашого перебування там. Коли наступного ранку ми прямували до храму ще до сходу сонця, буря перетворилася на заметіль. На якусь мить я злякалася і почала бігти уздовж тротуару, що вів до храму.

Потім з’явилася думка: “Саме так і має бути. Світ навалюється на нас своїми проблемами, але ми маємо бігти до Господнього спокою, що перебуває у Його домі”.

Тієї Різдвяної пори ми чудово провели час у храмі, але хвилювалися, як же повернемося додому. Сніг все падав і падав, а у нашого найменшого сина піднялася висока температура. Однак у день нашого від’їзду сніг дивовижним чином припинився, а температура у сина впала, як тільки він отримав благословення священства.

Завдяки тому, що ми відчували підтримку того спокою, який приносить храм, нам пригадався вірш з Біблії: “Чи для Господа є річ занадто трудна?” (Буття 18:14). З вдячністю я зрозуміла, що немає такої.