“Нести тягарі один одного”
Старійшина Джеффрі Р. Холланд
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
З виступу, зверненого до працівників Служби сім’ї СОД у червні 2017 року. Старійшина Холланд адаптував цю версію для більш широкої аудиторії.
Можливо, ми не в змозі змінити шлях, але ми можемо зробити все можливе, щоб ніхто не долав його на самоті. Безперечно, саме це і означає нести тягарі один одного.
Фотографія від Getty Images
Апостол Петро писав, що послідовники Ісуса Христа повинні бути “спочутливі” (1 Петра 3:8). Багато з вас дивовижним чином кожного дня виконують цю заповідь з честю. Безсумнівно, потреба у співчутті сьогодні є такою великою, як ніколи раніше. Згідно з останніми даними, приблизно п’ята частина дорослого населення Сполучених Штатів (43,8 мільйонів людей) кожного року потерпають від розумових хвороб1. Порнографія зашкалює: лише один веб-сайт у 2016 році мав 23 млрд. відвідувань2. “Кількість сімей, де є батько і мати, в Сполучених Штатах [стрімко] зменшується, в той час як зростає кількість розлучень, … співжиття, [і дітей, народжених поза шлюбом] … Сьогодні четверо з десяти дітей народжуються у жінок, які є самотніми або живуть з партнером, не укладаючи шлюбу”3.
Щоб називатися народом Спасителя і перебувати в Його Церкві, ми повинні “бажа[ти] нести тягарі один одного, так щоб вони були легшими; так, і бажа[ти] сумувати з тими, хто сумує; так, і співчувати тим, хто потребує співчуття, і бути свідками Бога в усі часи і в усьому” (Moсія 18:8–9).
На мою думку, нести тягарі один одного—це просте, однак потужне визначення Спокути Ісуса Христа. Коли ми прагнемо піднімати тягарі інших людей, ми є “спасител[ями] … на гор[і] Сіон” (Oвдій 1:21). Ми символічно уподібнюємося до Викупителя світу і Його Спокути. Ми “перев’яз[уємо] рани зламани[м] серцем, полоненим звіща[ємо] свободу, а в’язням відчин[яємо] в’язницю” (Iсая 61:1).
Божественне співчуття
Давайте розглянемо цей аспект Христової Спокути. Якщо я правильно розумію вчення, під час Спокути Ісус Христос, страждаючи за інших, відчув—і поніс тягар—гріхів, смутку, турбот і сліз усіх людей, починаючи від Адама і Єви й аж до кінця світу. Він, Хто був без жодного гріха, в процесі Спокути відчув біль і наслідки тих, хто грішив. Він особисто не переживав невдалого шлюбу, але відчув біль та наслідки тих, хто його мав. Він особисто не зазнавав зґвалтування, чи шизофренії, чи раку, чи втрати дитини, але Він відчув біль і наслідки тих, хто це пережив, і цей список можна продовжувати, доповнюючи його розмаїттям життєвих тягарів і розбитих сердець.
Такий погляд на те, як діє Спокута, виявляє справжній божественний приклад співчуття з усіх, відомих світові. Зрозуміло, що жодне слово повною мірою не зможе описати найважливіший в історії людства вчинок, але наразі у мене немає кращої заміни, тож я ним скористаюся.
Співчуття має таке визначення: “акт розуміння … здатність замість когось відчувати почуття, думки і досвід інших людей чи то в минулому, чи в теперішньому”4. Як вже зазначалося, це насправді є достатньо гарним описом процесу спокути, особливо якщо до “минулого” і “теперішнього” додати “майбутнє”.
Ми всі знаємо, що надто багато Божих дітей мовчки і самотньо страждає. Ось, наприклад, цей юнак, який описав мені своє свідчення у надзвичайно красномовному листі, але потім він додав, що його серце розривається, оскільки він не сподівається мати щастя в майбутньому через потяг до осіб свої статі:
“Мене чекає життя самотніх ночей і похмурих ранків. Я вірно відвідую свій приход для неодруженої молоді, але кожного тижня іду з церкви зі знанням, що по-справжньому ніколи не буду таким, як усі. Я ніколи не навчатиму сина кататися на велосипеді. Я ніколи не відчую, як моя маленька донечка тримає мене за палець, навчаючись ходити. У мене ніколи не буде онуків.
Я буду приходити додому в порожній будинок, день за днем, місяць за місяцем десятки років, маючи лише надію на Христа. Іноді я думаю, чому Він вчинив так зі мною і просить іти на таку неймовірну жертву. Ночами, коли ніхто не бачить, я плачу. Я не казав про це нікому, навіть своїм батькам. І вони, і мої друзі … відмовляться від мене, коли дізнаються, так само, як вони це зробили з тими, хто пройшов цим шляхом до мене. Усе моє життя я постійно буду не таким, як усі. На мене чекає одне з двох: до мене будуть чіплятися й уникати через те, що я неодружений, а якщо я скажу причину, то мене будуть жаліти й ігнорувати. Попереду ще все життя. Чи немає бальзаму в Гілеаді?”5
Безсумнівним є те, що чоловіку, який відчуває такий біль і смуток, таку безнадію, ми можемо дати хоча б одне—запевнення, що він не самотній. Нам слід наполегливо наголошувати на тому, що Бог з ним, ангели з ним і ми з ним.
Співчуття. Звучить досить дивно, але саме з цього і треба починати. Можливо, ми не в змозі змінити шлях, але ми можемо зробити все можливе, щоб ніхто не долав його на самоті. Безсумнівно, саме це і означає нести тягарі один одного—бо вони дійсно є тягарями. І хто знає, коли або чи взагалі їх буде полегшено в смертному житті. Але ми можемо іти разом і ділити навантаження. Ми можемо піднімати своїх братів і сестер, так як Ісус Христос піднімав нас (див. Aлма 7:11–13).
І завдяки всьому цьому ми безсумнівно здобуваємо нове і яскравіше відчуття вдячності за те, що Спаситель у кінцевому результаті робить для нас. Як я одного разу казав:
“Шукаючи хоч якийсь спокій і розуміння у таких складних питаннях, дуже важливо пам’ятати, що ми живемо—і це було наше рішення—у занепалому світі, де наше прагнення досягнути божественності піддасться перевірці і буде постійно випробовуватися. Найбільшим запевненням у Божому плані є те, що нам було обіцяно Спасителя, Викупителя, Який, завдяки нашій вірі в Нього, переможно підніме нас над усіма тими перевірками і випробуваннями, навіть якщо ціна, яку за це треба сплатити Батькові, Хто послав Його, та Синові, Хто прийшов,—неосяжна. Лише завдяки вдячності за таку божественну любов ці наші менші страждання спочатку стануть терпимими, потім зрозумілими і зрештою викупительними”6.
Ми швидко починаємо розуміти, що наше найкраще і найбезкорисливіше служіння дуже часто не спроможне втішити або підбадьорити так, як це потрібно людям. Або якщо нам навіть вдалося щось успішно зробити один раз, ми навряд чи зможемо це повторити. І ми не є супергероями, щоб запобігти занепаду духу в тих, про кого ми дбаємо. Беручи усе це до уваги, ми зрештою повинні звертатися до Ісуса Христа і покладатися на Нього (див. 2 Нефій 9:21).
Досить часто ми не спроможні допомогти—або принаймні не можемо допомагати постійно чи повторно, коли трапляється так, що досягаємо успіху. Але Христос може допомогти. Бог Батько може допомогти. Святий Дух може допомогти, і нам потрібно постійно намагатися бути їхнім знаряддям, допомагати тоді й там, де ми можемо.
Зміцнення власних сил
Тим з вас, хто щиро прагне нести тягарі інших людей, важливо зміцнювати себе і створювати власний резервуар сил, оскільки інші чекають від вас так багато і дійсно беруть багато від вас. Ніхто не є настільки сильним, щоб не відчувати втоми чи занепаду духу, чи не визнавати, що також потребує допомоги для себе. Безсумнівно, що Ісус відчував таку втому, відчував, що його залишають сили. Він постійно віддавав, але це мало ціну, і Він відчував наслідки того, що так багато людей покладались на Нього. Коли хвора на кровотечу жінка доторкнулася до Нього в натовпі, Він зцілив її, але також помітив, “що вийшла з Нього сила” (див. Maрк 5:25–34).
Мене завжди дивувало те, що Він міг спати під час бурі в Галілейському морі настільки міцно й непробудно, що Його досвідчені послідовники–рибалки думали, що човен потоне. Якою ж була та втома? Скільки проповідей ви можете виголосити і благословень надати до того, як відчуєте крайнє виснаження? Піклувальникам також потрібна турбота. Вам потрібно мати запас сил, перш ніж ви зможете віддавати іншим.
Розалін Картер, президент правління “Організації Розалін Картер з надання опіки”, якось сказала: “Є лише чотири види людей у цьому світі: Ті, хто був піклувальниками, ті, хто зараз є піклувальниками, ті, хто буде піклувальниками, і ті, кому потрібні піклувальники”7.
Очевидним є те, що “стосунки між піклувальником і тим, про кого піклуються, є [важливими, навіть] священними”8. Однак, виконуючи нелегке завдання нести тягарі один одного, ми можемо пам’ятати, що ніхто з нас не захищений від глибоких співпереживань болі й страждань того, про кого ми піклуємося.
Шукайте баланс
Важливо навчитися знаходити рівновагу між вашою роллю піклувальника й іншими аспектами життя—в тому числі роботою, сім’єю, стосунками з людьми і вашими улюбленими справами. У виступі на генеральній конференції, присвяченому цій темі, я намагався “віддати належне всім вам, усім, хто так багато робить, так ніжно піклується і трудиться з наміром робити добро. Так багато з вас є дуже щедрими. Я знаю, що хтось із вас, [можливо, має психологічні або фінансові] труднощі у своєму житті, і все ж ви знаходите чим поділитися [з іншими]. Як застерігав цар Веніямин свій народ, не потрібно, щоб ми бігли швидше, ніж нам під силу, і що все має виконуватися за порядком (див. Moсія 4:27)”9. Але попри це я знаю, що багато з вас біжить дуже швидко, і що стрілка показника на запасі вашої енергії та емоцій наближається до найнижчої позначки.
Коли здається, що проблема надто велика, пам’ятайте ці рядки написані Девідом Бетті:
“Надія—це не почуття. Це—не хвиля радості, що огорне вас посеред проблем.
… Надія—це не чарівна паличка, яка розв’яже всі проблеми. Надія—це дорога крізь усе життя, яка допоможе вам не потонути в життєвих штормах.
Коли ви покладаєте надію на Ісуса, ви маєте впевненість у Його обіцянні, що Він ніколи не залишить вас і не зречеться вас—що Він робитиме те, що є для вас найкращим. Навіть якщо у вас виникне величезна проблема, надія дасть вам можливість мати спокій завдяки знанню про те, що Ісус з вами на кожному кроці вашого шляху”10.
Мені подобається, як Павло справлявся з цією трудністю й почуттям невідповідності. У Писаннях Господь пояснив, що Його благодаті достатньо для Павла і що, в дійсності, Його сила “здійснюється в немочі”. Потім Павло пише: “Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене” (2 Коринтянам 12:9)11.
Довіряйте Батьку і Сину
Ми повинні довіряти, що наш Небесний Батько та Ісус Христос дійсно дбають про нас і про те, що ми робимо, що Вони хочуть, аби ми зміцнювалися в своїх немочах—саме цього ви бажаєте тим, про кого дбаєте.
Я свідчу, що Бог знає про наші тягарі і зміцнить нас, щоб ми зміцнювали інших. Це не означає, що наші проблеми завжди зникатимуть або що світ раптово заспокоїться. Але це також не означає, що ваші молитви залишаться непочутими. Так само як і молитви тих, про кого ви піклуєтеся—овдовілих, розлучених, самотніх, переобтяжених, залежних від згубних звичок, хворих, безнадійних12.
Брати і сестри, служіння, яке ви надаєте, коли носите тягарі один одного, є надзвичайно важливим—це в буквальному розумінні робота Учителя. Кількість листів, які надходять до мого офісу, підтверджує, наскільки потрібною є допомога. Ця допомога є манною небесною для тих, хто бореться.
Якось я вже казав: “Коли ми говоримо про тих, хто є знаряддям у руці Божій, нам нагадують, що не всі ангели приходять з того боку завіси. З деякими ми крокуємо разом і розмовляємо—тут, зараз, щодня. Дехто з них мешкає по-сусідству. Дехто з них народив нас, а в моєму випадку—одна з них погодилася одружитися зі мною. Дійсно, небеса ніколи не здаються настільки близькими до нас, ніж коли ми бачимо Божу любов, виявлену в доброті й відданості людей таких добрих і таких чистих, що aнгели—це єдине визначення, що приходить на думку”13.
Вважаю, що коли ви намагаєтеся полегшити тягарі одне одного, ви дійсно є ангелами милості в самому прямому сенсі. Нехай вам стократно повернеться те, що ви намагаєтеся віддавати.