Висока повага до священства
Автор живе в Центральному регіоні, Гана.
Як одкровення, отримане в 1978 році, благословило мене і мою сім’ю.
Я вперше почула про Церкву, коли в 1968 році моя мама приєдналася до групи брата Джозефа В. Б. Джонсона1. Мені було років 10. Бізнес мого батька занепадав через державний переворот 1966 року, і сім’я переживала важкі часи. Тож моя мама вважала, що мудро було б пошукати духовної допомоги.
До отримання одкровення 1978 року Церква існувала неформально, оскільки чорношкірі ще не могли отримувати священство. Після одкровення Церква могла бути встановлена владою священства. Я охристилася 24 лютого 1979 року2.
Моєму чоловікові знадобилося два роки досліджень—і невеликих суперечок—щоб приєднатися до Церкви. Нарешті він охристився в 1980 році, а після того отримав священство. Він став дуже спокійною людиною; він так змінився, що навіть членам його сім’ї було важко повірити. Він трепетно ставився до священства, носієм якого був, і робив усе можливе, щоб завжди бути праведним перед Господом. За його словами, якби він не мав священства, то шукав би людських почестей і слави. Але оскільки він мав священство, то розумів, що найважливішими у житті є шлюб, домівка, сім’я і служіння іншим.
У нашій частині світу слово батька є законом. Але ми не застосовуємо священство у такий спосіб. Ми разом збираємося на сімейну нараду. Батько допомагає дружині й дітям зрозуміти, що те, чого він їх навчає, є правильним.
Чоловіки, які є членами Церкви, служать своїм дружинам, а не дружини служать їм. Це приносить у їхні стосунки любов і мир.
Я вперше побачила, як він благословляє причастя, під час “заморозку”, бо ми проводили причасні збори у себе вдома3. Ми мали прекрасні відчуття завдяки тому, що в той час у нього було священство. Нікому не треба було приходити в наш дім, щоб благословити причастя. Це робив мій чоловік. То був особливий час, і ми його любили.
Я вперше прочитала матеріали про те, що темношкірим не дозволялося мати священство, під час заморозку, коли анти-мормонська література почала поширюватися серед широкого загалу. Я не дуже цим переймалася, оскільки знала, що Церква істинна. Нас навчають, що не слід покладатися на інших, але зосереджувати своє життя на Ісусі Христі та Його викупительній жертві. Отже на Ньому й зосереджується моя віра.
17 грудня 1996 року ми змогли поїхати до Йоганнесбурзького храму в ПАР. Я відчувала радість, особливо коли почула, що наша перша дитина, маленький хлопчик, який помер лише через кілька днів після народження, буде до нас запечатаний. Я думала, що він помер і залишив нас назавжди, хоча й знала, що він невинний. Але його запечатування до нас стало тим духовним досвідом, який я ніколи не забуду.
Тож коли люди запитують мене, скільки у нас дітей, я кажу, що вісім. Вони запитують: “Як це може бути?” Я відповідаю: “Так, перший чекає на нас, тож все залежить лише від нас, чи ми будемо виконувати Божі заповіді й жити за ними, щоб повернутися й бути разом сім’єю”.
Священство—це сила від Бога. Я мала так багато благословень завдяки священству. Я відчуваю задоволення і духовний підйом, коли діти просять свого батька надати благословення священства. Тоді я знаю, що вони довіряють йому, а також тому, що Небесний Батько діє через їхнього татка, який має священство. Ми з великою повагою ставимося до священства в нашому домі. На сьогодні троє з наших хлопців уже одружені, і вони застосовують священство в своїх сім’ях.
Я знаю, що священство є істинним, бо воно є силою від Бога, і це жива сила, бо Небесний Батько живе. Він дає частину тієї сили Своїм дітям чоловічої статі на землі. Ми, жінки, маємо частку в священстві. Я до нього ставлюся з великою повагою. Священство допомогло нашій сім’ї, воно продовжує допомагати.