Теплі руки Господа
Мої батьки розвелися, коли я була ще дуже маленькою. Як і будь-якій дитині, мені хотілося бачити свого батька. І ось, коли мені було 24 роки, як поїхала до нього на зустріч. У мене накопичилося багато емоцій, і я наговорила йому про наболіле багато різких слів. Він навіть плакав. Я тоді думала, що чиню правильно, але час ішов, і я відчувала, що була неправа, і мені захотілося вибачитися перед батьком.
Стала планувати поїздку до нього в Республіку Білорусь. Уявляла, як ми з ним душевно поговоримо, як він розповість мені про предків по лінії його батька. І ось якось чоловік, прийшовши з роботи, запитав мене, чи хочу я поїхати на машині до батька, тому що він також зібрався їхати в тому ж напрямку, але у справах. Я була щаслива, що зможу здійснити свій задум. Але на серці якось було тривожно. Вочевидь я хвилювалася про те, як попрошу в батька пробачення, адже я стала зовсім іншою, дізнавшись про Ісуса Христа.
Разом з маленькою донечкою Іванною ми швидко зібралися в дорогу. Але тут виявилося, що наш водій не може їхати—у нього весілля. Знайшли іншого водія. Потім зламалася машина. Машину полагодили, і ми нарешті вирушили в дорогу.
Ми з дочкою часто молилися про те, щоб у дорозі все було гаразд. Діставшись туди і зробивши всі справи, ми поїхали до батька. Приїхавши у місто Мозир, де він жив, дізналися, що тато помер, квартиру його дружина продала, сестра також продала свою квартиру й поїхала в інше місто. Ми заночували в готелі, а вранці зібралися додому. Машина не хотіла заводитися, але згодом ми вирушили додому. День був сонячний і гарний. Ми з Іванною знову стали молитися. Настрій був не дуже хороший, що турбувало. Думала, що це пов’язано з новиною про тата.
Коли ми їхали вже по Укрпїні, я звернула увагу, що люди йдуть до церкви й згадала, що 19 серпня православні святкують яблучний Спас. Чесно кажучи, я не дуже розумію, до чого тут яблука, адже своє спасіння ми отримали завдяки Ісусу Христу. Ми вже майже доїхали додому, коли водій попросив мене взяти дочку на руки, щоб вона не вдарилася, тому що дорога була погана. Це були останні слова, які промовив той хлопець. Я не зрозуміла, що сталося, здалося, ніби я втратила свідомість.
Коли я оговталася, біля мене стояли люди й лили на мене воду. Я запитала, що сталося, і мені сказали, що ми потрапили в аварію. Моя дочка сиділа поруч, перелякана і тихо шепотіла: “Я тут, мамо”. Я була щаслива, що моя дитина жива. Коли я озирнулася, то побачила за двадцять метрів від нас нашу розбиту машину і поряд лежав водій, який сильно стогнав. Нас з Іванною відвезли до лікарні незнайомі люди, а водія—швидка допомога. Увечері нам повідомили, що він помер.
Через якийсь час я згадала про свято і зрозуміла, що для мене і моєї доньки “Спас” означає, що Небесний Батько спас нас і залишив на землі для того, щоб ми тут ще послужили Йому. В тій аварії загинуло три людини—наш водій і двоє людей з іншої машини. Було відчуття, що нас з Іванною Небесний Батко на своїх руках виніс з машини й посадив на травичці неподалік від неї. Машина не підлягала ремонту, а у нас не було жодного перелому.
У той день я отримала величезне свідчення про любов Спасителя до мене. Коли я оглянула свій спортивний костюм, то побачила, що він був порізаний на стрічечки, а на моєму тілі під священним одяом не було й сліду.
Усе це сталося 12 років тому. Моя сім’я з того часу збільшилася. У нас з чоловіком чотири доньки, два сини і п’ятеро онуків. Я вдячна Небесному Батькові за те, що Він дав мені можливість служити своїм рідним тут, на землі, і бути для них прикладом.
Я знаю, що Небесний Батько живий і що Він любить кожного з нас. Він не дає нам випробувань, не підготувавши нас до того, щоб ми через них пройшли. Я вдячна за всі істини, яких ми навчаємося в Церкві нашого Спасителя.