Фелікс іде спати
Автор живе в штаті Юта, США.
“Слухняним завжди буду я, бо усіх люблю” (Збірник дитячих пісень, с. 71).
Антон дивися, як на екрані комп’ютера завантажувався шостий рівень, як йому здавалося, вже мільйон разів. Він глибоко зітхнув і почав іти лабіринтом, перелітаючи над різнокольоровими вістрями й крізь вогняні тунелі. Він швидше почав постукувати ногою, все ближче добираючись до фінішної лінії.
“Aнтоне?” То був мамин голос. Він звучав так, ніби їй щось було потрібно.
“Не зараз!”—подумав він. Він перескочив через ще одне вістря і швидко промчав через ще один тунель. “Так”,—сказав він, не відриваючи очей від екрану.
“Будь ласка, одягни Феліксу піжаму і прочитай казку. Хочу закінчити прибирання на кухні”.
“Гм … ”,—він був так близько! Він обігнув останній прохід з вістрями, пройшов через ще один вогонь, повз хижого монстра і … ТАК!—через фінішну лінію!
Комп’ютер завантажив сьомий рівень. На вигляд він був складнішим, але Антонові дуже хотілося його спробувати. Він стільки працював, щоб досягнути цього рівня. Антон натиснув на паузу і поглянув на маму, яка тримала його маленького братика Фелікса. “Дай мені ще кілька хвилин. Я щойно дістався сьомого рівня!”
“Мені дійсно потрібна твоя допомога,—сказала мама.—Ти можеш пройти ще один рівень після того, як подбаєш про Фелікса”.
Фелікс усміхнувся. “Плошу”,—сказав він своїм тоненьким голосом дворічного хлопчика.
Антон поглянув на екран комп’ютера і зітхнув: “Гаразд”. Йому треба поспішати, щоб швидше повернутися до гри.
Антон підняв Фелікса і поніс його сходами до їхньої кімнати.
“Хто мій улюблений маленький братик?—сказав він, натискуючи на м’який животик Фелікса. Він подув Феліксу на живіт і усміхнувся, в той час як Фелікс аж захлинався від сміху.
Антон одягнув Феліксу його улюблену піжаму з динозаврами. Потім він підняв Фелікса у ліжко і попрямував до дверей. Мама просила його також почитати Феліксу казочку, але він уже зробив найважливішу частину роботи. Може зараз він підніметься ще на два рівні, перш ніж ляже спати.
Саме тоді Антон відчув, що хтось повис у нього на сорочці. Він подивися вниз і побачив, що Фелікс виліз з ліжечка.
“Ведмедика?”—попросив Фелікс. Він побіг до свого кошика з книгами і приніс книгу із зображенням білого ведмедя на обкладинці.
“Ой, Феліксе, у мене є справи!”—сказав Антон. Фелікс тримав книгу над головою, дивлячись вгору на Антона своїми великими карими очима.
Антон не міг не усміхнутися. “Ти ж не відчепишся від мене, правда ж? Ну, гаразд” …
Антон сів на ліжко Фелікса, а Фелікс виліз йому на коліна. Антон відкрив першу сторінку і почав читати, а Фелікс сидів, притулившись до нього. Фелікс показував на кожну тварину на сторінці й учився вимовляти їхні назви. “Зеб-ла … фамінго … ли-ба”.
Закінчивши, Антон закрив книгу і поправив ковдру. “На добраніч, Феліксе”,—сказав він, поцілував його у голову й підвівся, щоб іти.
Але поки Антон наближався до дверей, то знову почув тихенький голосок. “Полежиш біля мене?”
Aнтон усміхнувся. “Гаразд. Підсунься. Трошки полежу”.
Антон ліг на подушку. Принаймні зараз йому вже не хотілося робити щось інше. Він усміхнувся, коли Фелікс широко позіхнув і закрив очі. Цей момент був найщасливішим за весь день. Гра могла зачекати.