Перші сестри-місіонерки

Далі наводиться уривок з третього тому книги Святі: Розповіді про Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів, який вийшов навесні 2022 року.

Зображення

Інес Найт і Дженні Бримхолл

Коли корабель зайшов у порт Ліверпуль, Англія, двадцятиоднорічна Інес Найт помітила свого старшого брата Уільяма на пристані, який очікував у натовпі колег-місіонерів. То було 22 квітня 1898 року. Інес та її супутниця Дженні Бримхолл прибули в Британську місію як перші незаміжні жінки, рукопокладені як “панни-місіонерки” для служіння Церкві. Як і Уілл з іншими старійшинами, вони проповідуватимуть на вуличних зборах і ходитимуть від дверей до дверей, поширюючи відновлену євангелію Ісуса Христа¹.

У минулі десятиріччя Луїза Пратт, Суза Гейтс та інші заміжні жінки успішно служили в місії поруч зі своїми чоловіками, хоча і без офіційного покликання на місію. Крім того, провідники Товариства допомоги та Асоціації взаємного вдосконалення панночок (яка тепер відома як Товариство молодих жінок) були хорошими посланцями Церкви на таких заходах, як Всесвітня виставка 1893 року. І багато молодих незаміжніх жінок отримали досвід навчання і провідництва на зборах Асоціації, готуючись до проповіді Слова Божого².

Після возз’єднання з Уіллом Інес разом з ним та Дженні вирушила в штаб-квартиру місії—чотириповерхову будівлю, яку святі займали з 1850-х років. Там вони зустрілися з президентом МакМуррином. “Я хочу, щоб кожен з вас зрозумів, що ви покликані сюди Господом”,—сказав він. Коли він говорив, Інес вперше відчула величезну відповідальність, що лежить на її плечах³.

Наступного дня вона й Дженні супроводжували президента МакМуррина та інших місіонерів в Олдхем, промислове місто на сході від Ліверпуля. Ввечері вони утворили коло на розі жвавої вулиці, піднесли молитву й співали гімни, поки навколо них не утворився великий натовп. Президент МакМуррин оголосив, що наступного дня відбудуться спеціальні збори, і запросив усіх прийти і послухати проповіді “справжніх живих мормонських жінок”.

Коли він казав це, Інес охопило нездорове почуття. Вона нервувала через виступ перед великим натовпом. І все ж, стоячи серед місіонерів в шовкових капелюхах і чорних костюмах, вона як ніколи пишалася тим, що належить до святих останніх днів⁴.

Наступного вечора Інес тремтіла, очікуючи своєї черги виступити. Почувши жахливу брехню про жінок-святих останніх днів, люди із зацікавленням дивилися на неї та інших жінок, що виступали на тих зборах. Спочатку перед присутніми виступили Сара Ноалл і Керолайн Сміт, дружина й невістка одного з місіонерів. Потім, незважаючи на свій страх, виступила Інес і сама здивувалася тому, як добре це в неї вийшло.

Незабаром Інес і Дженні були направлені на служіння в Челтенхем. Вони ходили від дверей до дверей і часто свідчили на вуличних зборах. Вони також приймали запрошення зустрітися з людьми у тих вдома. Слухачі зазвичай ставилися до них добре, хоча іноді хтось і насміхався над ними або звинувачував їх у брехні.

Інес і Дженні сподівалися, що в майбутньому стане більше жінок, які служитимуть на місії. “Ми відчуваємо, що Господь благословляє нас у наших спробах розвіяти забобони й поширити істину,—повідомляли вони провідникам місій.— Ми віримо, що багатьом гідним молодим жінкам в Сіоні буде дозволено користуватися такими ж привілеями, що й нам, адже ми відчуваємо, що вони можуть принести багато користі”⁵.