РОЗДІЛ 14

“Грядіть, святі”

Гімн “Грядіть, святі” сповнює почуттям вдячності до перших піонерів-святих останніх днів і надихає на зміцнення віри та відвагу.

З життя Гебера Дж. Гранта

Найулюбленішим гімном Президента Гебера Дж. Гранта був “Грядіть, святі”—гімн надії, що надихав перших піонерівсвятих останніх днів, які прийшли в долину Солоного озера (див. Гімниі дитячі пісні, с. 2). Він відчував, як важливо, щоб члени Церкви зрозуміли цей гімн, особливо його четвертий куплет—послання надії до тих, хто “в цій путі помруть”, і тих, хто вціліє, щоб побачити процвітання святих.

Цей гімн нагадував Президенту Гранту про його предків-піонерів. Він говорив: “Ніколи не було такого і, мабуть, не буде, навіть до дня моєї смерті, щоб слухаючи свій улюблений гімн: “Грядіть, святі, хай не страшить вас труд, ви здолаєте все”, [я не згадував] про смерть і поховання моєї маленької сестрички й те, як там, на рівнинах, вовки вигрібали її тіло. Я думаю про смерть першої дружини мого батька і те, як він віз її тіло, щоб поховати”¹. Наведена далі історія про Джедедаю Гранта, його дружину Керолайн і їхню доньку Маргарет є ілюстрацією ідеї, що неодноразово повторюється в гімні: “Все гаразд!”

У 1847 році Джедедая Грант був керівником загону піонерівсвятих останніх днів, який переходив з Уінтер-Квортерс, штат Небраска, до долини Солоного озера. Незадовго до прибуття загону в долину, його шестимісячна донька Маргарет захворіла на холеру й померла. Її тіло поховали неподалік дороги в могилі, яку закидали викопаною глиною. Незабаром від холери та сильної застуди померла перша дружина Джедедаї, Керолайн. Останніми словами, які вона прошепотіла своєму чоловікові, були: “Все гаразд! Все гаразд! Будь ласка, забери мене у долину, Джедді. Забери Маргарет, привези її до мене!” І він відповів: “Добре, добре, Керолайн. Я все зроблю. Я все зроблю”.

Загін увійшов у долину через три дні. Того ж вечора була служба поховання Керолайн Грант. Відпочивши декілька днів, Джедедая вирушив за тілом Маргарет. З ним пішли його друг Бейтс Нобл та всиновлена донька Бейтса, Сюзен. Якось ввечері на привалі Джедедая висловив свою віру в Божу волю:

“Бейтсе, Бог дав мені ясно зрозуміти [Його волю]. Здається, цього вечора і я відчуваю радість раю, в якому зараз мої дружина й дитя. Для якоїсь мудрої мети їх було звільнено від земних поневірянь, в яких зараз ми з тобою знаходимося. Вони значно щасливіші, ніж могли б бути тут. Для мене земля цього табору, мабуть, найсумніше місце на землі, але сьогодні вона здається мені найближчою до небес”.

До могили вони прийшли наступного ранку. Сюзен згадувала: “Ми в нерішучості спинилися за декілька кроків від могили, поклали на землю те, що несли з собою, і стояли, дивлячись перед себе. Ніхто не наважувався заговорити. На місці могильного горбка була жахлива яма. Вовки залишили це місце зовсім недавно, на що вказували свіжі сліди. Я не осмілювалася підвести очі на Джедедаю. Після того, що відчула, я тільки могла здогадуватися про його почуття. Ми стояли, мов пустельні статуї, неначе вросли в землю, кожен добре розумів, що вже нічого не можна вдіяти. Кілька хвилин ми стояли і тихо плакали, потім мовчки пішли, несучи назад лише те, що принесли з собою”².

Приблизно через дев’ять років проводилася поховальна служба, присвячена пам’яті президента Джедедаї Гранта, який служив другим радником Президента Бригама Янга. Президент Гебер С. Кімбол, перший радник в Першому Президентстві, звернувся до присутніх і розповів про видіння, яке мав його друг Джедедая:

“Він бачив, як у духовному світі зібралися праведники, і серед них не було жодного нечестивого духа. Він бачив свою дружину—вона перша вийшла до нього. Він побачив багатьох своїх знайомих, але ні з ким не розмовляв, окрім своєї дружини Керолайн. Вона підійшла до нього (він говорив, що вона була прекрасною, а на руках у неї була маленька дитина, яка померла, коли вони йшли рівнинами) і сказала: “Це—маленька Маргарет. Ти знаєш, що її з’їли вовки, але це ніяк не зашкодило їй, тут з нею все гаразд”³.

Учення Гебера Дж. Гранта

“Ви здолаєте все”

Я думаю, що Уільям Клейтон був натхненний Господом, коли написав цей гімн. Піонери мали здійснити величезний перехід. Я захоплююся мужністю, вірою та силою волі наших батьків і матерів, які вирушили в пустинні землі, не знаючи, куди йдуть, але співаючи:

Грядіть, святі, хай не страшить вас труд,

Ви здолаєте все.

Я спілкувався із сотнями людей, які перетнули ті рівнини, і вони дійсно здолали все на шляху до цієї землі, і зробили це з радістю.

Хай нелегкий вам випаде маршрут,

Щастя він принесе.

Це істинна правда—Бог дарував їм милість.

“І збутись треба марноти, 
Якщо в Сіон прямуєш ти.
І втіха йде в серця до нас, 
Все гаразд! Все гаразд!”

Це була слушна порада не тільки для людей, які перетинали рівнини, вона є актуальною й у повсякденному житті кожного з нас. Настрій життєрадісного і щасливого спокою приємний для нашого небесного Батька. Здатність і здібність повірити Писанням і прийняти ці Писання, які вчать нас визнавати руку Бога в усьому [див. УЗ 59:21], радують нашого Небесного Батька.

“На чресла зброю”

“Навіщо нам на долю нарікать, 
Не тяжкий жереб твій.
Чи варто, склавши руки, щастя ждать
І не прагнути в бій!”

Проблема багатьох полягає в тому, що вони не готові сплатити ціну; вони не готові боротися за успіх в битві життя. Вони багато в чому схожі на людей, про яких я читав у книзі брата Н. Л. Нельсона про проповідування, що якось потрапила до моїх рук. Я прочитав про людей, які буквально сприймають настанови не турбуватися, що їм говорити, і брат Нельсон [професор в Академії Бригама Янга] писав, що багато з тих, хто не думають, що їм говорити, не так вже багато й сказали, якщо вони йшли проти того вчення, до якого б мали підготуватися. І він каже про людей, які не турбуються про те, що їм говорити, що коли вони промовляють, то кажуть: “О, Господи, ось я. У мене є вуста і пара легенів, які я позичу Тобі ненадовго. Сповни мене мудрістю, щоб я міг наставляти людей”, але Він рідко коли таке робить. [See Preaching and Public Speaking: A Manual for the Use of Preachers of the Gospel and Public Speakers in General (1898), 3-7.]

“Чи варто, склавши руки, щастя ждать, 
І не прагнути в бій!
На чресла зброю, в путь виходь!
Нас не покине наш Господь!
І з неба чути раз у раз:
Все гаразд! Все гаразд!”

Ця прекрасна аудиторія [де проходить генеральна конференція], наш прекрасний храм, будинок церковної адміністрації та храми від Канади до півдня Юти, а також на Гавайських островах свідчать усьому світу, що Бог ніколи не покидав Свій народ.

“Є Божий край на заході землі”

“6 Божий край на заході землі, 
Нам туди прямувать!
Там Божий люд не скривдять душі злі, 
Сяє там благодать”.

Я не вірю, що є хоч один справжній святий останніх днів, який би не вірив, що Бог дійсно підготував цю землю для Свого народу. Бригам Янг…, оглядаючи цю долину сказав: “Ось це місце”. Бог показав це місце йому у видінні ще до того, як він ступив сюди. Дехто намагався переконати його піти в Каліфорнію—в той багатий край, але саме це місце підготував Бог, ми зупинилися тут і не помилилися.

“Де сонце сяє серед гір, 
Знайдуть святі блаженний мир.
Щасливий край, щасливий час, 
Все гаразд! Все гаразд!”4.

“А для святих, що в цій путі помруть…”

“А для святих, що в цій путі помруть, 
Згине біль, все гаразд!
В світлім раю, де праведні живуть, 
Бог поселить і нас”.

Чи є у нас відчуття, що якщо помремо—все гаразд? Чи живемо ми так, що якщо нас буде викликано на суд, ми виявимося гідними повернутися до свого Небесного Батька, коли ми залишимо цю землю, і чи привітають нас там? Чи живемо ми гідно благословень, які отримали? Я запитую себе: “Чи роблю я все можливе для духовного піднесення не тільки себе, але й своїх ближніх, чи я дійсно є сяючим світлом для людей завдяки прикладу, який я їм подаю?”⁵.

Яка це грандіозна віра, коли “все гаразд” навіть, якщо це смерть в пустині, поховання в невідомій могилі! Такою і була їхня віра, вони могли співати ці слова кожного вечора, серцем переживаючи те, що співають. Вони насправді так молилися Господу. Вони з цілковитою вірою приймали одкровення, дане для дружини пророка Джозефа Сміта, в якому було сказано: “Пісня праведних є молитвою для мене, і на неї відповіддю буде благословення на їхні голови”. І ще: “Бо моя душа втішається в пісні серця”. [УЗ 25:12].

“А для святих, що в цій путі помруть, 
Згине біль, все гаразд!
В світлім раю, де праведні живуть, 
Бог поселить і нас.
А втім, нам рано помирать, 
Нам Боже царство будувать!
І до небес злітає глас:!
“Все гаразд! Все гаразд!”

Пригадую (і я часто про це розповідаю ), як одного разу мій тесть, покійний Оскар Уінтерс сказав: “Гебере, я боюся, що молодь Сіону не дуже розуміє, що для нас означав гімн брата Клейтона, який ми, долаючи рівнини, співали щовечора. Я хочу розповісти тобі про один випадок, що стався зі мною по дорозі до долини [Солоного озера]. Один чоловік з нашого загону чомусь затримувався і довго не приходив до табору на ночівлю. Ми знайшли кількох добровольців і вже хотіли послати їх назад, аби з’ясувати, що там могло з ним трапитися, … і тут побачили його в далечині. Коли він прийшов, ми розпрягли його волів і допомогли йому приготувати вечерю. Він був настільки слабким, що йому в дорозі довелося раз чи двічі лягати, щоб відпочивати. Після вечері він сів на великий камінь біля табірного вогнища і заспівав гімн “Грядіть святі”. У таборі було правило: коли б хто не починав співати цей гімн, всі підхоплювали його, однак того разу чомусь ніхто не приєднався до брата. Його голос був слабким і тремтячим, а коли він закінчив, я обвів поглядом людей навколо і не повірив собі: не було жодної людини, не було жодного, хто б не плакав. Він прекрасно співав цей гімн, і хоч голос його був слабкий і тужливий, усе ж гімн приніс відчуття духа й натхнення. Наступного ранку ми побачили, що він не запряг своїх волів. Ми підійшли до його фургона і побачили, що тієї ночі він помер. Ми викопали неглибоку могилу і поклали туди його тіло. Потім ми згадали про камінь, на якому минулого вечора він сидів і співав:

“А для святих, що в цій путі помруть, 
Згине біль, все гаразд!
В світлім раю, де праведні живуть, 
Бог поселить і нас”.

Тоді ми перекотили цей камінь до його могили і поставили його як надгробок”.

Я помітив сльози в очах брата Уінтерса. Він почав говорити, наче збирався розповісти мені щось ще, але не наважувався. Згодом я дізнався, що він, проживши вже в долині деякий час, пішов у Солт-Лейк-Сіті побачитися з його матір’ ю, але там дізнався, що вона також померла у дорозі сюди.

Декілька років тому, коли в Небрасці і Вайомінгу прокладалася Берлінгтонська залізниця, інженери знайшли частину колеса від фургона, яка стирчала із землі; на ній було викарбувано слово: “Уінтерс”. Вони написали в Солт-Лейк-Сіті й розповіли про знахідку, а тоді повернулися на декілька миль і, люб’язно змінивши [проект], взялися прокладати полотно на певній віддалі від цієї ділянки, розуміючи, що вона є могилою декого з піонерів Юти. Тоді ми встановили там невеличкий пам’ятник бабусі Уінтерс, а на боці того маленького пам’ятника, зробленого з храмового граніту, ми вибили слова останнього куплету гімну “Грядіть, святі”.

Я ніколи не можу слухати цю пісню, ніколи не можу читати її слова без того, щоб моє серце не линуло у вдячності до мого батька, моєї матері і до тисяч тих благородних чоловіків і жінок, які здійснили перехід через рівнини. Багато з них знов і знов робили це, аби допомогти пройти іншим, бадьоро зносячи труднощі, буквально втілюючи в життя вчення цього натхненного гімну! Я ніколи не можу думати про них без почуття захоплення та вдячності, а також молитви, щоб Господь допоміг мені, одному з нащадків тієї благородної плеяди, бути відданим, чесним, вірним—таким, якими були вони! Справді, вони були плеядою чоловіків і жінок, які з роками будуть викликати до себе дедалі більше захоплення й поваги з боку людей всього світу⁶.