Життя і священнослужіння Гебера Дж. Гранта
на жовтневій Генеральній конференції Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів у 1899 році старійшина Гебер Дж. Грант, тоді член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Не існує нездоланних перепон, коли Бог заповідає, а ми—слухаємося”1. Ця проста фраза була лейтмотивом в житті і священнослужінні Гебера Дж. Гранта. І його не обминуло нещастя, але до кожного випробування він підходив з вірою, слухняністю, старанністю та ентузіазмом.
Доба перемін і прогресу
Президент Гебер Дж. Грант жив у добу надзвичайних змін. Він народився у 1856 році ще у світі візків, запряжених волами, і кінних екіпажів, коли тривалість багатьох подорожей вимірювалася місяцями. Коли він помер в 1945 році, то залишив світ автомобілів і літаків, коли тривалість подорожей вимірювалася вже годинами. Поштові диліжанси його молодості відступили перед іншими засобами зв’язку: телефоном, радіо та авіапоштою.
Народившись через 26 років після організації Церкви та через 9 років після приходу піонерів у долину Солоного озера, Гебер Дж. Грант став свідком часу надзвичайного прогресу в царстві Божому на землі. Усе своє життя він близько спілкувався з президентами Церкви, а ставши сам Президентом Церкви, готував чоловіків, які б були його наступниками. У молодості він часто приходив у гості до Президента Бригама Янга. Він служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів під керівництвом президентів Джона Тейлора, Уілфорда Вудраффа, Лоренцо Сноу та Джозефа Ф. Сміта. У Кворумі дванадцятьох він служив з трьома іншими чоловіками, які згодом стали президентами Церкви: Джорджем Альбертом Смітом, Девідом О. Маккеєм та Джозефом Філдінгом Смітом. За служіння Президентом Церкви Гебер Дж. Грант висвятив у апостоли старійшин Гарольда Б. Лі, Спенсера В. Кімбола та Езру Тефта Бенсона. У 1935 році він зі своїми радниками у Першому Президентстві найняв одного юнака, який щойно повернувся з місії і якого звали Гордон Б. Хінклі, на посаду виконавчого секретаря церковного Комітету радіомовлення, зв’язків з громадськістю та місіонерських видань.
Любов матері й сина
Гебер Джедді Грант народився 22 листопада 1856 року в Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Він був єдиною дитиною в сім’ї Рейчел Ріджвей Айвінс Грант та Джедедаї Моргана Гранта, який служив другим радником Президента Бригама Янга. Через дев’ять днів після народження Гебера його батько помер від черевного тифу і запалення легенів, якими захворів одночасно.
У дитинстві Гебер з овдовілою матір’ю жили переважно у скруті. Вони пережили “холодні ночі без вогню в печі, місяцями ходили босоніж, мали одну на двох грубошерсту домоткану одежу, і на весь рік мізерну кількість харчів—кілька фунтів масла та цукру, не враховуючи хліба, якого у них було достатньо”2.
Рейчел була сповнена рішучості самій забезпечувати себе і свого малого сина. Вона працювала швачкою і брала в дім квартирантів. Її брати запропонували їй допомогу за умови, що вона відмовиться від Церкви, але вона залишалася відданою своїй вірі. Ця відданість і жертви справили незабутнє враження на Гебера, який згодом казав:
“Брати моєї матері, яким гріх було скаржитися на своє матеріальне становище, пропонували щорічну фінансову допомогу, якщо вона відмовиться від своєї релігії. Один з цих братів сказав їй: “Рейчел, ти зганьбила добре ім’я Айвінсів. Якщо ти збираєшся залишатися з цими жахливими мормонами, ми більше не хочемо тебе бачити”. Це було тоді, коли вона збиралася переїхати до Юти. “Але, —продовжував він, —повертайся через рік, повертайся через п’ять років, повертайся через десять чи двадцять років—коли б ти не повернулася, наші двері будуть завжди відчиненими для тебе і на тебе чекатимуть достаток і безтурботність”.
І якби потім, коли на її долю випала крайня бідність, вона не мала знання, що Джозеф Сміт був пророком Божим і що євангелія є істинною, то могла б повернутися на схід і дати своїм братам можливість забезпечувати її. Але замість того, щоб повернутися до заможних родичів на сході країни, які б надали їй все необхідне, і не піддавати себе і дитину стражданням, вона вирішила прокладати власний шлях життя, залишаючись серед людей, до яких більше була прив’язаною, ніж до власної рідні, яка не поділяла її віру”3.
Рейчел Грант із сином були бідними на статки, але багатими на любов одне до одного та відданість відновленій євангелії Ісуса Христа. Президент Грант говорив: “Звісно, я всім завдячую своїй матері, оскільки батько помер, коли мені було лише дев’ять днів; прекрасні повчання, віра, цілісність моєї матері були для мене натхненням”4.
Завдяки натхненню матері Гебер Дж. Грант розвинув рису, завдяки якій став відомий в усій Церкві, — наполегливість. Його старанність і готовність завзято працювати допомогли йому подолати природні недоліки. Наприклад, інші хлопці сміялися з його незграбності на бейсбольному полі. У відповідь на такі глузування він підзаробив грошей, купив бейсбольний м’яч і цілими годинами кидав його у стіну сараю. Завдяки своїй наполегливості він згодом грав за команду у бейсбольному чемпіонаті. У школі дехто з однокласників насміхалися з нього через його неохайний почерк. Потім він згадував: “Ці й подібні до них зауваження, хоч і сказані не для того, щоб образити мене, а жартома, усе ж глибоко краяли моє серце і викликали в мені рішучість. Я вирішив зайнятися переписуванням [навчальних] матеріалів для відвідувачів університету, а також поставив собі за мету стати вчителем каліграфії та ведення облікових книг. Вільний час я віддавав тому, що практикувався в каліграфії, і так рік за роком, поки мене не стали називати “найкращим писакою на землі”. Врешті-решт він виборов на місцевому ярмарку приз за каліграфію і став учителем каліграфії та ведення облікових книг в Університеті “Дезерет” (нині це Університет Юти)5.
“Провідний фінансист і промисловець”
Гебер Дж. Грант рано увійшов у світ підприємництва, адже мав допомагати своїй матері. У 15 років його найняли працювати обліковцем до однієї страхової контори, де він вів записи й виписував страхові поліси. Він також працював у банківській справі і заробляв тим, що після роботи підписував листівки, запрошення та карти.
Придивляючись до майбутніх можливостей, він “мав величезне бажання здобути університетську освіту та науковий ступінь у хорошому навчальному закладі”. Він бачив, що “на це геть і сподіватися, адже коштів на освіту немає, до того ж потрібно було піклуватися й про матір-вдову”, однак йому запропонували навчатися у Мореплавній академії Сполучених Штатів. Він згадував:
“Вперше в житті я не міг заснути; я пролежав, не стуливши очей, майже всю ніч, радіючи тому, що ось-ось здійсниться мрія мого життя. Лише під ранок я заснув, немовби провалився. Мамі довелося будити мене.
Я сказав їй: “Мамо, яке це диво, що я можу здобути таку саму освіту, як будь-хто з юнаків у всій Юті! Я ледве заснув! Не міг спати аж до самого світанку!”
Я подивився їй в обличчя й побачив, що вона плаче.
Я чув, що у людей, які тонуть, за лічені секунди перед очима проноситься все їхнє життя. У своїх очах я бачив себе адміралом. Я бачив, як подорожую світом на кораблі, вдалині від своєї матері-вдови. Посміхнувшись, я обійняв її, поцілував і сказав:
“Мамо, я не хочу вчитися на моряка. Я стану бізнесменом, відкрию свій офіс неподалік і буду доглядати тебе, і тобі більше не треба буде брати квартирантів, аби щось заробити”.
Вона розчулилася, розплакалася і сказала, що вночі не стулила очей, а все молилася, щоб я відмовився від мрії свого життя і вона не залишилася самотньою”6.
Успіхів на підприємницькій ниві Гебер досяг уже в ранньому віці, особливо в банківській та страховій справах. Він здобув репутацію чесного, сумлінного підприємця. Гебер М. Уеллс, перший губернатор штату Юта, зазначав: “Він може ввійти в кабінети керівників та директорів найбільших фінансових і промислових установ Америки, і там його тепло і люб’язно зустрінуть люди, які пишаються дружбою з ним—провідним фінансистом і промисловцем”7. Один фінансовий часопис 1921 року дав таку оцінку Президенту Гранту: “Пан Грант володіє якостями справжнього керівника: чітким баченням мети, благородністю і скромністю, ентузіазмом в усіх справах, за які береться, а також неослабною працьовитістю. Його знають і поважають ділові люди західної третини Сполучених Штатів, якими б не були їхні релігійні вподобання”8.
Успіх не завжди супроводжував Гебера Дж. Гранта як підприємця. Наприклад, у 1893 році більша частина США поринула в економічну кризу, залишивши у фінансових руїнах сотні банків, залізниць, шахт та інших підприємств. Ця криза, названа “панікою 1893-го”, не обійшла боком і старійшину Гранта, тоді члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він опинився у боргах, на виплату яких пішли роки. У ці важкі часи вся сім’я Грантів об’єдналася у прагненні зменшити фінансовий тягар, що лежав на сім’ї. “Як тільки ми стали достатньо дорослими, —згадувала одна з доньок, —то почали працювати, … і відчуття, що ми допомагаємо йому піклуватися про сім’ю, приносило велике задоволення”9.
Зрештою Президент Гебер Дж. Грант досяг фінансового успіху і став використовувати свої кошти, щоб допомогти людям, сім’ям, Церкві та своєму місту. Він сказав: “І хоч я наполегливо працював, щоб мати гроші, вам відомо, як відомо всім моїм друзям, які добре знають найпотаємніші почуття мого серця, що гроші ніколи не були мені за бога і що моє серце ніколи не зосереджувалося на них, а тільки на тому, щоб робити добро тим, чим можу володіти. Я щиро й палко бажаю того, щоб міг завжди мати це почуття”10.
Президенту Гранту надзвичайно подобалося роздавати книжки. Він роздав тисячі книжок, більшість з яких особисто підписав. Він говорив, що придбав ці книжки на “цигаркові гроші”, пояснюючи, що сума, яку він витратив, щоб задовольнити своє бажання дарувати [книжки], приблизно дорівнює тій сумі, яку курець витрачає, вдовольняючи свою пристрасть до сигар11. Роздаючи стільки подарунків, він інколи забував, кому що дарував. “Якось я подарував чоловікові книгу, —казав він, —а той мені сердечно подякував за неї та й каже: “Брате Грант, я надзвичайно вдячний вам за цю книгу. Це вже третій її примірник, який ви мені даєте”. Після цього випадку Президент Грант вів список, які книги кому давав12.
Про Президента Гранта було сказано, що “він дає, бо йому подобається це робити, —здавалося, що це було просто імпульсом великого і щедрого серця”13. Його донька Люсі Грант Кеннон говорила про нього як про “найщедрішу людину на світі” і розповідала, що він особливо турбувався про вдів і сиріт: розплачувався з їхніми кредиторами, брав дітей на роботу, пильнував, щоб хворі отримували належний медичний догляд. Навіть “у ті злиденні роки після “паніки 1893- го”, —казала вона, —коли дати п’ять центів було важче, ніж колись п’ять чи десять доларів, батько продовжував допомагати нужденним”14.
“Прекрасний сім’янин”
Донька Президента Гранта Френсіс Грант Беннетт говорила: “Хоча всі знають, який суворий характером був мій батько, не багатьом відомо, яким він був прекрасним сім’янином”15. Обов’язки в Церкві змушували його часто бути у відрядженні, але він залишався близьким до своїх домашніх, надсилаючи їм тисячі листів і записок. Його внук Трумен Г. Медсен згадував: “Саме листами він долав відстань до нас, спричинену частими подорожами. У вагонах поїздів, у залах очікування, у готелях, на сцені між зборами він писав послання, щоб розповісти про свої відчуття і враження, а також відповісти на наші”16.
Його донька Люсі згадувала дивовижні часи, які вона з братами і сестрами проводила з ним, коли він повертався додому зі служіння святим:
“Яка то була радість, коли він приходив додому! Ми всі збиралися навколо нього і слухали його розповіді. Я й досі бачу, як він ходить по дому з дитиною на кожній нозі або підкидає нас на колінах.
У спогадах я повертаюся до поїздок з нашим конем—старим Джоном. І навіть якщо два місця в екіпажі вже були зайняті, ми все одно мали їхати всі. Батько возив нас улюбленим нашим маршрутом: до Західної храмової [вулиці], а тоді—до парку Ліберті. На Західній храмовій росли тополі. Ранньою весною, коли в деревах прибував сік, батько зупиняв екіпаж, зрізав молоденьку гілочку і робив нам свистки. Як цікаво нам було дивитися, як він обережно знімав кору і робив проріз у деревині; потім повертав кору на місце, і наш свисток був готовий. А як ті свистки звучали, коли ми не поспішаючи поверталися додому! Здавалося, що кожен звучав по-своєму, по-особливому”17.
Президент Грант умів підтримувати в сім’ї дисципліну, не вдаючись до фізичного покарання. Його донька Люсі казала: “Боюся, що правило “хто стримує різку свою, ненавидить сина свого” ніколи не сприймалося батьком серйозно. Я думаю, що нам болісніше було б знати, що ми засмутили батьків, ніж відчути гострий біль від [ударів] лозини”18.
Президент Грант закликав батьків “так привести до ладу власне життя, щоб їхній приклад був натхненням для дітей” 19, він і сам жив за цим ученням. Його донька Френсіс розповідала про часи, коли вчилася з його прикладу:
“Був один епізод, який настільки глибоко вразив мене, що я запам’ятала його на все своє життя. Я вживала слова, які мій батько чути від мене не хотів, і він сказав, що доведеться йому вимити ці слова з мого рота. Він ретельно вимив мій рот з милом і сказав: “Тепер твої вуста чисті. Я хочу, щоб ти більше ніколи не плямувала їх тими словами”.
Через декілька днів за сніданком батько розповідав якусь історію і, цитуючи чиїсь слова, сказав неприйнятну фразу. Я була тут як тут.
“Тату, —сказала я, —а мені ти за такі слова вимив рота”.
“Це правда, —відповів він.— І мені, як і тобі, не варто було їх говорити. Чи хочеш ти вимити мені рота?”
Авжеж, я хотіла. Я принесла брусок господарського мила і старанно зробила це.
Батько міг би “викрутитися”. Він міг би сказати, що насправді не лаявся, що в дійсності було правдою. Але це було не в його характері. Дитина не могла побачити різницю між цитуванням чиїхось слів і власними словами, і він розумів це. Відтоді я знала, що мій батько поводиться зі мною абсолютно чесно в усьому, і я ніколи не помічала, щоб він поводився інакше. Відтоді я ніколи не чула від нього грубих слів, навіть коли він, розказуючи про когось, цитував цю людину. Йому подобалося розповідати життєві історії і він казав: “Джон сказав, наголосивши, таке і таке”, але він ніколи не казав самі слова. Він дуже вірив у навчання прикладом і ніколи не просив нас робити те, чого сам би не робив”20.
Люсі згадує ніжну любов батька до її матері, яка померла у 34-річному віці: “У роки, коли мати хворіла, а це був доволі довгий період, він настільки регулярно проявляв свою увагу і турботу, що про це говорили не тільки домашні та його близькі друзі, але й незнайомці, які довідувалися про цей доказ відданості. Я провела шість місяців з мамою, поки вона перебувала в лікарні в Каліфорнії, і, наскільки це було можливо, він часто приїздив до нас. Часто приносили квіти, фрукти, ласощі, новий одяг—все, що він тільки міг послати, було для неї. Майже щодня вона одержувала листи, і якщо з якоїсь причини вони запізнювалися, це помічали навіть медсестри. Я пригадую, як старша сестра (ми були в католицькій лікарні) сказала мамі, що за всі її роки роботи медсестрою вона ніколи не бачила, щоб чоловік так ставився до своєї жінки, як батько ставився до мами”21.
Люсі також розповідала, як батько постійно турбувався про власну матір: “Я ніколи не бачила більш уважного чи люблячого сина. Його прагнення зробити її щасливою на схилі літ, готовність поділитися з нею всім і забезпечувати її були майже пристрастю. Щодня, коли ми збиралися на сімейні молитви і наставала його черга молитися, він навколішки біля бабусі говорив молитву так, щоб вона, вже глуха, чула її. Коли до неї говорив він, вона могла чути його голос, хоч уже перестала чути багатьох. Останні сім років свого життя бабуся жила в моєму домі, і я не пригадую жодного дня, коли б батько не приходив, не телефонував або не забігав, щоб перекинутися з бабусею словом, якщо був дома, а не у відрядженні. Він завжди так пишався нею: її добродійністю, неймовірною духовністю та красивим і світлим обличчям—обличчям, яке відображало її внутрішнє задоволення і спокій”22.
Життя, повне відданості й служіння Церкві
Президент колу
Саме перед тим, як йому виповнилося 24 роки, Гебера Дж. Гранта покликали залишити свій будинок в Солт-Лейк-Сіті і переїхати в Туеле, штат Юта, щоб служити президентом колу. Він писав про цей час свого життя: “Я був недосвідченим і надзвичайно відчував свою безпорадність”23. Однак він повністю присвятив себе цьому новому обов’язку. Пізніше він казав: “До мене ніколи не приходила думка, що я залишуся [в Туеле] на все своє життя. Я навіть і не думав про таке”24.
30 жовтня 1880 року на подив членів Церкви колу Туеле 23-річного Гебера Дж. Гранта, власне, незнайомця, було представлено як нового президента їхнього колу. Він представився присутнім і виступив з коротенькою промовою. І хоч проповідь була коротшою, ніж йому хотілося б, вона дала людям уявлення про людину, яка служитиме їхнім провідником священства. Через роки він згадував головну ідею того свого виступу:
“У промові, яка тривала сім з половиною хвилин, я сказав, що не проситиму жодного в Туеле бути чеснішим платником десятини, ніж я; не проситиму жодного вділити більшу частку свого майна, ніж вділив би я; не проситиму жодного жити за Словом мудрості краще, ніж живу за ним я, і я докладу всіх зусиль, на які тільки здатний, для процвітання людей в цьому колі Сіону”25.
Протягом двох років Президент Грант віддано служив президентом колу, поки його не було покликано до святого апостольства.
Апостол
16 жовтня 1882 року старійшина Гебер Дж. Грант був висвячений в апостоли президентом Джорджем К. Кенноном, першим радником Президента Джона Тейлора. За 36 років перебування у Кворумі дванадцятьох старійшина Грант служив Церкві як провідник, учитель, бізнесмен і місіонер. Він служив членом генерального керівного органу церковної організації для молодих чоловіків і був одним з головних засновників церковного журналу “Improvement Era”. Він також керував цим виданням.
У чині апостола старійшина Грант відслужив п’ять років на місії повного дня. У відповідь на покликання Першого Президентства він організував і очолив першу місію в Японії, а згодом очолив Британську та Європейську місії. Ділячись порадою з місіонерами, що служили з ним, він часто повторював дві ідеї. По-перше, він закликав їх дотримуватися правил служіння на місії і виконувати заповіді. По-друге, він заохочував їх наполегливо працювати. У Британській місії він запровадив новий ритм роботи—працювати більше годин, ніж раніше. Ефективність місіонерської роботи зростала по всій цій місії, хоч кількісно армія місіонерів з року в рік дещо зменшувалася26.
Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів
Президент Джозеф Ф. Сміт пішов з життя 19 листопада 1918 року, знаючи, що Гебер Дж. Грант стане його наступником як Президент Церкви. Останні слова Президента Сміта до Президента Гранта були такими: “Нехай Господь благословить тебе, синку, нехай Господь благословить тебе; у тебе величезна відповідальність. Завжди пам’ятай, що це робота Господа, а не людини. Господь могутніший за будь- яку людину. Він знає, хто має вести Його Церкву, і ніколи не помиляється. Нехай Господь благословить тебе”27.
Перше Президентство було розпущено, і Кворум Дванадцятьох Апостолів з Президентом Гебером Дж. Грантом як президентом цього кворуму став верховною владою в Церкві. 23 листопада 1918 року Президента Гранта було висвячено в Президенти Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Він залишив собі радників, які служили разом з Президентом Смітом: президента Ентона X. Ланда як першого радника і президента Чарльза У. Пенроуза як другого радника.
Перша Генеральна конференція за участі Президента Гранта вже як Президента Церкви пройшла в червні 1919 року. Її проведення було відкладено на два місяці у зв’язку з епідемією грипу, яка охопила весь світ, позначившись і на житті в долині Солоного озера. У дечому його перший виступ на конференції як Президента Церкви нагадував ту першу промову, коли він став президентом колу в Туеле:
“Цього ранку я стою перед вами, маючи покликання, в якому ви щойно мене підтримали [підняттям руки], і відчуваю смирення, висловити яке не в силі, хоч Бог і обдарував мене красномовством. Пригадую, як стояв перед аудиторією в Туеле, коли мене підтримали як президента того колу, тоді я був 23-річним молодим чоловіком, і обіцяв присутнім зробити все, що тільки в моїх силах. Сьогодні я стою тут у цілковитому смиренні, визнаючи свої слабкості, брак мудрості і знання, брак здібності, щоб виконувати це піднесене покликання, в якому ви тільки-но підтримали мене. Але, як я казав у Туеле, коли був молодим чоловіком, так кажу тут і зараз: силою Господа і з Його допомогою я зроблю все можливе, щоб виконати кожен обов’язок, що ляже на мене як Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Я не проситиму жодного ділитися своїми засобами вільніше відповідно до його статку для процвітання Божого Царства, ніж це роблю я. Я не проситиму жодного дотримуватися Слова мудрості суворіше, ніж я його дотримуюся. Я не проситиму жодного бути більш сумлінним і чесним у сплаті десятини й пожертвувань, ніж буду я. Я не проситиму жодного бути більш готовим і мати більше бажання, ніж я, щоб прийти раніше і піти пізніше, працювати з усією силою розуму й тіла, завжди зі смиренням. Я сподіваюся на благословення Господні й молюся про них, вільно і відверто визнаючи, що без них я не зможу досягти успіху у цьому високому покликанні, на яке мене було покликано. Але, як і Нефій у давнину, я знаю, що Господь не вимагає нічого від дітей людських, не підготувавши шлях для них, щоб вони змогли виконати те, що він просить [див. 1 Нефій 3:7]. Із цим знанням у серці я приймаю цей величний обов’язок, не боячись наслідків, знаючи, що Бог підтримає мене, як підтримував усіх моїх попередників у цьому покликанні, як завжди їм допомагав, що я працюватиму зі смиренням і старанністю, завжди прагнучи керівництва Його Святого Духа; ось, що я хочу робити”28.
Президентом Церкви Президент Грант служив майже 27 років—довше, ніж будь-який інший Президент Церкви, окрім Бригама Янга. Його президентство припало на той період, коли члени Церкви, а також мільйони інших людей у всьому світі страждали від наслідків Першої світової війни, фінансової кризи Великої депресії, лиха і жахливих, трагічних подій Другої світової війни. І хоч цей час відзначався великими випробуваннями, він також був часом радості. Святі останніх днів відсвяткували 100-річчя першого видіння й організації Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Вони раділи освяченню храмів у Лайє, штат Гаваї, Кардстоні, провінція Альберта, та Месі, штат Арізона. А з жовтня 1924 року ті, хто не могли потрапити на Генеральну конференцію до Солт-Лейкської Скинії чи прилеглих до неї будівель, тепер мали можливість почути слова пророків останніх днів у радіоефірі.
Звертаючись до святих, Президент Грант неодноразово наголошував на важливості дотримання заповідей. Він заявляв: “Як слуга живого Бога, я обіцяю вам, що кожен чоловік і кожна жінка, які дотримуються заповідей Бога, будуть процвітати, що кожне дане Богом обіцяння здійсниться над їхніми головами і що вони будуть розвиватися та зростати в мудрості, світлі, знанні, розумі і, найголовніше, у свідченні про Господа Ісуса Христа”29. Коли він говорив про те, наскільки важливо виконувати заповіді, то дуже часто особливу увагу приділяв Слову мудрості й закону десятини. Під час виступу на одній з конференції він учив:
“Диявол готовий засліпити нам очі мирським і він з радістю вкраде у нас наше вічне життя—найвеличніший з усіх дарів. Але не дано дияволові, і ніколи не буде дано йому сили подолати жодного святого останніх днів, хто виконує заповіді Бога. Ворогові людських душ не дано влади знищувати нас, якщо ми виконуємо свій обов’язок. Якщо ми не є абсолютно чесними з Богом, то витягаємо кілки з огорожі і цим руйнуємо якусь частину особистого укріплення, яке захищає нас, і тоді диявол може проникнути до нас. Але жодна людина ще не втрачала свідчення про євангелію, жодна людина ніколи не відхилялася праворуч чи ліворуч, якщо вона мала знання про істину, якщо вона виконувала свої обов’язки, якщо вона дотримувалася Слова мудрості, якщо вона сплачувала десятину, якщо вона відповідала вимогам і обов’язкам у своєму чині і покликанні в Церкві.
Є такі, хто постійно прагне знати, чого від них хоче Господь, і хто завжди невпевнений щодо цього. Я абсолютно переконаний, що все, чого Господь хоче і від мене, і від вас або кожного чоловіка чи жінки в цій Церкві, так це щоб ми сповна виконували свій обов’язок і дотримувалися заповідей Бога”30.
У період Великої депресії 30-х років, коли люди по всьому світу потерпали від безробіття і бідності, Президент Грант разом зі своїми радниками, президентами Дж. Рубеном Кларком молодшим і Девідом О. Маккеєм, були занепокоєні станом благополуччя святих останніх днів. 20 квітня 1935 року вони запросили до себе в кабінет Гарольда Б. Лі, молодого президента колу, в якому турбота про бідних і нужденних приносила хороші результати. Президент Лі згадував:
“Президент Грант … сказав, що у Церкви немає важливішого завдання, ніж піклуватися про нужденних членів Церкви, і що це його настільки турбує, що слід за будь-яку ціну надати нашим людям відповідну допомогу. Я був вражений, дізнавшись, що в попередні роки, після розмірковування та ретельного планування і завдяки натхненню Всемогутнього Бога було складено геніальний план, який чекав часу і готувався до пори, коли, на їхній погляд, віра святих останніх днів буде достатньою, щоб вони з готовністю приймали пораду чоловіків, покликаних вести цю Церкву й головувати в ній”31.
У квітні 1936 року, після проведення низки нарад з президентом Лі та Генеральними авторитетами, бізнесменами та іншими фахівцями, Перше Президентство впровадило Церковний план забезпеченості—програму, що нині відома як Церковна програма благополуччя. На жовтневій Генеральній конференції 1936 року Президент Грант так пояснював мету програми: “Нашою основною метою було встановити, наскільки це можливо, систему, за якою було б покінчено з прокляттям ледарства; негативними наслідками благодійних подачок, які були б усунені, натомість, незалежність, працьовитість, ощадливість та самоповага знову б зайняли своє місце серед наших людей. Мета Церкви—допомогти людям допомагати собі. Праця має бути знов зведена на престол як керівний принцип в житті членів нашої Церкви”32.
Президент Дж. Рубен Кларк молодший свідчив: “План благополуччя ґрунтується на одкровенні. Визначення структури цього плану і його запровадження є результатом одкровення Святого Духа, даного Президенту Гранту”33. Старійшина Альберт Е. Боуен, висвячений в апостоли Президентом Грантом, так пояснив своє бачення цієї програми: “Суть стратегічної мети Плану благополуччя полягає в тому, щоб виховати характер у членів Церкви—і тих, хто дає, і тих, хто одержує, —і при цьому дати можливість реалізувати все те найкраще, що є в їхній душі, і сприяти розквіту та плодоносінню прихованої рясності духа”34.
У лютому 1940 року у Президента Гранта стався інсульт, і як наслідок цього—йому стало важко говорити, а лівий бік його тіла був тимчасово паралізований. Але це не заважало йому і далі виконувати Господню роботу. Щодня він працював по декілька годин і продовжував виступати з короткими промовами на генеральних конференціях упродовж наступних двох років. 6 квітня 1942 року він востаннє особисто звернувся до присутніх на генеральній конференції. Відтоді його промови зачитували інші люди. Останнє його звернення на генеральній конференції, зачитане Джозефом Андерсоном 6 квітня 1945 року, закінчувалося такими словами його свідчення:
“Найславетнішою подією за всю історію людства на землі з часу життя на ній Спасителя є те, що сам Бог зглянувся і відвідав землю зі Своїм Улюбленим Єдинонародженим Сином, нашим Викупителем і Спасителем, і явився хлопчику Джозефу. Існувало й існує тисячі і сотні тисяч людей, які мають чудове особисте свідчення і знання про цю вічну істину. На землі було відновлено євангелію в її чистоті, і я хочу підкреслити, що у нас як народу є те, що повинні робити перш за все—закликати світ покаятися у гріхах і виконувати заповіді Бога. Наш найвищий обов’язок—і вдома, і поза стінами свого дому, наскільки дозволяє час і обставини, проголошувати євангелію Господа Ісуса Христа. Ще один наш обов’язок—не забувати про тих дітей Батька, які померли до нас, не знаючи про євангелію, і відчиняти їм у наших храмах, де ми повинні служити, двері спасіння.
Я свідчу вам: я справді знаю, що Бог живе, що Він чує молитви і відповідає на них, що Ісус є Христос, Викупитель світу, що Джозеф Сміт був і є пророком істинного і живого Бога, і що Бригам Янг і всі, хто були і є після нього, так само є пророками Божими.
Я не можу підібрати слів, щоб виразити Богові вдячність за це знання, що його маю. Знову і знову я розчулююся, на очі набігають сльози вдячності за знання, що Він живе, що ця євангелія, названа мормонізмом, справді є планом життя і спасіння, справді є євангелією Ісуса Христа. Я невпинно і палко молюся і прошу, щоб Бог допоміг вам, мені і кожному жити за нею, щоб Він допоміг тим, хто не знає істини, аби вони здобули це свідчення, в ім’я Ісуса Христа. Амінь”35.
Стан здоров’я Президента Гранта продовжував погіршуватися, і 14 травня 1945 року він помер. Похорон відбувся через чотири дні. Президент Джозеф Філдінг Сміт згадував: “Коли кортеж просувався вулицями, вздовж багатьох кварталів, схиливши голови, стояли тисячі людей. Його пам’ять вшанували представники інших церков, а на католицькому соборі били у дзвін. Провести його в останній путь прибули відомі люди, багато крамниць у місті були зачинені, і відчувалося, що всі були в жалобі—після довгого і насиченого життя величну людину було забрано додому”36.
На похороні виступили президенти Дж. Рубен Кларк молодший та Девід О. Маккей, які служили першим і другим радниками Президента Гранта. Вони віддали данину покійному і їхні слова виразили почуття сотень тисяч святих останніх днів, які підтримували Президента Гебера Дж. Гранта як свого пророка.
Президент Кларк сказав, що Президент Грант “жив праведно й отримував від нашого Небесного Батька благословення, що даються лише тим, хто дотримується Його заповідей”27.
Президент Маккей сказав: “Наполегливий до кінця, щирий, чесний, прямий у всіх своїх справах, доброзичливий, динамічний, безкомпромісний із злом, співчутливий до нещасних, надзвичайно великодушний, гідний в усьому довіри, ніжний і дбайливий до близьких, відданий друзям, істині, Богу—таким був наш шановний і дорогий Президент—визнаний керівник, гідний взірець для Церкви і всього людства”38.
6 травня 1922 року Президент Гебер Дж. Грант, крайній справа, вперше передав свій виступ в радіоефір на весь світ.