РОЗДІЛ 16

Прощати інших

Коли прощаємо людям, у нашому житті поселяються спокій та радість.

З життя Гебера Дж. Гранта

Люсі Грант Кеннон, донька Президента Гебера Дж. Гранта, писала: “Однією з рис [мого батька], якою він, на мій погляд, був дуже схожий на Христа, була його здатність підставляти іншу щоку, робити добро тим, хто був озлоблений на нього. Він багато разів допомагав одному чоловікові, який відкрито критикував його до того, який зводив на нього наклепи і не жив за нормами, яких дотримувався мій батько. Яким толерантним і м’яким був він з людьми, які ні в що не ставили свою Церкву і відвернулися від віри своїх батьків! Здавалося, в ньому ніколи не було злоби. Він суворо засуджував сам гріх, але для грішника був щонаймилосерднішим”¹.

Гебер Дж. Грант розвивав цю рису поступово, навчаючись милосердю з Писань, від натхненних учителів та з власного досвіду, аж поки не зміг заявити: “Я не відчуваю ворожості до жодної живої душі”². У виступі на жовтневій Генеральній конференції 1920 року він розповів про випадок, який допоміг йому розвинути у своєму житті дух прощення. Більшість наведених далі вчень взяті з того звернення.

Учення Гебера Дж. Гранта

Євангелія Ісуса Христа—це євангелія прощення.

Нехай Бог благословить кожного з нас, щоб ми пам’ятали, що євангелія Ісуса Христа є не тільки євангелією навернення, але і євангелією прощення. Написано: хоч гріхи людини будуть як кармазин, але якщо вона покається, вони стануть білими, мов сніг [див. Ісая 1:18]. Я дуже люблю це дивовижне одкровення, в якому сказано:

“Я, Господь, прощатиму тому, кому прощатиму, але від вас вимагається прощати всім людям” . [УЗ 64:10]³.

Свого часу я дав святим останніх днів багато порад стосовно різних питань і, зокрема, стосовно того, що вони ніколи нікого не повинні критикувати, окрім себе. Я гадаю, що критикувати можна і за сніданком, і за обідом, і за вечерею, але лише самих себе⁴.

Н ічого не принесе нам більше Божого Духа, ніж … доброзичливість, тактовність, милосердя, довготерпіння та прощення. Ніщо не принесе нам більше радості, ніж готовність і бажання простити провини наших ближніх перед нами, і ніщо не принесе нам більшого засудження, ніж наша бездушність, злість і бажання помсти людям, які оточують нас⁵.

У книзі Учення і Завіти 64:8–13 читаємо:

“Мої учні у дні давнини шукали приводу бути один супроти одного і не прощали один одному у своїх серцях; і за це зло вони бідували й суворо каралися.

Отже, я кажу вам, ви повинні прощати один одному; бо той, хто не прощає своєму братові його провини, стоїть засуджений перед Господом; бо на ньому залишається більший гріх.

Я, Господь, прощатиму тому, кому прощатиму, але від вас вимагається прощати всім людям.

І вам слід сказати у своїх серцях—нехай Бог розсудить між мною й тобою і нагородить тебе згідно з твоїми вчинками.

А того, хто не покається у своїх гріхах, і не сповідає їх, ви приведете перед Церквою, і вчините з ним, як писання каже вам, чи по заповіді, чи по одкровенню.

І це ви зробите, щоб Бог міг бути прославленим—не тому, що ви не прощаєте, не маючи співчуття, але щоб ви могли бути виправданими в очах закону, щоб ви не образили того, хто є вашим законодавцем”.

А в розділі 121:45, 46 читаємо:

“Нехай твоя утроба сповниться милосердям до всіх людей і до родини одновірних, і нехай чеснота прикрашає твої думки безупинно; тоді зміцніє твоя впевненість у присутності Бога; і вчення священства зрошатиме тобі душу, як роса з неба.

Святий Дух буде твоїм постійним супутником, а твій скіпетр—незмінним скіпетром праведності й істини; і твоє владарювання буде вічним владарюванням, і само по собі проливатиметься на тебе віковічно”.

Я дуже уважно і з надзвичайною повагою ставлюся до цієї цитати з книги “Учення і Завіти”.

Дух радості і спокою приходить тоді, коли ми прощаємо.

Колись від Церкви відлучили одного відомого чоловіка. Пройшли роки і він звернувся з проханням охристити його. Президент Джон Тейлор представив питання про його хри-щення на розгляд апостолів, зазначаючи [в листі], що якщо вони одностайно дадуть згоду на його хрищення, то цей чоловік зможе охриститися, але якщо хоч один голос буде проти, то його не слід приймати в Церкву. Наскільки я пам’ятаю те голосування, п’ятеро були “за”, а семеро—“проти”. Десь через рік чи більше це питання знову піднялося, і за хрищення проголосувало восьмеро, проти нього—четверо. Згодом воно ще раз розглядалося, і тоді десять було “за”, два—“проти”. Врешті-решт вся Рада дванадцятьох, окрім вашого покірного слуги, погодилася з тим, щоб цього чоловіка було охрищено; на той час я був передостаннім за старшинством апостолом. Потім я був у кабінеті Президента і він сказав:

“Гебере, я так розумію, що одинадцять апостолів погодилися на хрищення брата такого-то, —він назвав його ім’я, —і тільки ти проти цього рішення. Як думаєш, що ти відчуватимеш там, за завісою, зрозумівши, що цей чоловік благав про хрищення, а, можливо, саме ти не дав йому повернутися разом з тими, хто покаявся в гріхах й отримав певну нагороду?”

Я відповів: “Президенте Джон Тейлор, я міг би дивитися Господу прямо у вічі, коли б Він запитав мене про це, і сказати Йому, що я зробив те, що, на мій погляд, було краще для царства. Я міг би сказати Господу, що [цей чоловік] вже достатньо ганьбив Церкву, і я не маю наміру дозволяти нікому з таких людей повертатися до неї”.

“Добре, —сказав Президент Тейлор, —синку, це правильно, чини за своїми переконаннями, стій на своєму”.

Я відповів: “Президенте Тейлор, у вашому листі зазначено, що ви хочете, аби кожен апостол проголосував за переконаннями свого серця. Якщо ви хочете, щоб я відмовився від цих переконань мого серця, я з радістю зроблю це, я з радістю проголосую за повернення цього чоловіка, але якщо це питання залишається на мій розсуд, я ніколи в житті не погоджуся на це. Декілька років тому цього чоловіка було звинувачено перед апостолами, а він піднявся і брехав, заявляючи про свою невинність, і Господь дав мені свідчення, що він бреше, але лише через це я не міг винести вирок. Того вечора я став на коліна й молився Богу, щоб Він дав мені силу викрити того чоловіка, бо хоч ми і знали, що він збрехав, але все ж не мали іншого свідчення, окрім свідчення дівчини, яку він спокусив. І я молився Господу, щоб одного дня з’явилося ще одне свідчення, і воно дійсно з’явилося, і ми відлучили його від Церкви. Коли людина може брехати апостолам, коли вона, будучи винною, усе ж заявляє, що покаялася в гріху, то я вважаю, що ця Церква вже достатньо знеславлена і без того, щоб такій людині було дозволено повернутися назад у Церкву”.

“Добре, —повторив Президент Тейлор, —синку, не голосуй за нього до кінця свого життя, поки маєш таку думку, не змінюй її”.

Я вийшов з кабінету Президента. Пішов додому… Учення і Завіти я читав уже втретє чи вчетверте, мав у книзі закладку, і коли взяв книгу в руки, то вийшло так, що вона розкрилася не на закладці, а на словах:

“Я, Господь, прощатиму тому, кому прощатиму, але від вас вимагається прощати всім людям; але той, хто не прощає своєму братові, стоїть засуджений перед Господом”. [Див. УЗ 64:9–10].

Я закрив книгу і сказав: “Якщо цей демон просить охри-стити його і каже, що покаявся, я охрищу його”. Після обіду я повернувся до кабінету Президента Тейлора і сказав: “Президенте Тейлор, в моєму серці сталася переміна. Годину тому я говорив, що ніколи в житті не дам згоди на хрищення брата такого-то, але прийшов сказати вам, що, як на мене, він може охриститися”.

Президент Тейлор мав таку звичку: коли він був особливо чимось задоволений, то сідав і сміявся так, що тряслося все його тіло; тож він засміявся, а потім сказав: “Синку, переміна доволі швидка, дуже несподівана. Хочу запитати в тебе. Що ти відчував, коли годину тому пішов звідси? Чи було в тебе бажання так врізати між очі тому чоловікові, щоб він аж повалився на землю?”

Я сказав: “Так, це я й відчував”.

Він запитав: “А що ти відчуваєш зараз?”

“Ну, по правді кажучи, Президенте Тейлор, я сподіваюся, що Господь простить цього грішника”.

Він сказав: “Ти відчуваєш радість, а до цього було не так, правда? У твоєму серці був дух гніву, дух злості на того чоловіка через його гріх і через те, що він знеславив Церкву. А зараз маєш дух прощення, і ти відчуваєш справжню радість, чи не так?”

Я відповів: “Це так. Я відчував у собі злість, ненависть, а тепер—радість”.

А він запитав: “Ти знаєш, навіщо я написав того листа?”

Я відповів: “Ні, сер”.

“Я написав його, щоб ти та інші молоді члени Кворуму Дванадцятьох засвоїли урок, що прощення передує справедливості (якщо має місце покаяння), що коли ви маєте у своїх серцях дух прощення і знищуєте в них дух злості і ненависті, то це приносить спокій та радість, і що євангелія Ісуса Христа приносить радість, спокій та щастя кожній душі, яка живе за нею і дотримується її вчень”.

Він вів далі (мову). Я не пригадаю всього, чого він тоді мене навчав, але він продовжував у такому ж руслі, кажучи, що ніколи не зміг би передати мені ці почуття, ніколи не зміг би передати мені свідчення про євангелію; говорив, що я сам повинен отримати таке ж свідчення для себе, що мені самому слід мати у своєму серці правильний дух і відчути його—дух прощення, дух довготерпіння і милосердя—перш ніж до мене особисто прийде будь-що хороше; що просто погодившись із його волею і проголосувавши за хрищення цього чоловіка, я ніколи б не засвоїв того уроку, що дух радості й спокою приходить в годину прощення і тоді, коли наші серця сповнені милосердя і довготерпіння до людей, які помилилися. Відтоді я ніколи не забував тих його повчань.

Пророк Господа [Президент Тейлор] сказав:

“Синку мій, не забувай: якщо виконуватимеш свій обов’язок, твоє серце буде сповнене любові та прощення навіть до грішника, який розкаявся, а якщо ти ухилятимешся від виконання свого обов’язку і почнеш вважати свою думку справедливою, неупередженою і правильною, то часто буде все, що завгодно, тільки не щастя. Різницю між Духом Господа і духом ворога ти зможеш побачити тоді, коли ти щасливий і задоволений, що любиш своїх ближніх, що дбаєш про їхнє благополуччя; і ти зможеш сказати, що з тобою немає Духа, коли злоба переповнює тебе і ти відчуваєш, що хотів би так вдарити когось, щоб той аж впав”.

Прощення є проявом справжнього милосердя.

Мені пригадується один з найкращих розділів у всій Біблії (1 Коринтянам 13):

“Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та лю- бови не маю, —то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, —то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, —то пожитку не матиму жодного!

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,

не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

не радіє з неправди, але тішиться правдою,

усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, —та припиняться, хоч мови існують, —замовкнуть, хоч існує знання, —та скасується.

Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно;

коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне.

Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче.

Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у згадці, але потім—обличчям в обличчя; тепер розумію частиною, а потім пізнаю, як і пізнаний я.

А тепер залишаються віра, надія, любов, —оці три. А найбільша між ними—любов!”

Багатьом здається, що милосердя виявляється в тому, що ми комусь даємо долар; але справжнє, щире милосердя—це дати відчути любов та співчуття, і саме про таке милосердя говорив апостол у цьому 13-му розділі Першого послання до коринтян.

Пам’ятаю, після того навчання, отриманого мною від Президента Церкви в молодості, практично в дитинстві, я доволі довго читав цей розділ раз на тиждень, а потім—раз на місяць упродовж кількох місяців. Мені здавалося, що це, так би мовити, потрібно для мого бізнесу, що це з-поміж усього іншого було необхідно для мого успіху.

Замість того, щоб осуджувати інших, ми повинні намагатися вдосконалювати себе.

Я пригадую, як рік тому на такій самій конференції читав слова прекрасної, чудової пісні, частина першого куплета якої звучить так:

Нехай людина саму себе пізнає, 
Для цього нехай зусилля докладає, 
Щоб помилок позбавитися тих, 
Ближнього засуджує в котрих.

[See “Let Each Man Learn to Know Himself, ” Hymns (1948), no. 91]

Я також хочу процитувати чотири маленьких куплети нашого гімну [“Should You Feel Inclined to Censure”], які звучать так:

Якщо захочеш когось критиці піддати, 
Якщо недоліки помітиш у людей, 
Заглянь у себе перше ніж сказати, 
Про помилки, що, може, й в тебе є.

[See Hymns (1985), no. 235]

Цитуючи тоді ці слова, я й гадки не мав, що захочу згадати їх знову; але з огляду на те, що нині серед деяких святих останніх днів поширилося бажання осуджувати і відчувається дух майже ворожості й ненависті, викликаний деякими фінансовими і політичними питаннями, я хочу наголосити з усією своєю силою на останньому куплеті цього маленького гімну:

За першим враженням судить людину рано.
Поспішність тут добра не принесе.
Бо часто той, про кого думаєм погано, 
Нам другом стане найдорожчим над усе.

[See Hymns (1985), no. 235].

Я хочу повторити останній куплет цього прекрасного гімну, який я вивчив 35 чи 40 років тому, коли Френсіс М. Лайман [з Кворуму Дванадцятьох Апостолів] вперше заспівав його мені. Того ж вечора я його записав, а наступного дня вже знав напам’ять. Я б хотів, щоб кожен святий останніх днів застосовував учення цього чудового куплету у своєму житті, і якщо так робитимемо, я впевнений, у нас буде більше любові та милосердя; [я б хотів, ] щоб дух спокою і щастя, обіцяні мені Президентом Тейлором тоді, коли я мав рішучість не приймати того чоловіка в Церкву, і дух радості й миру, який прийшов до мене після переміни в серці, прийшов би і до святих останніх днів:

Якщо, подумавши, відкриєш ти для себе, 
Щ о вищі за чиїсь діла твої, 
Знай, Провидіння було прихильним більш до тебе, 
Тож, і до інших маєш бути прихильним ти.
Так, власний приклад горить яскраво.
І світло це людина здатна запалить.
Тож вдоскональ себе сьогодні, ну а завтра
ти друзям допоможеш в світлі жить.

[See Hymns (1948), no. 91].

Я благаю кожного святого останніх днів плекати в собі дух милосердя, довготерпіння та братерської любові⁶.