РОЗДІЛ 15

Праця задля щастя інших

Коли ми допомагаємо іншим і підтримуємо їх, то знаходимо справжній ключ до щасливого життя.

З життя Гебера Дж. Гранта

Президент Гебер Дж. Грант рідко коли говорив про своє служіння, але час від часу інші люди розповідали про його добрі справи. Свідками його служіння були насамперед його рідні, які першими відчували це служіння. Його донька Люсі Грант Кеннон розповідала про щедрість і доброту Президента Гранта до своїх дітей і внуків:

“Відданість батька своїй сім’ї була неперевершеною. Він завжди виявляв щирий інтерес до кожного з нас та наших сімей. Він допомагав нам, навіть коли це вимагало від нього великих жертв. Часто він казав: “Допомагайте саджанцям, дуби вистоять самі”.

На день народження всі його діти й онуки одержували від нього особисто або поштою лист і чек. На Різдво і Новий рік, а часто й просто так, від нього приходили книги й чеки, фотографії або якісь інші знаки уваги. У цих подарунках завжди відчувалися його любов і вдячність, які немов благословення сходили на нас”¹.

Люсі розповідала, як ніжно турбувався про неї батько, коли вона захворіла на дифтерію:

“Відтоді пройшло вже 43 роки, та навіть тепер, коли я пишу, як ніжно він до мене ставився, коли я хворіла, від вдячності на очі навертаються сльози. Як вже багато лю дей чуло від нього, у 12 років я дуже захворіла. Тоді ми жили у федеральному окрузі Колумбія. Якби слуги Господні не благословили мене на зцілення і якби не Божа сила, на яку була вся надія, то я, мабуть, померла б. Упродовж тижнів, коли я тяжко хворіла, хоч поруч і було дві досвідчені сестри, батько вдень чи вночі рідко коли залишав мою кімнату. Як тільки мені покращало, він почав читати мені. Він приносив подарунки та ласощі, коли мені вже можна було ними смакувати, і все робив так чудово, як може робити тільки турботлива матір.

Коли ми залишили Вашингтон, я все ще була слабкою і не могла ходити. Батько заніс мене у вагон і піклувався про мене всю дорогу додому. Навіть досвідчена медсестра не могла б торкатися до мене ніжніше і турбуватися уважніше, ніж він це робив. Ми прибули в Солт-Лейк-Сіті якраз на освячення храму. Батько декілька разів носив мене по храму. Моє одужання тривало ще кілька тижнів після того, як я повернулася додому, і хоча вся сім’я була готова доглядати мене, мені все ж хотілося, щоб поруч був саме батько, і він з радістю так і робив. Те, що я розповідаю про себе, повною мірою стосується і всіх моїх сестер, коли вони хворіли”².

Служіння Президента Гранта поширювалося не лише на його сім’ю. Лю сі згадувала:

“Одного разу за декілька днів до Різдва, коли я готувала невеличкі подарунки для однієї нужденної сім’ї, увійшов батько, і я, показуючи приготовлене мною для цієї сім’ї, розповідала про цю сім’ю те, що чула від мами. Потім я сказала, що мені треба підготувати ще й свій храмовий одяг, бо я дам його тій жінці, щоб вона могла піти в храм завтра вранці. Наступного дня вона повернула мені одяг і сказала, що коли вона увійшла в двері храму, там на неї чекав мій батько. Він ніколи не бачив її до того, тільки знав за моїм описом. Він зупинив її і вручив конверт, побажавши щасливого Різдва. У конверті лежало двадцять доларів”³.

Навіть переживши декілька інсультів Президент Грант продовжував шукати можливості служити. Оскільки він не міг багато рухатися, то основним його відпочинком були прогулянки на автомобілі. Він майже щодня виїздив покататися і завжди запрошував із собою рідних та друзів. Під час таких прогулянок він часто виявляв свою любов іншим, зупиняючись, щоб зайти в лікарню або в дім тієї чи іншої людини⁴.

Віддаючи належне Президенту Гранту, старійшина Джон А. Уідтсоу з Кворуму Дванадцятьох Апостолів писав: “Більше за все на землі він любить людей. Діти Небесного Батька—ось що є турботою всього його життя. Ця любов була очевидною і виявлялася не як загальна турбота про все людство, а вона була в піклуванні про конкретних людей. Бідні й нужденні завжди отримували від його щедрот. Всі його друзі знають, як швидко його серце відгукувалося на біду інших. Він і гроші давав, і особисто допомагав так, як може сильний допомагати слабкому. Президент Грант надмірно щедрий, до краю милосердний, і, безумовно ж, він відданий своїм друзям і любить свою сім’ю. Він стоїть на своєму високому пості, маючи в душі любов до всіх людей, закликаючи всіх відмовитися від егоїстичних бажань”⁵.

Учення Гебера Дж. Гранта

Наша любов до Господа має перетворюватися на служіння, яке б нагадувало Христове.

Якими чоловіками і жінками ми, святі останніх днів, повинні бути у світлі того прекрасного знання, що у нас є: що Бог живе, що Ісус є Христос, що Джозеф Сміт є пророком Божим? Ми повинні бути найчеснішим, найчистішим, найми-лосерднішим, найкращим народом на лиці землі⁶.

Не забуваймо зобов’язання, що лежить на нас, —бути вірними Господу і служити Йому, а прийнятне для Нього служіння не може бути без служіння нашим ближнім⁷.

Ми палко благаємо всіх членів Церкви любити своїх братів і сестер, а також всіх людей, хто б вони і де б вони не були; позбутися ненависті у своєму житті, сповнити серця милосердям, терпінням, довгостражданням та прощенням⁸.

Євангелія Христа є євангелією любові й миру, терпіння й довгостраждання, стриманості й прощення, доброти й хороших справ, милосердя та братерської любові. Жадоба, корисливість, низькі бажання, прагнення влади, неправедне верховенство над ближніми не може мати місця в серцях ні святих останніх днів, ні інших богобоязливих людей, де б вони не були⁹.

Наше служіння може духовно підносити й надихати інших.

Я чув історію про одного брата (зараз вже не пам’ятаю його ім’я), який, ще коли Церква установлювалася, прийшов на збори. [На тих зборах] Президент Бригам Янг закликав людей зробити пожертвування і направити їх до району Міссурі, щоб допомогти святим, які прямували до Сіону. Він хотів, щоб усі, у кого була така можливість, дали бика, корову або щось інше. Наш добрий брат зірвався з місця і вигукнув: “Я віддам свою корову”. Інший брат піднявся і сказав: “І я віддам корову”. У першого брата було дві корови і велика сім’я, а в другого—півдюжини корів і маленька сім’я. І тоді дух [диявола] підступив до того першого чоловіка і сказав йому: “Ти і так ледве животієш зі своєю великою сім’єю, а з однією коровою ви ж пропадете. Глянь, у цього чоловіка сім’ я невелика, а корів у нього шість. Він міг би віддати двох-трьох корів, і нічого йому б від цього не сталося”. Повертаючись додому [з такими думками], він пройшов кварталів 4 чи 5, і його дух все слабшав і слабшав. І він подумав собі: “Мабуть таки не віддам корову”, і відразу ж відчув різницю між тим духом, який спокушав його, і тим, який надихнув його пообіцяти Президенту Церкви пожертвувати корову. Це був дух, який підказував йому не виконати свого зобов’язання, збрехати, не дотриматися даної обіцянки. Він зупинився, озирнувся і сказав: “Пане дияволе, стуліть пельку, бо, як я живий, зараз піду до кабінету брата Бригама та віддам йому й іншу корову”. Більше його не спокушали.

Кожен святий останніх днів має допомагати, а не жити за рахунок чиєїсь допомоги¹⁰.

Пам’ятаю, як одного разу, сидячи у “Стейт-Банку”, я побачив літнього брата, якого звали Джон Ферстер. Він був одним з перших охрищених у Скандинавії. Коли він пройшов перед вікном банку, Дух шепнув мені: “Дай цьому чоловікові двадцять доларів”. Я підійшов до касира, дав йому боргову розписку на 20 доларів, вийшов надвір й обігнав пана Ферстера біля магазину “Z. C. M. I.”. Потиском рук ми привіталися з ним і я залишив у його руці двадцять доларів. Через декілька років я дізнався, що того ранку брат Ферстер молився, щоб мати достатньо грошей, аби поїхати до Логана й виконати там у храмі деяку роботу. На той час Солт-Лейкський храм ще був недобудований. Йому не вистачало якраз двадцяти доларів, і роками пізніше він зі сльозами на очах дякував мені за те, що я дав йому ті гроші.

Одного дня, коли я сидів у кабінеті, у мене з’явилося відчуття, що я повинен піти до сестри Емілі Вудменсі й позичити їй 50 доларів. Я так і зробив і дізнався, що у неї немає за що купити найнеобхідніше. Я нічого так не бажаю, як бути сприйнятливим до таких відчуттів¹¹.

Кожне добре слово дає вам більше сили сказати ще одне таке. Будь-яка надана вами допомога, зумовлена знанням, що ви маєте допомагати ближнім, дає вам більше сили, щоб допомогти ще комусь. Людина “обростає” добрими вчинками. Я інколи думаю, що багато людей, через те, що в них мало доброти і вони не схильні допомагати іншим, вважають, що якщо вони скажуть або зроблять щось добре, це позбавить їх здатності зробити щось добре або сказати добре слово в майбутньому. Якщо ваша комора повна зерна і ви для когось надберете з неї мішок чи два зерна, то зерна в ній значно поменшає, а ось якщо ви робите щось добре або підбадьорюєте словом людину, яка у відчаї, якій важко доводиться в битві життя, то ваша здатність зробити те ж саме в майбутньому збільшиться. Не йдіть життям, запечатавши свої вуста, щоб не промовити доброго чи підбадьорюючого слова, і не запечатуйте свого серця, аби нічого нікому не робити. Візьміть собі за гасло слова: завжди допомагати тому, хто несе свій тягар¹².

Служіння є справжнім ключем до щастя в житті.

Людина не може сказати, яким буде результат її відданого служіння, і ми не знаємо, коли цей результат прийде до нас або наших близьких і знайомих. Нагорода може прийти не одразу, а вже дивідендами згодом. Я вважаю, що у своєму житті ми нічого не втратимо, якщо будемо служити, приносити жертви та чинити правильно¹³.

Справжнім ключем до щастя в житті є праця заради щастя інших людей. Мені шкода егоїста, який ніколи не відчував радості, що приходить до тих, хто приймає подяку від лю дей, яким вони допомогли у битві життя¹⁴.

Служіння—ось секрет справжнього щастя в житті та спосіб підготуватися до життя прийдешнього¹⁵.

Я схильний думати, що шлях до спокою та щастя в житті лежить через служіння. На мій погляд, служіння—ось що є насправді ключем до щастя, адже коли ми робимо щось, як, наприклад, місіонерську роботу, то решту свого життя можемо згадувати про свої досягнення на місіонерській ниві. Коли ми робимо добрі вчинки, вони приносять до серця почуття задоволення й насолоди, а враження від звичайних розваг згодом проходять¹⁶.

Це Богом встановлений закон, за яким в залежності від того, як ми служимо, що ми робимо в Церкві та поза нею—чим ми готові пожертвувати заради Церкви й тих, до кого ми маємо добре ставитися в житті взагалі, —ми зростатимемо у благодаті Божій та Його любові і будемо краще відповідати цілям нашого перебування тут на землі¹⁷.

Нехай Господь буде з усіма вами, наші брати і сестри, де б ви не жили. Нехай Його мир перебуває у ваших серцях, нехай Його Дух надихає вас на нові досягнення у служінні своїм братам і ближнім¹⁸.