Розділ 2

Трагедія чи доля?

Коли ми зустрічаємося з видимими трагедіями, спричиненими лихом, стражданням і смертю, ми маємо покладати свою довіру на Бога.

З життя Спенсера В. Кімбола

Ще в ранньому дитинстві Спенсер В. Кімбол відчув біль втрати близьких людей. Коли йому було вісім, невдовзі після народження померла його сестра Мері. Через місяць батьки Спенсера відчули, що 5-річна Фанні, яка вже страждала кілька тижнів, незабаром піде з життя. Спенсер згодом говорив про день, коли померла Фанні: “На мій дев’ятий день народження Фанні померла у мами на руках. Всіх дітей розбудили вночі, щоб бути присутніми при цій сумній події. Мені здається, я пам’ятаю ту сцену у нашій вітальні, … коли моя люба мати плакала разом зі своєю маленькою 5-річною дитиною, що помирала в неї на руках, а ми зібралися коло них і також плакали”¹.

Ще важчими для юного Спенсера були новини, коли через два роки його і його братів і сестер одного ранку викликали додому зі школи. Вони побігли до будинку, де їх зустрів їхній єпископ, зібрав і сказав, що напередодні померла їхня мати. Президент Кімбол згодом пригадував: “Ці слова пролунали громом. Я вибіг з будинку на подвір’я весь у сльозах, щоб побути на самоті. Подалі від поглядів і вух, подалі від усіх, я ридав і ридав. Щоразу, коли я вимовляв слово “мама”, свіжий потік сліз виривався з мене, доки я не був висушений. Мама мертва! Але цього не може бути! Життя зупинилося для нас. Моє 11-річне серце ніби розірвалося”².

Через 50 років старійшина Спенсер В. Кімбол, тоді член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, опинився далеко від дому, одужуючи після важкої операції. Він не міг заснути і згадував день, коли померла його мати: “Мені знову хочеться плакати, … коли спогади приводять мене на ті стежки суму”³.

Відчуваючи глибокий сум з приводу цієї події, Спенсер В. Кімбол завжди знаходив спокій у молитві й у принципах євангелії. Навіть у дитинстві він знав, де відшукати мир. Один друг сім’ї писав про молитви юного Спенсера: “Втрата матері обтяжувала його маленьке серце, і все ж він відважно боровся із сумом і шукав заспокоєння з єдиного джерела”⁴.

Під час свого священнослужіння Президент Кімбол часто промовляв заспокійливі слова до тих, хто втратив близьких. Він свідчив про вічні принципи, запевняючи святих, що смерть не є кінцем існування. Виступаючи одного разу на похороні, він сказав:

“Ми обмежені у своєму баченні. Нашими очима ми можемо бачити лише на кілька кілометрів. Нашими вухами ми можемо чути теж на якусь незначну кількість років. Нас поміщено в оболонку, кожух, образно кажучи, наче в кімнату, але коли згасає світло нашого власного життя, тоді ми бачимо понад смертні обмеження. …

Стіни падають, час зупиняється і відстань зникає і розчиняється, коли ми переходимо у вічність, … і ми негайно потрапляємо у величний світ, де не існує земних обмежень”⁵.

Учення Спенсера В. Кімбола

За Своєю мудрістю Бог не завжди відвертає трагедії

Щоденна газета майорить заголовками: “Розбився літак з 43 пасажирами. Вцілілих у трагедії в горах немає”, і тисячі голосів в унісон запитують: “Чому Господь дозволив таку жахливу трагедію?!”

Два автомобілі зітнулися, коли один поїхав на червоне світло: загинуло шестеро людей. Чому Бог не відвернув цього?

Чому молода мати повинна вмерти від раку і залишити вісьмох дітей сиротами? Чому Господь не зцілив її?

Утонула одна дитинка, іншу збила машина. Чому?

Один чоловік несподівано помер від закупорки судин, коли піднімався сходами. Його тіло знайшли на підлозі. Його дружина в агонії закричала: “Чому? Чому Господь зробив мені таке?! Хіба Він не міг подумати про трьох моїх малят, яким потрібен батько?!”

Один юнак помер на місії, і люди критично запитували: “Чому Господь не захистив цього юнака, поки він займався проповідуванням?”

Хотів би я правомочно відповісти на ці запитання, але не можу. Я впевнений, що колись ми зрозуміємо це і змиримося. Але поки що ми мусимо шукати якнайкращого розуміння в євангельських принципах.

Чи це Господь повів літак у гори, щоб позбавити життя пасажирів, чи це збої механіки або помилки людей?

Чи це наш Небесний Батько влаштував зіткнення автомобілів, яке відправило у вічність шестеро людей, чи це була помилка водія, який проігнорував правила руху?

Чи це Бог забрав життя молодої матері або нашептав дитині йти до каналу, або повів іншу дитину на дорогу перед автомобілем?

Чи це Господь зробив так, щоб у людини був серцевий напад? Чи була смерть місіонера передчасною? Дайте відповідь, якщо можете. Я не можу, бо хоч я знаю, що Бог відіграє велику роль у нашому житті, я не знаю, що Він робить Сам, а чому Він просто дозволяє статися. Якою б не була відповідь на це запитання, є інша, в якій я впевнений.

Чи міг Господь відвернути ці трагедії? Відповідь: так. Господь всемогутній, має всю владу контролювати наше життя, врятувати від болю, запобігти всім аваріям, керувати всіма літаками і автомобілями, годувати нас, захищати нас, звільнити нас від праці, зусиль, хвороб, навіть смерті, якщо Йому завгодно. Але Він не робитиме цього.

Ми повинні зрозуміти це, адже ми можемо усвідомити, наскільки було б нерозумно, якби ми відгороджували своїх дітей від будь-яких зусиль, розчарувань, спокус, смутку і страждання.

Основний закон євангелії—свобода волі і вічний розвиток. Змусити нас бути обережними або праведними означало б анулювати фундаментальний закон і унеможливити розвиток⁶.

З точки зору вічності зрозуміло, що випробування необхідні для нашого вічного прогресу

Якби ми дивилися на земне життя як на все існування, то біль, смуток, помилки і нетривалість життя були б для нас катастрофою. Але якщо ми дивимося на життя як на щось вічне, що простягається далеко в передземне минуле і у вічне майбутнє після смерті, тоді все, що трапляється, може завиднітися в справжній перспективі.

Хіба немає мудрості в тому, що Він дає нам випробування, аби ми піднімалися над ними, обов’язки, аби ми могли досягати, працю, щоб зміцнювати м’язи, смуток, щоб випробовувати душу? Чи не для того нас піддано спокусам, щоб перевірити нашу силу, слабкостям—щоб ми могли навчитися терпінню, смерті—щоб стати безсмертними і прославленими?

Якби всі хворі, про яких ми молимося, зцілилися, якби всі праведні були захищені, а злочестиві знищені, вся програма Батька була б зведена нанівець, а основний принцип євангелії—свобода волі—був би знищений. Жодній людині не треба було б жити вірою.

Якби радість, мир і нагороди були миттєвими для того, хто чинить добро, то не було б зла—всі робили б добро, але не тому, що добро робити праведно. Не було б ані перевірки сили, ані розвинення характеру, ані зміцнення сили, ані свободи волі—лише диявольський контроль.

Якби на всі молитви негайно приходила відповідь відповідно до наших егоїстичних бажань і обмеженого розуміння, то було б небагато або зовсім не було б страждання, смутку, розчарування чи навіть смерті, а якби цього не було, то не було б і радості, успіху, воскресіння, вічного життя і божественності.

“Бо певно є потреба в тому, щоб була протилежність у всьому[:] … праведність, … злочестивість, … святість, … лихо, … добро, … зло” (2 Нефій 2:11).

Оскільки ми люди, ми б позбавили своє життя фізичного болю й душевного страждання і забезпечили собі легке життя і комфорт, але якби ми зачинили двері для страждань і болю, то позбавили себе найкращих друзів та благодійників. Страждання може зробити з людей святих, якщо вони вчаться з терпінням, довгостражданням і самоконтролем.

Мені подобається цей куплет гімну “Святі, вашій вірі не буде кінця”:

Як будеш на поклик до Мене іти,
У річках скорботи не втопишся ти,
З тобою Я буду, прийде лиху край.
Тобі освячу Я найглибший одчай. [Див. Гімни і дитячі пісні, с. 6]

А старійшина Джеймс Е. Талмедж писав: “Жодний біль, який пережили на землі чоловік або жінка, не залишиться без компенсації, … якщо цей біль перенесений з терпінням”.

З іншого боку, все це може розчавити нас одним ударом, якщо ми піддамося слабкостям, будемо скаржитися і критикувати.

“Ні біль, від якого ми страждаємо, ні випробування, які до нас приходять, не минають марно. Вони служать для нашої освіти, для розвитку таких рис характеру, як терпіння, віра, витривалість і покірність. Усе, від чого ми страждаємо, і все, що ми витримуємо, особливо, коли робимо це з терпеливістю, формує наш характер, очищує серце, розширює душу і робить нас більш чуйними й милосердними, більш гідними називатися дітьми Бога, … і саме завдяки смутку і стражданню, праці й лиху ми здобуваємо освіту, заради якої прийшли сюди і яка зробить нас більше подібними до нашого Батька і нашої Матері на небесах” (Орсон Ф. Уітні).

Є люди, які зляться, коли бачать, як страждають в агонії, з нескінченним болем та у фізичних стражданнях їхні близькі. Дехто звинувачує Господа в немилості, байдужості і несправедливості. Ми настільки некомпетентні, щоб судити!

Сила священства безмежна, але Бог мудро вчинив, наклавши на кожного з нас певні обмеження. Я можу розвивати силу священства у себе, якщо вдосконалюю життя, однак я радий, що навіть силою священства не можу зцілити всіх хворих. Я міг би зцілити людей, які мають померти. Я міг би полегшити страждання тих, хто повинен страждати. Я боюсь, що розладнав би цілі Бога.

Якби у мене була безмежна сила, але обмежене бачення і розуміння, я міг би врятувати Авінадія від язиків полум’я, коли він був спалений біля стовпа, і цим міг би нанести йому непоправної шкоди. Він помер мучеником і отримав нагороду мучеників—піднесення.

Я скоріш за все захистив би Павла від його ворогів, якби мав безмежну силу. Я б точно зцілив його тіло від “колючки”. [Див. 2 Коринтянам 12:7]. І цим я міг би зіпсувати задум Господа. Він тричі молився, благаючи Господа забрати у нього цю “колючку”, але Господь не відповів на його молитви у такий спосіб [див. 2 Коринтянам 12:7–10]. Павло міг багато разів втратити себе, якби був красномовним, здоровим, гарним і позбавленим всього того, що смиряло його.

Я боюся, що якби був у в’язниці Картеджа 27 липня 1844 року, то відбив би кулі, що поранили тіло Пророка і Патріарха. Я міг би врятувати їх від страждання і болю, але через мене вони би втратили смерть і нагороду мучеників. Я радий, що мені не довелося приймати таке рішення.

З такою неконтрольованою силою я точно міг би захотіти врятувати Христа від агонії в Гефсиманії, від образ, тернового вінця, приниження суду, фізичного болю. Я б торкнувся Його ран і зцілив би їх, дав би прохолодної води, а не оцту. Я міг би врятувати Його від страждання і смерті, і цим позбавив би світ Його спокутної жертви.

Я би не насмілився взяти на себе відповідальність за повернення до життя своїх близьких. Сам Христос визнавав різницю між Своєю волею і волею Батька, коли молився, щоб чаша страждання була забрана від Нього, а втім додав: “Та проте—не Моя, а Твоя нехай станеться воля!” [Лука 22:42]⁷.

Смерть може відчинити двері до славетних можливостей

Для людини, яка помирає, життя продовжується, і її свобода волі зберігається, а смерть, що видається таким лихом, може виявитися прихованим благословенням.

Якщо ми кажемо, що передчасна смерть це лихо, катастрофа чи трагедія, чи не означає це, що ми вважаємо смертне життя кращим за раннє входження в духовний світ з наступним спасінням і піднесенням? Якби смертне життя було досконалим станом, тоді смерть була б крахом, але євангелія вчить нас, що в смерті немає трагедії, а трагедія—в гріхові. “Благословенними є мертві, що помирають в Господові” (див. УЗ 63:49).

Ми знаємо так мало! Наше судження таке обмежене! Ми судимо про Господні шляхи, виходячи із свого вузького бачення.

Я виступав на поховальній службі молодого студента Університету Бригама Янга, який загинув на Другій світовій війні. Сотні тисяч юнаків передчасно перейшли у вічність у вирі тієї війни, і я висловив своє припущення, що цей праведний юнак тепер покликаний у духовному світі проповідувати євангелію тим бідним душам. Це може стосуватися не всіх померлих, але я відчув, що в його випадку—це правда.

У своєму видінні “Викуплення померлих” Президент Джозеф Ф. Сміт бачив те саме. Він пише:

“Я збагнув, що Господь не пішов особисто серед злочестивих і непокірних, які відкинули істину, … але ось, з-посеред праведних Він організував Свої сили … і призначив їх іти й нести світло євангелії.

Наш Викупитель провів Свій час … у світі духів, наставляючи і готуючи духів вірних, … які свідчили про Нього у плоті, щоб вони понесли послання викуплення всім мертвим, до яких Він не міг піти особисто, через їхні бунт і провину.

Я бачив, що вірні старійшини цього розподілу, коли вони залишають це смертне життя, продовжують свою працю в проповідуванні євангелії покаяння й викуплення”. [Див. УЗ 138:29–30, 36–37, 57].

Отже, смерть може бути відкритими дверима до можливостей, включаючи можливості навчати євангелії Христа⁸.

У часи випробувань ми повинні довіритися Богові

Попри той факт, що смерть відчиняє нові двері, ми не повинні прагнути її. Нас закликають молитися про хворих і застосовувати силу священства для їхнього зцілення.

“І старійшин Церкви, двох або більше, буде покликано, і вони будуть молитися за них і покладати руки на них у Моє ім’я; і якщо вони помруть, вони помруть для Мене, а якщо вони житимуть, вони житимуть для Мене.

Живіть разом у любові так, щоб оплакувати втрату тих, хто помер, і особливо тих, у кого немає надії на славетне воскресіння.

І станеться так, що ті, хто вмирають у Мені, не відчують смаку смерті, бо вона буде солодкою для них;

А ті, хто вмирають не в Мені, горе їм, бо їхня смерть є гіркою.

І знову, станеться, що того, хто має віру в Мене, щоб бути зціленим, і не призначений до смерті, буде зцілено” (УЗ 42:44–48).

Господь запевнив нас, що хворі будуть зцілені, якщо буде виконано обряд, якщо на це достатньо сили і якщо хворий “не призначений до смерті”. Але є три умови, кожна з яких має бути виконана. Багато людей не виконують обряд, ще більше не готові або не можуть проявити достатню віру. Але й інший фактор виявляється важливим: якщо вони не призначені до смерті.

Кожен має померти. Смерть є важливою складовою життя. Зрозуміло, ми ніколи не готові до цієї зміни. Не знаючи, коли вона настане, ми належним чином боремося за своє життя. Однак нам не слід боятися смерті. Ми молимося за хворих, помазуємо стражденних, благаємо Господа зцілити, пом’якшити біль, врятувати життя і відкласти смерть—і правильно робимо, але не тому, що вічність така страшна.

Як і Екклезіяст каже (3:2), я впевнений, що є час помирати, але я також вважаю, що багато людей помирають до “свого часу” через свою необережність, зневагу до тіла, непотрібний ризик або потрапляння в небезпечні ситуації, аварії і хвороби.

Бог слідкує за нашим життям, веде нас і благословляє, але дає нам свободу волі. Ми можемо прожити життя за Його планом для нас або ж можемо нерозумно скоротити чи обірвати його.

Я впевнений, що Господь спланував нашу долю. Колись ми це повністю зрозуміємо, і коли ми озирнемося з вищої точки в майбутньому, то будемо задоволені багато чим, що сталося в цьому житті і що нам було так важко зрозуміти.

Іноді нам здається, що ми хочемо знати, що попереду, але твереза думка повертає нас до прийняття життя по дню за раз, звеличенню і прославленню цього дня.

До того, як народилися, ми знали, що йдемо на землю заради отримання тіла і здобуття досвіду і що будуть радощі і печалі, безтурботність і біль, спокій і труднощі, здоров’я і хвороби, успіх і провали, і ми знали також, що після якогось прожитого часу ми помремо. Ми з повним радості серцем прийняли всі ці можливості, все приємне і неприємне. Ми палко скористалися шансом прийти на землю, хоч це могло бути лише на день чи рік. Можливо, нас не дуже турбувало, чи помремо ми від хвороби, в аварії або від старості. Ми бажали прийняти життям таким, яким воно є і яким ми могли його впорядкувати і контролювати, і робили це без нарікань, скарження чи безглуздих вимог.

Перед лицем видимої трагедії ми повинні довіритися Богові, знаючи, що попри наше обмежене бачення, Його цілі звершаться. З усіма своїми труднощами життя пропонує нам величезний привілей зростати в знанні і мудрості, вірі й ділах, готуючи нас повернутися до Бога і розділити Його славу⁹.