Розділ 9

Прощати іншим від усього серця

Господь заповідає нам прощати людей, щоб нам були прощені наші власні гріхи і щоб ми були благословенні миром і радістю.

З життя Спенсера В. Кімбола

Коли Президент Спенсер В. Кімбол учив про пошуки прощення, він також наголошував на принципі необхідності прощати іншим. Благаючи всіх людей намагатися розвинути дух прощення, він розповідав таку історію.

“У мене в одному невеликому приході була проблема, … коли двоє видатних чоловіків, керівники груп людей, зайшли у глухий кут через тривалу й безжалісну ворожнечу. Якесь непорозуміння, що виникло між ними і викликало ворожнечу, далеко віддалило їх одне від одного. З кожним днем, тижнем і місяцем дистанція все збільшувалася. Сім’ї кожної з конфліктуючих сторін втягнулися в проблему, і зрештою в неї були втягнуті всі люди в приході. Поширювалися чутки, озвучувалися незгоди і плітки стали немов язики полум’я, доки маленький район не був розділений бездонною рікою. Мене послали владнати проблему. Я прибув до збудженої громади десь о шостій вечора в неділю і негайно вирушив на збори з чільними представниками протиборчих сторін.

Як ми намучилися! Як я благав, попереджав, просив і закликав! Здавалося, нічого не може зворушити їх. Кожен був настільки впевнений у своїй правоті і виправданості, що їх неможливо було розворушити.

Йшов час, і тепер уже було далеко за північ, і здавалося, що відчай огортає нас. Атмосфера все ще була далекою від нормальної і мерзенною. Вперте протистояння не відступало. Тоді це сталося. Я безцільно знову відкрив Учення і Завіти і… ось воно! Я читав ці слова багато разів у минулі роки, і вони ніколи не мали для мене якогось особливого значення. Але сьогодні вони були відповіддю. Це був заклик, благання, грізне застереження, які немовби йшли прямо від Господа. Я прочитав [розділ 64] із сьомого вірша й далі, але учасники сварки зовсім уваги на мене не звертали, доки я не дійшов до дев’ятого вірша. Потім я побачив, як вони здригнулися, схаменулися, здивувалися. Хіба таке можливо? Господь казав нам, усім нам: “Отже, Я кажу вам, ви повинні прощати один одного”.

Це є обов’язком. Вони чули про нього раніше. Вони сказали це, повторюючи молитву Господа. Але ось: “Бо той, хто не прощає своєму братові його провини, стоїть засуджений перед Господом”.

У своєму серці, вони, можливо, казали: “Що ж, можливо, я пробачу йому, якщо він покається і попросить прощення, але він повинен зробити перший крок”. Але тоді їх немов громом вдарило останнім рядком: “Бо на ньому залишається більший гріх”.

Що?! Чи це означає, що я повинен пробачити, навіть якщо мій противник залишається холодним, байдужим і злим? Тут немає помилки.

Поширеною є помилкова ідея, що кривдник повинен вибачатися і смиряти себе до праху, щоб отримати прощення. Звичайно, людина, яка завдає шкоди, повинна повністю виправитися, але той, кого образили, має вибачити кривдникові, незважаючи на його ставлення. Іноді люди отримують задоволення від того, що кривдник вибачається на колінах, обличчям у праху, але це не євангельський шлях.

Вражені, ці двоє чоловіків сиділи, слухали, якусь хвилину розмірковували, а тоді почали приймати. Цей уривок з Писань, разом з усіма іншими, що були прочитані, поставив їх на коліна. Друга ночі, і двоє запеклих ворогів потискали одне одному руки, посміхалися, пробачали і просили пробачення. Двоє чоловіків щиро обійнялися. То була свята година. Стара ворожість була забута і прощена, а неприятелі знов стали друзями. Ніхто більше не згадував про їхні розбіжності. Сокиру війни було закопано, брудне шмаття, щоб більше не копирсатися в ньому, було викинуто назавжди, і мир було відновлено”¹.

Все своє священнослужіння Президент Кімбол наставляв членів Церкви вміти прощати: “Якщо виникнуть непорозуміння—розв’яжіть їх, пробачте і забудьте, не дозволяйте старим образам змінювати ваші душі і впливати на них, знищувати вашу любов і життя. Приведіть свій дім до ладу. Любіть одне одного і любіть ближніх, друзів, людей, що живуть поруч з вами, адже Господь дає вам цю силу”².

Учення Спенсера В. Кімбола

Ми повинні прощати, щоб бути прощеними

Оскільки прощення є абсолютною вимогою для отримання вічного життя, людині природно думати: “Як мені найкраще здобути це прощення?” Одним з основних і обов’язкових факторів, що негайно пригадуються: людина повинна прощати, щоб бути прощеною³.

“Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець.

А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших” (Матвій 6:14–15).

Важко? Звичайно. Господь ніколи не обіцяв ані легкої путі, ані простої євангелії, ані низьких стандартів, ані низьких норм. Ціна висока, але те, що купується за неї, варте тієї ціни. Сам Господь підставляв іншу щоку, Він Сам дозволив бути приниженим і побитим, не чинячи опору, Він переніс всіляке презирство і все ж не промовив жодного слова засудження. І до всіх нас Він ставить запитання: “Отже, якими людьми повинні ви бути?” І Він відповідає нам: “Такими самими, як Я є” (3 Нефій 27:27)⁴.

Наше прощення повинно бути щирим і повним

Заповідь прощати і засудження, яке є наслідком невиконання її, неможливо описати ясніше, ніж це зробив пророк Джозеф Сміт в цьому сучасному одкровенні:

“Мої учні у дні давнини шукали приводу бути один проти одного і не прощали один одному у своїх серцях; і за це зло вони бідували і суворо каралися.

Отже, я кажу вам, ви повинні прощати один одному; бо той, хто не прощає своєму братові його провини, стоїть засуджений перед Господом; бо на ньому залишається більший гріх.

Я, Господь, прощатиму того, кого прощатиму, але від вас вимагається прощати всіх людей” (УЗ 64:8–10).

Цей же урок актуальний для нас сьогодні. Багато людей, коли вони приходять до примирення з іншими, кажуть, що прощають, але продовжують тримати злобу, продовжують підозрювати протилежну сторону, продовжують не вірити в щирість інших. Це гріх, бо коли відбулося примирення і коли заявлено про покаяння, кожен повинен пробачити і забути, негайно полагодити зруйновані стосунки і відновити колишню товариськість.

Перші учні, очевидно, промовляли слова прощення і поверхнево робили необхідні зміни, але “не прощали один одного у своїх серцях”. Це було не прощення, а виявлення блюзнірства, обману і відмовки. Як видно із взірцевої молитви Христа, це має йти із серця і це має бути очищенням розуму [див. Матвій 6:12; див. також вірші 14–15]. Простити означає забути. Одна жінка “пройшла” примирення у своїй філії, зробила відповідні фізичні жести, усні твердження на підтвердження і висловилася багатослівно щодо прощення. Потім з вогнем в очах вона зауважила: “Я пробачу її, але у мене пам’ять, як у слона. Цього я ніколи не забуду”. Її удаване виправлення було марним і порожнім. Вона все ще плекала в собі злобу. Її дружні слова були немов павутиння, опори відбудованих стосунків були немов із соломи, а сама вона продовжувала жити без душевного спокою. А що гірше, вона стояла “засуджена перед Господом” і залишалася такою у навіть більшому гріху, ніж людина, яка, як вона казала, скривдила її.

Ця вперта жінка не розуміла, що вона зовсім не пробачила. Вона лише зробила видимість цього. Вона тиснула на “газ”, але колеса крутилися вхолосту, і вона не зрушила з місця. У процитованому вище вірші фраза “у своїх серцях” має глибоке значення. Це має бути очищення почуттів, думок і позбавлення злоби. Самих лише слів недостатньо.

“Бо ось, якщо чоловік, будучи злим, дає дарунок, він робить це неохоче; отже, це зараховується йому так, наче він утримав цей дарунок; отже, його зараховано до злих перед Богом” (Мороній 7:8).

Генрі Ворд Бічер так висловив цю думку: “Я можу пробачити, але не можу забути—це все одно, що сказати, що я не можу пробачити”.

Можу додати, що якщо людина не прощає своєму братові його проступки від усього серця, вона не гідна приймати причастя⁵.

Ми повинні залишати суд Господові

Щоб бути правими, ми маємо прощати і повинні робити це, незважаючи на те, чи кається наш супротивник, чи ні, і наскільки щирим є його перетворення, і чи просить він у нас вибачення. Ми повинні брати приклад і приймати вчення Господаря, Який сказав: “Вам слід сказати у своїх серцях—нехай Бог розсудить між мною і тобою і нагородить тебе згідно з твоїми вчинками” (УЗ 64:11). Але люди часто не бажають залишати це Господові, мабуть, боячись, що Господь буде надто милостивим, менш жорстким, ніж того вимагає ситуація⁶.

Деякі люди не тільки не можуть чи не бажають пробачити і забути прогріхи інших, але вдають до іншої крайності—переслідуванню підозрюваного порушника. Я одержав багато листів і дзвінків від людей, які повні рішучості взяти меч правосуддя у свої руки і взяти на себе обов’язок прослідкувати, щоб кривдник був покараний. “Цього чоловіка необхідно виключити з Церкви,—заявляла одна жінка,—і я не зможу заспокоїтися, доки з ним відповідно не розберуться”. Інша казала: “Я не можу бути спокійною, доки цей чоловік залишатиметься членом Церкви”. А ще інша казала: “Я не ввійду в каплицю, доки цій людині буде дозволено входити в неї. Я хочу, щоб було розглянуто його членство в Церкві”. Один чоловік навіть багато разів приїжджав до Солт-Лейк-Сіті і написав кілька довгих листів протесту проти єпископа і президента колу, які не застосували дисциплінарну дію до особи, яка, як він заявляв, порушувала закони Церкви.

Тим, хто ладен взяти закон у свої власні руки, ми знов читаємо тверде проголошення Господа: “На ньому залишається більший гріх” (УЗ 64:9). Одкровення говорить далі: “Вам слід сказати у своїх серцях—нехай Бог розсудить між мною і тобою і нагородить тебе згідно з твоїми вчинками” (УЗ 64:11). Коли відомі провини були належним чином сповідані перед відповідними духовними чинами Церкви, людина може забути про цю справу і залишити відповідальність церковним чинам. Якщо ті чини допускають гріх у лавах, то це їхня величезна відповідальність, і вони відповідатимуть за це⁷.

Господь судитиме за тими ж мірилами, якими судимо ми. Якщо ми жорсткі, то не слід чекати нічого іншого, крім жорсткості. Якщо ми милостиві з тими, хто кривдить нас, Він буде милостивим і щодо наших помилок. Якщо ми не прощаємо, Він залишить нас борсатися у власних гріхах.

Хоча Писання чітко говорять, що чоловікові буде відміряно тією ж мірою, якою він сам відмірює своїм ближнім, відмірювання навіть законного осуду справа не членів Церкви, а належної влади в Церкві і державі. Господь судитиме в остаточному підсумку.

Господь може судити людей за їхніми думками, а також за тим, що вони кажуть і роблять, адже Він знає навіть наміри серця, але з людьми не так. Ми чуємо, що люди кажуть, ми бачимо, що вони роблять, але ми не можемо дізнатися, що вони думають або які наміри мають, тому часто судимо несправедливо, коли намагаємося визначити значення і мотиви що стоять за їхніми вчинками, і даємо їм власну інтерпретацію⁸.

Хоч це може здаватися важко, ми таки можемо прощати

Щодо духу прощення один хороший брат спитав мене: “Так, це потрібно зробити, але як це зробити? Хіба для цього не потрібно бути “суперменом”?”

“Так,—відповів я,—але хіба нам не заповідано бути “суперменами”. Господь сказав: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!” (Матвій 5:48). Ми—боги в зародку, і Господь вимагає від нас досконалості”.

“Так, Христос пробачав тих, хто кривдив Його, але Він був не просто людиною”,—продовжував він.

А я відповів: “Але є багато людей, які побачили, що вони в силах робити це божественне”.

Очевидно, є багато людей, які, як і цей хороший брат, дотримуються зручної теорії, мовляв дух прощення … так чи інакше притаманний лише персонажам з Писань чи вигаданих творів, і він навряд чи може з’явитися у звичайних людей у сучасному світі. Це не так⁹.

Я знав одну молоду матір, у якої смерть відібрала чоловіка. Сім’я опинилася у важкому становищі. Страхові виплати склали лише 2 тисячі доларів, але то була манна з неба. Компанія швидко виписала чек на цю суму, як тільки було подано свідоцтво про смерть. Молода вдова вирішила, що має зберегти ці кошти на крайній випадок, тому поклала їх у банк на депозит. Інші знали про її заощадження, і один родич переконав її позичити йому ці 2 тисячі під високий відсоток.

Пройшли роки, і вона не отримала ні суми, ні відсотків. Вона зазначала, що позичальник уникав її і давав сумнівні обіцяння, коли вона запитувала його про кошти. Зараз вони були потрібні їй, а грошей не було.

“Як я його ненавиджу!”—сказала вона мені, і її голос дихав злобою і люттю, карі очі горіли. Тільки подумати: здоровий чоловік обманом забрав у молодої вдови кошти на життя сім’ї! “Як я ненавиджу його!”—повторювала вона знов і знов. Потім я розповів їй історію про чоловіка, який вибачив убивство свого батька. Вона уважно слухала. Я бачив, що вона була вражена. Наприкінці на її очі набігли сльози, і вона прошепотіла: “Дякую. Дуже вам дякую. Звісно, я також мушу пробачити свого ворога. Я очищу своє серце від злоби. Я вже не сподіваюся отримати назад гроші, але я залишаю свого кривдника в руках Господа”.

Через кілька тижнів вона знову побачила мене і зізналася, що ці тижні були найщасливішими в її житті. Новий спокій огорнув її, і вона змогла молитися за кривдника і пробачити йому, хоч вона так і не отримала жодного долара¹⁰.

Коли ми прощаємо інших, то звільняємо себе від ненависті і жовчі

Чому Господь просить вас любити своїх ворогів і відплачувати добром за зло? Щоб це пішло вам на користь. Ненависть до людини ніяк не нашкодить цій людині, особливо, якщо вона далеко від вас і не в контакті з вами, але ненависть і жовч занапащує ваше невблаганне серце.

Можливо, Петро зустрічав людей, які продовжували грішити проти нього, і він запитав:

“Господи,—скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому?”

І Господь відповів:

“Не кажу тобі—до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!” (Матвій 18:21–22).

Коли вони каються і приходять на колінах, щоб попросити вибачення, більшість із нас можуть простити, але Господь вимагає, щоб ми прощали їх, навіть коли вони не каються і не просять у нас вибачення.

Ми повинні ясно усвідомити, що ми повинні прощати без відплати і помсти, бо Господь зробить все необхідне за нас. Жовч завдає шкоди тому, хто носить її в собі. Вона озлоблює, висушує і роз’їдає¹¹.

Часто трапляється, що кривдник ображає, навіть не здогадуючись про це. Іноді він може сказати або зробити щось, що неправильно тлумачиться чи розуміється. Ображена людина тримає в серці образу, додаючи до цього щось ще, що підливає олії у вогонь і виправдовує її висновки. Мабуть, зокрема саме тому Господь вимагає, щоб ображена людина зробила перший крок до миру.

“І якщо твій брат або сестра ображатимуть тебе, залишся сам на сам з ним або нею; і якщо він або вона зізнається, ти примиришся” (УЗ 42:88).

Чи виконуємо ми цю заповідь чи перебуваємо в жовчі, чекаючи, поки кривдник здогадається і стане перед нами на коліна в докорах сумління?¹²

Ми можемо розсердитися на батьків, на вчителя, на єпископа і принизити себе до рівня мізерної незначущості, обманюючись і згорблюючись під злобою і отрутою жовчі й ненависті. І поки об’єкт ненависті займається своїми справами, не здогадуючись про страждання ненависника, останній обманює себе.

Припинити бути активним у Церкві, щоб лише досадити керівникам або дати вихід пораненим почуттям—це обманювати себе¹³.

Серед какофонії звуків ненависті, жовчі і помсти, що так часто висловлюються в наш час, ніжна нотка прощення виглядає немов бальзам, що зцілює. Не меншим є його ефект і для того, хто прощає¹⁴.

Якщо ми прощаємо людей, то благословляємося радістю і миром

Натхнений Господом Ісусом Христом Павло запропонував нам рішення проблем життя, що вимагають розуміння і прощення. “А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!” (Ефесянам 4:32). Якби цей дух доброго, ніжного і сердечного прощення один одному міг увійти в кожну домівку, егоїзм, недовіра і злоба, які розбивають стільки домівок і сімей, зникли б, і люди жили б у мирі¹⁵.

Прощення є дивовижним інгредієнтом, воно забезпечує гармонію і любов удома чи в приході. Без цього панують суперечки. Без розуміння і прощення панує незгода, через що не вистачає гармонії, а це породжує невірність удома, у філіях і приходах. З іншого боку, прощення перебуває в гармонії з духом євангелії, з Духом Христа. Нам усім потрібно мати саме такий дух, якщо ми хочемо здобути прощення власних гріхів і бути бездоганними перед Богом¹⁶.

Часто гординя стає на нашому шляху і стає для нас каменем спотикання. Але кожен з нас має поставити собі запитання: “Чи важливіша для тебе твоя гординя за мир?”

Надто часто людина, яка зробила за своє життя багато вражаючого і зробила великий внесок, дозволяє гордині позбавити її величної нагороди, на яку б вона мала повне право. Ми повинні завжди, так би мовити, носити волосяницю і посипати голову попелом як символом серця, що прощає, і духу, що є впокорений, будучи готовими завжди проявляти істинне смирення, як зробив митник [див. Лука 18:9–14], і просити Господа допомогти нам прощати¹⁷.

Скільки існуватиме смертне життя, стільки ми житимемо і працюватимемо з недосконалими людьми, і стільки будуть непорозуміння, образи і кривди ніжних почуттів. Найкращі наміри часто неправильно розуміються. Приємно бачити багатьох, які у величі своєї душі виправилися, переступили через свою гординю, пробачили те, що, на їхній погляд, було особистими образами. Численна кількість інших, які пройшли критичні, самотні, тернисті стежки в безнадійному стражданні і зрештою погодилися виправитися, визнати помилки, очистити серце від жовчі і знов відчути мир—той завітний мир, відсутність якого настільки помітна. І неспокій критики, злоби і, відповідно, відокремлення поступився місцем теплоті, світлу та спокою¹⁸.

Це можна зробити. Людина може перемогти себе. Людина може покорити себе. Людина може прощати всім, хто завинив перед нею, і надалі отримувати мир у цьому житті і вічне життя у світі прийдешньому¹⁹.

Якби ми прагнули миру, беручи на себе ініціативу щодо владнання розбіжностей, якби ми прощали і забували всім серцем, якби ми очищували свої душі від гріха, жовчі і провини перед тим, як кидати камінь, або звинувачення, в інших, якби ми прощали всіх справжніх чи уявних кривдників до того, як просити прощення за власні гріхи, якби ми віддавали свої борги, великі і маленькі, перед тим, як підганяти своїх боржників, якби ми вміли забирати зі своїх очей колоди, що заважають дивитися, перед тим, як збільшувати щіпки в очах інших—яким би прекрасним був цей світ! Кількість розлучень була б зведена до мінімуму, суди позбавилися б огидної рутинної роботи, сімейне життя було б небесним, будівництво царства просувалося б прискореними темпами, а мир, що вищий від усякого розуму [див. Филип’янам 4:7], приніс би всім нам радість і щастя, що навряд “на серце людині … впало” [Див. 1 Коринтянам 2:9]²⁰.

Нехай Господь благословить всіх нас, щоб ми могли постійно нести в серцях справжній дух покаяння і прощення, доки ми не вдосконалимо себе, прагнучи слав піднесення, що чекають на найвідданіших²¹.