РОЗДІЛ 14

Пам’ятати наш духовний спадок

Оnисання жертовності и віри nерших святих останніх днів може надихнути нас старанніше дотримуватися наших завітів і розбудовувати царство Боже.

З життя Уілфорда Вудраффа

навчаючи членів Церкви, Президент Уілфорд Вудрафф часто згадував знову і знову описання віри й сміливості перших святих останніх днів. Він закликав представників свого покоління продовжувати [жити] за вірою, і він увіщував молоде покоління слідувати прикладу їхніх прабатьків—“пам’ятати про важку працю, турботи і труднощі, які [їхні] батьки перетерпіли, закладаючи основи Сіону нашого Бога”¹. Він говорив: “Це [тільки] завдяки [Божим] милостям ми мали провід аж донині. Благословення Божі множилися на наших головах рік за роком, і ми отримували дари більші, ніж ми на те заслуговували, і поради та настанови, що їх давали нам, були добрими. Я сподіваюся, що ми будемо мудрими і не дозволимо, щоб ці речі проминули, наче пустопорожні вигадки, але будемо вивчати їх і будемо готові виконати все, що вимагається ВІД наших рук².

Цей розділ містить зроблені Президентом Вудраффом описання чотирьох подій, які були значущими у його особистому житті та в історії Церкви: (1) Табір Сіону; (2) виконання наказу Господа: зібратися на храмовій ділянці у Фар-Уесті, шт. Міссурі; (3) зцілення хворих у Коммерс, шт. Іллінойс та Монтроузі, Айова; а також (4) прибуття піонерів у долину Солоного озера. Ці описання є частиною духовного спадку кожного члена Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Учення Уілфорда Вудраффа

Табір Сіону

У 1833 р. беззаконні погромники вигнали Божих святих з округи Джексон, шт. Міссурі, до округи Клей. … їхні будинки було спалено, а майно знищено; вони не мали ні грошей, ні речей, а їх вигнали за ріку [Міссурі]. Рада [у тій місцевості] закликала добровольців піти до Кертленду, до якого було тисяча миль, щоб зустрітися з пророком Джозефом, аби він порадив, що робити. Парлі П. Пратт, який разом із сім’єю тепер був позбавлений усіх земних засобів прожиття, і Ліман Уайт, дружина якого, не маючи ні їжі, ні [теплого] одягу, ні притулку, [змушена була] лежати біля колоди в лісі з немовлям, яке народилося лише за три дні до того, запропонували, що вони підуть до Пророка Божого. …

Коли старійшини Пратт і Уайт прибули до Кертленда, вони розповіли свою сумну історію пророку Джозефу, а той спитав у Господа, що йому робити. Господь сказав йому піти й зібрати силу Господнього дому, молодих чоловіків і чоловіків середнього віку, і йти та викупити Сіон. … Це було Божою волею, щоб вони зібрали до 500 чоловіків, але їм не дозволялося вирушити, якщо буде менше, ніж 100 чоловіків [див. УЗ 103]. Святі Господні зібрали 205 чоловіків, більшість з яких прийшли до Кертленду навесні 1834 р. … Ми розбилися на групи по десять чоловіків, і над кожною групою було поставлено старшого, і пророк Божий 1000 миль вів цю групу з 205 чоловіків Табору Сіону. …

Порада і дане через пророка Господнього слово Господнє та його сповнення разом з нашими радостями і печалями у зв’язку з цими сценами та подіями награвійовані на наших серцях неначе залізною ручкою на камені, а історія усього цього житиме у часі і у вічності³.

Я був у Таборі Сіону з пророком Божим. Я бачив діяння Божі стосовно нього. Я бачив, що з ним була сила Божа. Я бачив, що він був пророком. Те, що було явлено йому силою Божою під час цієї місії, було надзвичайно цінним для мене і для всіх, хто отримував його повчання. Я згадаю один випадок. Незадовго до того, як ми прибули до Міссурі, Джозеф зібрав увесь табір. Там він пророкував нам і сказав, що чекає на нас. Він пояснив нам причину того, що покарання чекало на нас. Він сказав: “Ви вважаєте мене хлопчиком на вашому тлі. Ви не усвідомлюєте мого положення перед Господом. Але на цей табір чекає покарання”. Він розповів нам, що це прийде до нас, бо його порад не слухалися. Через годину ми були вже в Міссурі і поставили наші намети,… і тут один чоловік впав тут, інший—там, і через кілька хвилин з дюжину чоловіків з нашого табору лежали на ковдрах, уражені холерою. Пророк Божий, побачивши це, відчув до них співчуття, і він разом з Гайрумом поклав руки на брата Картера, першого чоловіка, що захворів, але як тільки вони зробили це, вони самі були уражені, і обидва змушені були залишити табір. Пізніше він говорив: “Я казав вам, що станеться, і коли це лихо прийшло, я простягнув свою руку, щоб спинити його, і я був дуже близький, щоб самому впасти від цього”. Ця місія була дуже пізнавальною для мене⁴.

Коли ми наближалися до округи Клей, шт. Міссурі, жителі округи Джексон почали виявляти роздратування, і дванадцятеро чоловіків перетнули ріку Міссурі на поромі і прийшли в Ліберті, округа Клей; вони скликали жителів [Ліберті] на збори в Дім Штату і виголошували гнівні промови, підбурюючи людей піти й знищити Мормонський Табір. Але жителі округи Клей не хотіли цього робити. …

Однак в окрузі Джексон зібрали натовп погромників, що складався з піхотинців та вершників, і вони перетнули ріку, зайшли на терен округи Клей і пішли, щоб знайти і знищити нас. Ми стояли табором на східному березі річки Фішінг, і вони мали намір дати нам тут бій. Ми стояли табором поблизу баптистського дому зборів, просто неба, і на небі не було жодної хмаринки. Як тільки ми розбили наші намети, двоє вершників проїхали крізь наш табір, виголошуючи жахливі лайки. … Коли вони виїхали на схід з нашого табору, на північному заході з’явилася маленька хмара, яка почала розгортатися, наче сувій, і невдовзі все небо над нашими головами було затягнуто хмарами, чорними, як чорнило. Невдовзі спалахнули блискавки, загриміло; дощ пішов потоками, і густо посипав град; деякі градини в нашому таборі були розміром з яйце малинівки, і скоро град вкрив землю наче білою мантією. Ми всі були змушені забігти в дім зборів, шукаючи захисту. Пророк Джозеф зайшов туди одним з останніх⁵.

Коли пророк Джозеф зайшов, струшуючи воду з капелюха та одягу, він сказав: “Хлопці, це все не випадково. У цій бурі— Бог”. Ми співали пісні хвали Богові; і ми пролежали всю ніч на лавах, будучи захищені, у той час як наші вороги були в бурі й під зливою⁶.

Річка, яку ми могли б перетнути майже на замочивши ніг, коли таборилися, піднялася на двадцять футів, і жодний ворог не міг дістатися нас із заходу, а кавалерія, що була на сході, мала тікати в будинок школи або шукати будь-який інший захист від великих градин, що падали на них. їхні коні з сідлами й вуздечками розбіглися від граду й бурі на багато миль по лісу, і їх не могли знайти багато днів⁷.

Казали, що ватажок тієї групи в будинку школи говорив, що це дивна річ, що вони нічого не могли вдіяти проти мормонів, що завжди їм щось заважало—град або інші речі, але вони не схильні визнавати, що це Бог виборює наші битви⁸.

Ми були вдячні, що Господь виборов наші битви і визволив нас, що наші вороги не намагалися більше вийти проти нас.

Наступного ранку (22 червня) було дано це одкровення на річці Фішінг, і воно записано в Ученні і Завітах, розділ 105 [див. вв. 9–14, у яких Господь покладає край першій місії Табору Сіону]. З того дня серця людей в окрузі Клей пом’якшилися, і ми продовжили нашу подорож цією округою, розбивши останній табір, … де ми пережили кілька лих на виповнення слів Господа, що їх він дав через вуста пророка Джозефа. …

Залишившись там на кілька днів, пророк Джозеф упорядкував справи Церкви в окрузі Клей і повернувся до Кертленда з тими братами з Табору Сіону, які мали сім’ї, але ті з нас, у кого сімей не було, залишалися в Міссурі, доки [ми] не вирушили в інші частини країни, щоб проповідувати євангелію Христа⁹.

Коли братів було покликано до Табору Сіону, багато хто з нас ніколи не бачив одне одного в обличчя; ми були чужими одне одному, а багато хто ніколи не бачив Пророка. Ми були розсіяні по всій країні, наче зерно, просіяне крізь сито. Ми були молодими чоловіками, і нас було в ті перші дні покликано йти і викупати Сіон, і те, що ми мали робити, ми мали робити з вірою. Ми зібралися з різних штатів у Кертленді й пішли викупати Сіон на сповнення заповіді, що її Бог дав нам. Бог прийняв наші труди, як Він прийняв труди Авраама. Ми багато чого зробили, хоч відступники й невіруючі багато разів ставили це запитання: “А що ви зробили?” Ми здобули досвід, який ми ніколи не здобули б в інший спосіб. Ми мали привілей бачити обличчя пророка, і привілей подорожувати з ним тисячу миль і бачити, як діяв на нього Дух Божий; і одкровення Ісуса Христа, і виповнення цих одкровень¹⁰.

Досвід, який [ми] здобули, подорожуючи з Табором Сіону, був цінніший за золото, а історія того Табору буде передаватися аж до останнього покоління людей¹¹.

Виконання наказу Господа: зібратися на храмовій ділянці у Фар-Уест, шт. Міссурі

Зауваження: 26 квітня 1838 р. Господь відкрив через пророка Джозефа Сміта, що верховні чини Церкви мають почати будівництво храму в місті Фар-Уест, шт. Міссурі (див. УЗ 115:7–10). Він також наказав їм “відновити закладання фундаменту” 26 квітня 1839 р., рівно через рік після того дня, коли було дано це одкровення (див. УЗ 115:11). Президент Уілфорд Вудрафф пізніше пояснював, що це був наказ “покласти наріжний камінь храму”¹². 8 червня 1838 р. пророк Джозеф благав: “Покажи нам Твою волю, о Господи, стосовно Дванадцятьох” (заголовок розділу, УЗ 118). У відповідь Господь відкрив, що наступної весни члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів поїдуть до Англії проповідувати євангелію. Кворум мав зібратися на храмовій ділянці у Фар-Уесті 26 квітня 1839 р., щоб цим позначити початок тієї місії. Вони також мали виконати належне, щоби старійшини Джон Гейлор, Джон Е. Пейдж, Уілфорд Вудрафф та Уіллард Річардс могли заповнити вакансії у Кворуму Дванадцятьох. [Див. УЗ 118:4–6].

Коли було дано це одкровення [1838 р.], усе було мирно і спокійно у Фар-Уесті, шт. Міссурі, у місті, де проживала більшість святих останніх днів; але перш ніж настав час виповнення, Божих святих вигнали зі штату Міссурі до штату Іллінойс, за постановою губернатора Боггза; і міссурійці поклялися, що навіть якщо всі інші одкровення Джозефа Сміта будуть сповнені, то тільки не [це]. У ньому було зазначено день і місце, де Дванадцятеро Апостолів мають залишити святих і вирушити на свої місії крізь великі води, і погромники при владі в Міссурі проголосили, що вони будуть свідками того, що це не буде здійснено. …

Коли наблизився час виповнення цього наказу Господа, Бригам Янг був президентом Дванадцятьох Апостолів; [Томас Б. Марш], який був старшим апостолом, відпав. Брат Бригам скликав тих з Дванадцятьох, які тоді були у Квінсі, шт. Іллінойс, щоб побачити, як вони поставляться до того, щоб вирушити до Фар-Уеста і виповнити одкровення. Пророк Джозеф і його брат Гайрум, Сідні Рігдон, Ліман Уайт і Парлі П. Пратт були у в’язниці в шт. Міссурі в той час; але батько Джозеф Сміт [ст.], Патріарх, був у Квінсі, шт. Іллінойс. Він та інші, які були присутніми там, не думали, що це мудро—намагатися подорожувати туди, бо наші життя були б у великій небезпеці. Вони думали, що Господь погодиться з таким рішенням. Але коли Президент Янг спитав Дванадцятьох, що ми відчуваємо з цього приводу, усі ми одноголосно сказали, що якщо Господь Бог сказав, нам належить коритися. Це справа Господа—попіклуватися про Своїх слуг, і ми або сповнимо наказ, або загинемо, намагаючись сповнити.

Щоби повністю зрозуміти той ризик, на який ішли Дванадцятеро Апостолів, вирушаючи у цю подорож, мої читачі мають згадати, що Лілберн У. Боггз, губернатор штату Міссурі, видав проголошення, у якому вимагалося, щоб святі останніх днів залишили цей штат, інакше їх буде знищено. Фар-Уест було захоплено міліцією, яка насправді була організованою [групою] погромників; громадян примушували здавати зброю; усіх провідних мужів [Церкви], яких змогли схопити, було кинуто до в’язниці; решта святих—чоловіки, жінки й діти—мали втікати якнайшвидше з цього штату, аби врятувати своє життя, залишивши свої будинки, землі та інше майно, яке вони не могли забрати з собою і яке ставало здобиччю погромників. Вони відстрілювали худобу і свиней, що належали святим, де б вони не знаходили їх, вони відбирали майже все, на що вони могли накласти свої руки. Зі святими останніх днів поводилися з безжальною жорстокістю, і вони зазнали найбільш образливих принижень. З великими труднощами багато хто з них вибрався з цього штату, особливо помітні фігури; бо у штаті було багато людей, які діяли так, немовби вважали, що застрелити “мормона”—це не гірше, ніж застрелити скаженого собаку.

Маючи рішучість виконати вимоги того одкровення,… ми вирушили до Фар-Уеста. …

Ранком 26 квітня 1839 р. попри загрози наших ворогів, що одкровення, яке мало бути сповненим цього дня, не буде сповнено; попри те, що десять тисяч святих було вигнано зі штату, за постановою губернатора; попри те, що пророк Джозеф і його брат Гайрум Сміт, а також інші провідні мужі перебували в руках наших ворогів, у ланцюгах, у в’язниці,—ми прийшли на храмову ділянку в місті Фар-Уест і провели нараду, і сповнили одкровення і наказ, що їх було дано нам, і ми виконали багато іншого на цій нараді. …

Попрощавшись із невеликою групою святих, які залишалися на храмовій ділянці, щоб побачити, як ми виповнюємо одкровення і наказ Бога, ми залишили Фар-Уест і Міссурі за нашими спинами і повернулися до Іллінойса. Ми виповнили місію, і жоден собака не ворухнув своїм язиком на нас [див. Вихід 11:7], і жодна людина не сказала: “Чому ви це робите?”

Ми перетнули ріку Міссісіпі на поромі-пароплаві, прибули у Квінсі 2 травня, і всі ми раділи, ще раз зустрівши наші сім’ї в мирі й безпеці¹³

Зцілення хворих у Коммерс, шт. Іллінойс, та Монтроузі, Айова

Перш ніж вирушити на нашу місію до Англії [у 1839 р.], нам необхідно було попіклуватися про наші сім’ї. Містечко під назвою Коммерс, пізніше назване “Наву”, було вибрано як місце, де мали оселитися наші люди.

Я залишив Квінсі разом з братом Бригамом Янгом та нашими сім’ями 15 травня, і ми прибули до Коммерса 18 травня. Після бесіди з Джозефом ми перетнули ріку [Міссісіпі] в Монтроузі, Айова. Президент Бригам Янг і я, а також наші сім’ї зайняли одну кімнату площею приблизно чотирнадцять квадратних футів. Зрештою брат Янг отримав ще одну кімнату. … Тоді брат Орсон Пратт з сім’єю перебрався до тієї самої кімнати, де жив я з сім’єю.

Поки я жив у цій кімнаті у старих бараках, ми пережили день Божої сили з пророком Джозефом. У ті дні багато хто хворів, і Джозеф віддав свій дім у Коммерсі хворим, а сам поставив намета на своєму дворі і жив у ньому. Велика кількість святих, яких було вигнано з Міссурі, стікалися до Коммерса; але не було будинків для них, і вони жили у фургонах, наметах або на землі. Через це багато хто захворював, [не маючи даху над головою]. Брат Джозеф доглядав за хворими, доки сам не виснажився і ледве не захворів.

Ранком 22 липня 1839 р., прокинувшись, він обдумував положення святих Божих у їхніх переслідуваннях і лихах, і він звернувся до Господа в молитві, і сила Божа зійшла на нього з великою силою, і так само, як Ісус зцілював хворих, що були навколо нього у свої дні, так само Джозеф, пророк Божий, зцілив усіх, що були навколо нього при цій нагоді. Він зцілив усіх у своєму домі і дворі; тоді разом з Сідні Рігдоном і кількома членами [Кворуму] дванадцятьох він пройшов серед хворих, що лежали на березі ріки, і він наказав гучним голосом, в ім’я Ісуса Христа, піднятися і зцілитися, і всі вони були зцілені. Коли він зцілив усіх хворих на східному березі ріки, вони перетнули ріку Міссісіпі на поромі і зійшли на західному березі, в Монтроузі, де були ми. Перший дім, до якого вони зайшли був дім президента Бригама Янга. Він лежав у ліжку хворий. Пророк ввійшов до його дому і зцілив його, і вони всі пішли далі разом. Вони проходили повз мої двері, брат Джозеф попросив: “Брате Вудрафф, слідуй за мною”. Це були єдині слова, які були вимовлені після того, як вони залишили дім брата Бригама, і до того, як ми перетнули громадську площу і ввійшли в дім брата [Елайджи] Фордхема. Брат Фордхем вже цілу годину був присмерті, і ми чекали, що кожна хвилина може стати його останньою.

Я відчував силу Божу, що переповнювала Пророка.

Коли ми ввійшли в дім, брат Джозеф підійшов до брата Фордхема і взяв його за правицю; у своїй лівій руці він тримав свого капелюха.

Він побачив, що очі Фордхема тьмяніють і що він не міг говорити, будучи непритомним.

Взявши його за руку, він подивився в обличчя людині, що вмирала, і сказав: “Брате Фордхем, чи ти знаєш мене?” Спершу той не відповів; але ми всі могли бачити ознаки того, що Дух Божий зійшов на нього.

Він знову сказав: “Елайджа, чи ти знаєш мене?”

Брат Фордхем тихо прошепотів: “Так!”

Тоді Пророк сказав: “Хіба у тебе немає віри, щоб зцілитися?”

Відповідь, яка була трохи яснішою, ніж до того, була такою: “Я боюся, що вже надто пізно. Якби ти прийшов раніше, я думаю, це могло б статися”.

Він мав вигляд людини, що прокидається. Це був сон смерті.

Джозеф тоді сказав: “Хіба ти не віруєш в Ісуса Христа?”

“Я вірую, брате Джозеф”,—пролунала відповідь.

Тоді пророк Божий сказав гучним голосом, неначе у величі Божества: “Елайджа, я наказую тобі в ім’я Ісуса з Назарета піднятися і зцілитися!”

Слова пророка прозвучали не як слова людини, але як голос Бога. Мені здалося, що дім струснувся від фундамента.

Елайджа Фордхем зістрибнув зі свого ліжка, наче людина, воскресла з мертвих. Здоровий колір залив його обличчя, і кожний його рух був [просякнутий] життям.

У нього на ногах були … припарки. Він скинув їх з ніг, розсипавши начинку припарок, і тоді він попросив принести одяг і одягся. Він попросив миску хліба з молоком і поїв; тоді він одягнув капелюха і пішов з нами на вулицю, щоб відвідати інших хворих.

Невіруючий може спитати: “А чи не було в цьому обману?”

Якщо і є якийсь обман в розумінні невіруючого, то, безумовно, жодного обману не було в розумінні Елайджи Фордхема, людини, що помирала, і не було обману в розумінні тих, хто були біля нього, бо ще кілька хвилин—і він був би у духовному світі, якби його не врятували. …

Як тільки ми вийшли з дому брата Фордхема, ми пішли в дім Джозефа Б. Нобла, який дуже тяжко і небезпечно хворів. Коли ми ввійшли в дім, брат Джозеф взяв його за руку і наказав йому в ім’я Ісуса Христа піднятися і зцілитися. Він дійс-но піднявся і негайно зцілився.

Поки все це відбувалося, злочестиві погромники … у занепокоєнні слідували за нами в дім брата Нобла.

Ще до того, як вони прийшли брат Джозеф попросив брата Фордхема проказати молитву.

Поки він молився, ввійшли погромники разом з усіма злими духами, що супроводжували їх.

Як тільки вони ввійшли, брат Фордхем, який молився, знепритомнів і впав на підлогу.

Коли Джозеф побачив в домі погромників, він піднявся і очистив кімнату і від людей цього сорту, і від духів, що супроводжували їх. Тоді брат Фордхем одразу прийшов до тями і закінчив свою молитву.

Це показує, яку силу злі духи мають над скиніями людей. Святі—це єдині, хто силою Бога є спасенними від сили диявола.

Це зцілення брата Нобла було останнім зціленням того дня. Це був найвеличніший день для вияву сили Божої через дар зцілення від самої організації Церкви¹⁴.

Прибуття піонерів у долину Солоного озера

Зауваження: У квітні 1834 р. Уілфорд Вудрафф почув від пророка Джозефа Сміта це пророцтво: “Будуть десятки тисяч святих останніх днів, які будуть зібрані у Скелястих горах, і там вони відкриють двері для встановлення євангелії серед Ламанійців, які отримають євангелію, і свої обдарування, і благословення Божі. Цей народ піде у Скелясті гори; там вони збудують храми Всевишньому”¹⁵. На сповнення цього пророцтва святі почали оселятися в долині Солоного озера через 13 років, після того, як їх переслідували і гнали з місця на місце. Старійшина Вудрафф, тоді член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, входив до складу першої групи піонерів, які подорожували до своєї нової обіцяної землі, залишивши Уінтер-Квортерз, Небраска, у квітні 1847р. і прибувши в долину Солоного озера в липні 1847р.

22 [липня 1847 р.] Орсон Пратт, [Джордж] А. Сміт і семеро інших в’їхали в долину, залишивши свій табір, щоб розвідати й покращити дорогу. Президент Янг був хворим, і я віз його в ліжку у своєму фургоні, і ми стали табором разом з основною групою. …

24 числа я в’їхав на своєму фургоні, у якому лежав на ліжку Президент Янг, у долину, а решта з нашої групи слідувала за нами. Коли ми виїхали з каньйона і побачили долину від краю до краю, я розвернув свій фургон так, щоб зсередини можна було дивитися на захід, і Президент Янг підвівся на своєму ліжку і роздивився навколо. Поки він дивився на краєвид, що розгортався перед нами, його на кілька хвилин поглинуло видіння. Він раніше бачив цю долину у видінні, а цього разу він побачив майбутню славу Сіону та Ізраїля, якими вони стануть, посаджені в долинах [серед] цих гір. Коли видіння закінчилося, він сказав: “Досить. Це правильне місце. їдьмо”. І я поїхав до табору, який уже був організований тими, які прибули раніше нас.

Коли ми прибули туди, брати вже почали орати землю. Я привіз з собою бушель (35 літрів) картоплі, і я твердо вирішив, що не буду ні їсти, ні пити, доки не посаджу цю картоплю. Я закінчив саджати картоплю до 1 години, і ця посадка разом з тією картоплею, що посадили брати, стала основою майбутнього врожаю картоплі в Юті.

Ввечері разом з Гебером Ч. Кімболом, [Джорджем] А. Смітом та Е. Т. Бенсоном я поїхав до [каньйону] Сіті Крік, щоб знайти [підходящу] деревину. Поки ми були там, пішов грозовий дощ, і цей дощ лив майже над усією долиною.

Вранці 28 числа,… Президент Янг провів нараду з Дванадцятьма і пішов пройтися вище нашого табору. Тоді він зупинився, встромив свою кавіньку в землю і сказав: “Тут буде Храм нашого Бога”. Це було приблизно в центрі нинішньої ділянки Солт-лейкського храму¹⁶.

Бог благословив нас, Він благословив землю, і наші труди в обробці землі були щедро винагороджені. … Земля була безплідною, пустинною, з безліччю коників, цвіркунів та койотів, і ці створіння здавалися тим єдиним, що породжувала ця земля. Ми взялися до роботи і обробляли землю, спираючись більше на віру, ніж на те, що було перед очима. Ми зламали майже всі плуги, що були в нас першого дня. Нам довелося спрямовувати струмки, щоб зволожувати землю, і нам довелося через власний досвід навчатися вирощувати все. Мандрівник приїжджає до Солт-ЛейкСіті, бачить наші сади і дерева на вулицях, і він думає: “Яке це плодоносне і чудове місце!” Він не думає про те, що протягом двадцяти або двадцяти чотирьох років, майже кожне дерево, яке він бачить, доводилося поливати двічі на тиждень протягом усього літнього сезону, бо інакше вони б давно засохли. Нам треба було об’єднатися в цьому, Господь благословляв наші труди, і Його милості були з цим народом¹⁷.

[Здійснюючи] піонерську подорож сюди, [до Солт-Лейк- Сіті], ми мали робити це з вірою; ми нічого не знали про цей край, але ми мали намір прийти в ці гори. Джозеф організував групу, щоб прийти сюди, перед своєю смертю. Ці речі були відкриті для нього, і він повністю розумів їх. Бог відкрив йому майбутнє цієї Церкви і Царства і казав йому час від часу, що та робота, основу якої він закладав, стане вічним царством—і воно залишиться назавжди. Президент Янг вів піонерів у цей край. Він мав віру в те, що Господь підтримає нас. Усі, хто подорожував сюди в той час, мали цю віру. Дух Божий був з нами, Святий Дух був з нами; і ангели Господні були з нами, і ми були благословенні. Усе, чого ми чекали, йдучи сюди, і навіть більше, поступово було здійснено¹⁸.

Ми, як піонери і народ Божий, здійснюємо пророцтво і творимо історію… На наше життя, нашу історію і наші подорожі вказували давні пророки. Коли піонери прийшли в цю безплідну пустелю і святі послідували за ними, щоби сповнити пророцтва і змусити пустелю розквітнути, наче троянда [ Ісая 35:1], щоб посіяти наше зерно біля всіх маленьких струмків і тихих вод, щоб використовувати [деревину] смерек, сосен, самшитів, аби прикрасити Боже святилище і зробити прекрасним підніжок для Його ніг [див. Ісая 60:13],… звеличуймо наші покликання і розбудовуймо Сіон і царство Боже, доки воно не стане досконалим перед небесами і землею, і не розчаровуймо тих, хто послав нас, і тих, хто бачив нас у видіннях і одкровеннях, але закінчімо й сповнімо наші долі на задоволення нашого Небесного Батька, Його ангелів і всіх добрих людей!¹⁹