РОЗДІЛ 9

Проголошення євангелії

Ми повинні бути старанними і вірними, допомагаючи іншим отримати благословення відновленої євангелії.

З життя Уілфорда Вудраффа

невдовзі після того, як Уілфорда Вудраффа охристили і конфірмували у члени Церкви, він “відчув велике бажання проповідувати євангелію”. Він згадував: “Одного недільного вечора я один пішов до лісу і звертався до Господа у палкій молитві, щоб Він відкрив мені шлях, аби я міг іти й проповідувати євангелію жителям землі. Дух Господа засвідчив, що моя молитва була почута і на неї прийде відповідь. Я піднявся з колін щасливим, прокрокував десь двісті метрів і зустрів Елайаса Хігбі, первосвященика, у якого я жив кілька місяців. Коли я наблизився до нього, він сказав: “Брате Уілфорд, Дух Господа сказав мені, що тебе треба висвятити і відправити на місію”. Я відповів: “Я готовий”.¹

Під керівництвом його єпископа Уілфорд Вудрафф був висвячений на священика 5 листопада 1834 р. і покликаний служити на місії у південній частині Сполучених Штатів. Він служив з вірою та старанністю, розпочавши місіонерське служіння довжиною в усе життя, у якому він допоміг тисячам прийняти відновлену євангелію. Про нього Президент Гебер Дж. Грант казав: “Я вірю, що жодна інша людина, що будь- коли ходила по землі, не була кращою у наверненні душ до євангелії Ісуса Христа”.²

У січні 1840 р., невдовзі після того, як його висвятили на апостола, старійшина Уілфорд Вудрафф прибув до Англії, щоб служити як місіонер. Він почав своє служіння у графстві Стаффордширі, досягши значного успіху. “Сорок душ приєдналося до церкви через хрищення,—доповідав він,—і багато нових дверей відкрилося; і в розквіті цієї роботи, коли я підвівся, щоб виступити перед великою громадою у Хенлі першого дня березня місяця, Господь явив мені, що це буде востаннє, коли я буду застерігати людей, протягом багатьох днів, і коли я підвівся і сказав людям, що це буде востаннє, коли вони почують мій голос, протягом багатьох днів, вони дивувалися, бо вони чекали, як і я, коли я входив до того дому, що я проведу багато днів у їхньому середовищі; але шляхи і думки Бога не такі, як наші шляхи і думки у кожному відношенні”.

Старійшина Вудрафф шукав Господа у молитві наступного дня, питаючи, куди йому вирушити. Він згадував: “Вірячи в те, що це мій привілей і обов’язок—знати волю Господа в цьому питанні, отже, я спитав мого Небесного Батька в ім’я Ісуса Христа відкрити мені Його волю в цьому, і коли я спитав, Господь відповів і показав мені, що Його воля, щоб я негайно вирушив на південь Англії. Я поговорив про це з братом Уільямом Бенбоу, який жив раніше у Хіфордширі і мав друзів, що зараз жили там і дуже бажали, щоб я відвідав цю частину країни, і [він] щедро запропонував супроводжувати мене до помешкання його брата і заплатити за моє проживання, з чим я з готовністю погодився”³.

4 березня 1840 р. старійшина Вудрафф і Уільям Бенбоу прибули в дім Джона, брата Уільяма. “Через одну годину після мого прибуття в його дім,—згадував Президент Вудрафф,—я дізнався, чому Господь послав мене сюди… Я знайшов групу чоловіків і жінок, приблизно шістсот, які об’єдналися під назвою “Об’єднані браття” і в усьому намагалися жити за давнім порядком речей. Вони прагнули євангелії, як її навчали пророки і апостоли, так само, як я прагнув її у дні моєї юності”⁴.

Сім’я Бенбоу швидко прийняла послання Відновлення, і Уільям повернувся до Стаффордшира “після того, як отримав щасливий привілей побачити, як його брат Джон Бенбоу і всі його домашні … охристилися у новий і вічний завіт”⁵. Старійшина Вудрафф залишався у тих краях близько восьми місяців. Згодом він згадував: “За перші тридцять днів після мого прибуття до Хіфордшира я охристив сорок п’ять проповідників і кілька сотень прихожан. … Ми привели [до Церкви] дві тисячі приблизно за вісім місяців праці”⁶.

Згадуючи це, Президент Вудрафф написав: “Уся історія цієї Хіфордширської місії показує важливість прислухання до тихого, негучного голосу Бога і одкровень Святого Духа. Господь мав там людей, підготовлених до євангелії. Вони молилися про світло та істину, і Господь послав мене до них”⁷.

Приблизно за два роки до того, як старійшина Вудрафф служив в Англії, Дух повів його проповідувати євангелію меншій групі людей—його власній сім’ї. У його патріаршому благословенні, даному через Джозефа Сміта ст., йому було обіцяно, що він “приведе тих, хто живе в домі [його] батька, до царства Божого”⁸. У 1838 р., коли він служив місію в місцевості неподалік його рідного міста, він відчув, що настав час виповнення цього пророцтва. Він писав:

“Я провів … вісімнадцять днів у Фармінгтоні та Ейвоні, зустрічаючись з ріднею мого батька, моїми дядьками, тітками, двоюрідними братами і сестрами, проповідуючи їм євангелію Ісуса Христа і намагаючись привести їх до царства Божого. … З Божою поміччю я, сповнений віри, проповідував євангелію домашнім мого батька і всім, хто був з ним, а також моїм іншим родичам”.

1 липня 1838 р. старійшина Вудрафф охристив шістьох, включаючи усіх тих, хто жив у домі його батька, як йому і було обіцяно в його патріаршому благословенні. “Це справді був день радості для моєї душі,—казав він. —Мій батько, мачуха і сестра були серед тих, хто охристився. Після цього я додав до цього числа певну кількість родичів. Я відчував, що лише робота цього дня є відповідною нагородою для мене за всі мої труди у служінні.

Хто може осягнути радість, славу, щастя і розраду, яку відчуває старійшина Ізраїля, будучи знаряддям в руках Божих у проведенні його батька, матері, сестри, брата або когось іншого з потомства Адамового тими дверима, за якими життя і спасіння? Ніхто, крім того, хто пережив це і має свідчення Ісуса Христа та натхнення Всемогутнього Бога”⁹.

Учення Уілфорда Вудраффа

Ми відповідальні перед Богом за те, щоб ділитися євангелію з іншими людьми.

Людство в усі епохи шукає щастя; люди прагнуть соціального і сімейного миру; і коли вони думають про своє майбутнє, вони прагнуть стати причасниками тих благословень, які, як говорять, є суттю такого [щасливого] життя; але вони не знають, як отримати їх, якщо тільки слуга Божий не прийде і не покаже їм шлях життя¹⁰.

Ми є єдиним народом, якому ця свята євангелія, священство і завіти були ввірені в наш час, і ми будемо відповідати за те, як ми розпоряджаємося цим. Отже, ми повинні бути старанними і вірними у запропонуванні цього великого спасіння дітям людським і в розбудові Сіону та царства нашого Бога¹¹.

Яким би незначним цей народ не був в очах світу, ми відповідаємо перед Богом небесним за проповідування цієї євангелії кожному народові під небесами, і ми маємо це робити, бо інакше будемо прокляті. Ми не можемо уникнути цього. Чому? Тому що, як казав Павло: “І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії” [1 Коринтянам 9:16]. Є тільки одна євангелія; ніколи не було більше одної і ніколи не буде; і Павло каже: “Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!” [Галатам 1:8]. Ця євангелія, ви, святі живого Бога,… в наших руках, послана нам через священнослужіння ангелів—та сама євангелія, якої навчали від Адама до Христа, і від Христа до нашого дня і покоління, коли у Бога є Його народ на землі¹².

Ще ніколи не було товариства людей відтоді, як Бог створив цей світ, яке б перебувало під більш суворою відповідальністю за те, щоб застерігати це покоління, підносити свої голоси довго і гучно, вдень і вночі, наскільки є нагода, і проголошувати слово Боже цьому поколінню. Від нас вимагається робити це. Це наше покликання. Це наш обов’язок. Це наша справа¹³.

Я перетинав болота і перепливав річки, я просив собі хліба від дверей до дверей, я присвятив цій роботі майже п’ятдесят років. І чому? Чи вистачило би в Каліфорнії золота, щоб найняти мене робити це? Безумовно, ні; і те, що я робив і робили мої брати, ми робили тому, що нам наказав це Бог. І це є нашою посадою сьогодні. Ми проповідуємо і працюємо вдома і в закордоні, і ми маємо намір продовжувати наші труди з Божою поміччю, настільки, наскільки ми маємо свободу робити це¹⁴.

Я часто думаю, що ми як старійшини Ізраїля і святі останніх днів серйозно відстаємо у реалізації цієї роботи перед Господом. Робота, яка вимагається від наших рук, є великою і могутньою; це робота Всемогутнього Бога. Ми відповідаємо за представлення євангелії Христової всім народам землі. … Ми відповідаємо за все це і за побудову храмів Всевишньому, куди б ми могли входити і служити в обрядах для спасіння наших мертвих¹⁵.

І зрештою, нас і вдома оточують багато людей, проповідувати яким—наш обов’язок, бо проповідувати вдома—такий самий обов’язок, що і проповідувати в закордоні¹⁶.

Ми знаходимо велику радість, допомагаючи іншим приходити до Христа і просуватися до піднесення.

Ви даєте душі [людській] принципи життя і спасіння і виконуєте ці обряди для неї, і ви стаєте знаряддям в руках Божих для спасіння цієї душі. Дітям людським не дано нічого, що можна з цим порівняти. …

Господь [сказав]: “І якщо буде так, що вам доведеться трудитися всі ваші дні, сповіщаючи покаяння цьому народові, і ви приведете тільки одну душу до Мене, якою великою буде ваша радість з нею в царстві Мого Батька!” [УЗ 18:15]. … Ми проповідуємо євангелію кожній нації, коліну, язику і народу, якщо Господь відкриває двері для нас, і у нас є привілей іти туди. Але у сьогоденному світі є безліч людей, які не чули євангелії Ісуса Христа; і поки священство залишається на наших плечах, ми залишаємося під зобов’язанням і відповідальністю за спасіння дітей людських, якщо ми маємо привілей надавати ці дари синам і дочкам Адама. Тільки подумайте про те, що через прийняття євангелії Христової ми можемо стати спадкоємцями Бога і співспадкоємцями з Ісусом Христом, що ми можемо мати долю у першому воскресінні, і вийти з наших могил, і зодягнутися у славу, безсмертя і вічне життя, і пройти до присутності Бога і Агнця, і жити з Ними вічно на небесах! Хто усвідомлює це? Жителі землі? Ні… Я сам усвідомлюю, що ми залежимо від Господа в усьому. Господь зберігає нас. Він— творець нашого спасіння. Ісус Христос поклав Своє життя, щоб викупити нас Своєю кров’ю, і завдяки цьому ці благословення даровані нам. …

Немає покликання для людини вищого, ніж мати це право і привілей—іти і спасати душі людей—спасати їх, проповідуючи їм євангелію, виконуючи для них обряди дому Божого, щоб вони могли самі бути підготовлені іти у царство небесне і целестіальну славу. …

Я часто думаю, що ми самі не цінуємо благословення, які в нас є і які є доступними для нас. Наші серця мають бути зосереджені на розбудові царства Божого, Сіону Божого і роботі Божій, поки ми тут і маємо силу виконувати це. Це наш обов’язок як Президентства і апостолів—не тільки самим працювати, але посилати старійшин Ізраїля до народів землі, щоб вони проголошували євангелію. Сьогодні відкрито двері в багатьох народах для поширення євангелії Христової і приведення людей до Христа, щоб вони могли отримати ці благословення¹⁷.

Усе моє життя пройшло в цій Церкві; і відтоді, як я прийшов до Церкви, я вирушав на місії і ніколи не припиняв робити цього повністю відтоді й донині. Я завжди радів цьому і радію цьому сьогодні. Коли я помру і залишу своє тіло, я не хочу, щоб хтось підвівся і сказав, що я нехтував своїми обов’язками, коли намагався дати йому спасіння, якщо я міг це зробити. Я завжди радів у проповідуванні євангелії; я радів у виконанні обрядів життя і спасіння вдома і в закордоні, бо я знав, що це робота Божа, і я знаю це сьогодні¹⁸.

Замість того, щоб критикувати релігії інших людей, ми повинні жити так, щоб це демонструвало істинність і чеснотність нашої власної.

Коли ви йдете до ближніх проповідувати євангелію, ніколи не намагайтеся, так би мовити, зруйнувати чийсь будинок, перш ніж ви побудуєте кращий; дійсно, ніколи не нападайте на чиюсь релігію, куди б ви не йшли. З готовністю визнавайте право кожної людини мати її власну релігію. Це її право. Якщо вона не приймає вашого свідчення про євангелію Христову, це її справа, а не ваша. Не витрачайте ваш час на приниження інших сект і партій. У нас на це немає часу. Робити таке—завжди неправильно¹⁹.

Прагніть з вірою, молитвою і смиренням здобути мудрість і Духа Божого, щоб Він керував усіма вашими трудами. Мудрість—це один з найбільших дарів Божих, і голос мудрості не буде казати нам витрачати наш час на боротьбу проти сект нашого дня, проти людських поглядів, на висміювання релігій, що є навколо нас, бо таким чином ми затуляємо вуха слухачеві; закриваємо для сердець людських світло та істину; погляди і релігії інших людей є для них дорогими так само, як наші—для нас. … Нехай вашим текстом буде Спасіння—у лагідності і смиренні, з силою вічної істини, мудрості, світла і знання, що є у перших принципах євангелії Сина Божого. Ви можете бути корисними у спасінні душ людських, і вони будуть радіти з вами, що вони нарешті побачили світло спасіння; ми ніколи не повинні підноситися над євангелією або залишати її, щоб проповідувати щось те, що не відноситься до нашого покликання; або безплідно сперечатися навколо слів; кожне дерево пізнається за своїми плодами; якщо ми вірні перед Господом, ідемо мудрим і обачливим курсом, добрий плід безумовно залишиться після наших трудів²⁰.

Це має бути метою всіх членів Церкви—практикувати в житті принципи євангелії. Жодним іншим способом ми не можемо переконати світ в тому, що вони істинні, крім як показувати нашими вчинками і справами між собою і між собою та іншими людьми той ушляхетнюючий ефект, який вони вдіяли на нас. Ми проголошуємо високе, і серед нас має існувати така висока норма чистоти життя, щоб це відповідало нашим проголошенням²¹.

Святий Дух надає провід для тих, хто ділиться євангелією, і для тих, хто приймає її.

Вся таємниця нашого успіху, якщо казати про навернених, полягає в тому, що ми проповідуємо ту саму євангелію в усій її простоті і ясноті, яку проповідував Ісус, і в тому, що Святий Дух почиває на тих, хто приймає її, сповнюючи їхні серця радістю невимовною і об’єднуючи їх; і вони тоді знають про вчення самі, чи воно від Бога, чи від людини.²².

Як ці сотні і тисячі старійшин Ізраїля … здобувають силу їхати за кордон … і проповідувати євангелію так, що це переконує синів і дочок Адама? Це робиться силою Божою. Жодний старійшина цієї Церкви не отримує силу йти і виконувати волю Божу [інакше], як тільки через силу Божу. Якщо ми маємо якусь силу, то вона від Бога, і ми маємо довіряти Йому в усьому²³.

Коли той, хто має повноваження, проповідує євангелію, він обіцяє, в ім’я Ісуса Христа, усім, хто вірує і підкоряється, що Святий Дух буде дано їм. Силою цього обіцяння усі такі люди можуть самі пізнати, чи це від Бога, чи це від людини. Якщо людина, що не має повноваження, іде, претендуючи на те, що проповідує ту саму євангелію, немає значення, наскільки вона обдарована або талановита, її доктрину можна побачити, тому що обіцяння, що мають супроводжувати віруючих у Христа, не реалізуються, Святий Дух, який вділяє Свої дари людям, не отримується, отже облудність учень людських стає видимою, так що нікому не треба вводити себе в оману²⁴.

Якщо тільки ви не маєте в собі Святого Духа, коли йдете проповідувати євангелію, ви не зможете виконати свій обов’ язок; але коли ви маєте Його, ви в безпеці, ідіть, куди бажаєте, і ваші слова будуть дієвими для сердець чесних і смиренних [жителів] землі²⁵.

Немає жодної різниці, в якому віці людина проповідує євангелію—двадцять п’ять, дев’яносто, або п’ятсот, якщо тільки вона має натхнення від Духа і силу Божу²⁶.

Хай Господь іде перед нами, і готує шлях, і дає нам доступ до сердець людей, щоб добро творилося, щоб царство Боже розгорталося.²⁷.