Життя і священнослужіння Уілфорда Вудраффа
“Бог таємничо чинить свої дива; Крокує морем Він крізь закрути бурхливі”1. Так починається улюблений гімн Президента Уілфорда Вудраффа “God Moves in a Mysterious Way”.
“Він любив [цей гімн],—казав Президент Гебер Дж. Грант, який служив апостолом, у той час як Уілфорд Вудрафф був Президентом Церкви. —Ми співали його, я впевений у цьому, двічі на місяць на наших щотижневих зборах у Храмі, і дуже рідко проходив місяць, щоби брат Вудрафф не просив заспівати цю пісню. Він вірив у цю роботу всім своїм серцем і душею і працював з усією силою, яку дав йому Бог, щоби просувати її”2.
Меттіас Ф. Каулі, який також служив разом з Президентом Вудраффом, відмічав: “Мабуть жодна людина в Церкві ніколи не відчувала глибше істинність цих слів: “Бог таємничо чинить свої дива”, ніж Уілфорд Вудрафф. Його духовність була настільки високою, його відданість у служінні Богові—настільки повною, що протягом усього життя його було рясно [благословлено] чудесними проявами Божих намірів. Він ніколи не засновував свою віру на чудесах, вони тільки підтверджували те, у що він вірив усім серцем, і підтримували його розуміння вчень Святого Письма”3.
Як зазначали Президент Грант і брат Каулі, улюблений гімн Президента Вудраффа був підходящою темою для його життя. Це також описувало прогрес Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, свідком якого він був. У цьому гімні далі йшлося:
Боязкі святі, наберіться сміливості;
Ті хмари, що лякають вас так сильно,
Такі великі з ласки Бога, і проллються
Благословеннями на ваші голови.
Дозріють швидко задуми Його,
Відкриють кожну мить;
Бруньки гірчать, але пізніше
Прекрасні з них проб’ються пелюстки.
Сліпа зневіра не здолає помилок,
Безплідно загляда в Його труди
Але Господь все витлумачить Сам.
І заясніє істина для всіх4.
Уілфорд Вудрафф брав активну участь у багатьох ключових подіях Церковної історії, і він на собі пізнав ті хмари лихоліття, що зрештою обернулися на благословення для вірних. Він пізнав гіркоту переслідувань і страждань, але в такі часи він також пізнав, як це солодко, коли тебе веде рука Божа. І спостерігаючи, як розкривається Відновлення євангелії, він здобував ясніше розуміння Божої праці.
Дитинство і юність Уілфорда Вудраффа: Тверда основа, закладена в сім’ї
Уілфорд Вудрафф народився 1 березня 1807 р. у Фармінгтоні, штат Коннектикут, у сім’ї Афека Вудраффа і Б’юли Томпсон Вудрафф. Коли йому було 15 місяців, його мати померла від сипного тифу. Приблизно через три роки Афек знову одружився. Уілфорд і його двоє старших братів були виховані батьком та мачухою, Азубою Харт Вудрафф. У Афека та Азуби народилося шестеро дітей, четверо з яких померло немовлятами або в дитинстві.
Записи Уілфорда Вудраффа показують, що він зростав як більшість інших хлопчиків у його часи. Він ходив до школи і працював на сімейній фермі. Він також працював на батьковій лісопильні, ще коли був дуже молодим, здобувачи досвід, що допомагав йому, вже дорослій людині, коли він сам став хазяїном лісопильні. Одним з його улюблених видів відпочинку була риболовля, і він з братами часто ловив форель у потіку, на якому стояла лісопильня батька.
Він любив свою сім’ю і глибоко поважав своїх батьків. Із захопленням і вдячністю він описував свого батька як працьовитого чоловіка, який завжди “багато працював” і який був “чоловіком великого милосердя, чесності, цілісності й істини”5. Він також згадував, як євангельські повчання його мачухи допомогли йому стати на шлях пошуку істинної Церкви Господа6.
Навіть коли він став старшою людиною, багато з його найбільших радостей в житті були пов’язані з його батьками і нащадками. Він приєднався до Церкви в один день зі своїм братом Азмоном. Він радів, коли зміг навчати і охристити свого батька і мачуху, а також їхніх домашніх. Пізніше у своєму житті він подбав, щоб храмова робота була виконана за його матір—привілей, який, за його словами, був достатньою платою за всі труди його життя7.
“Захист і милість Бога”
Згадуючи своє дитинство і юність, Уілфорд Вудрафф визнавав руку Господа у тому, що багато разів його життя було збережено. У статті, названій “Розділ про нещасні випадки”, він описав деякі з тих нещасних випадків, які випали на його долю, дивуючись, що він вижив і зміг розповісти про них. Наприклад, він розповів про одну пригоду на фермі його батька: “Коли мені було шість років, мене ледве не вбив розлючений бугай. Ми з батьком годували худобу гарбузами, і один роздратований бугай відігнав мою корову від гарбуза, який вона їла. Я взяв той гарбуз, який раніше їв бугай, і тут він кинувся на мене. Батько сказав мені кинути гарбуза й тікати. Я побіг крутим схилом, не випускаючи гарбуза, рішучо налаштований захистити права корови. Бугай не відставав. Коли він майже наздогнав мене, я ступив у ямку, викопану для стовпа, і впав; бугай перестрибнув наді мною, женучись за гарбузом, і, [наздогнавши], розшматував його своїми рогами, і він те саме зробив би і зі мною, якби я не впав”8.
Він також розповідав про те, що сталося з ним, коли йому було 17 років: “Я їхав верхи на дуже норовистому коні, який ще не звик до мене; я спускався з крутого, скелястого пагорба, і раптом кінь, скориставшись з такого рельєфу, зістрибнув з дороги і шаленим галопом помчав схилом донизу поміж скелями, і він почав брикатися, намагаючись скинути мене перед собою на скелі; але я вхопився за верхівку його голови, стиснувши його вуха мертвою хваткою, щосекунди чекаючи, що він мене розмаже по скелях. Я був у такому положенні— верхи на шиї коня, не маючи нічого для управління, крім його вух, а він нісся на повній швидкості вниз, аж доки не наскочив на скелю і не впав на землю. Я пролетів над його головою і над скелями приблизно п’ять метрів і врізався в землю ногами, і зрозуміло, що це було єдиним, що врятувало мені життя; бо якби я приземлився будь-якою іншою частиною свого тіла, я б загинув на місці; а так, мої кістки тріснули піді мною, неначе тростинки. Моя ліва нога була зламана в двох місцях, і було жахливо дивитися на гомілки, що повилізали назовні, а кінь підібрався до мене, катаючись по мені і намагаюсь стати на ноги. Мій дядько Тайтус Вудрафф бачив, як я впав, і допоміг мені, доставивши мене до свого дому. Я лежав з 2 години дня до 10 вечора без медичної допомоги; нарешті приїхав мій батько, привізши з собою доктора Свіфта з Фармінгтона, який направив мої кістки та іммобілізував суглоби; і батько того вечора віз мене 8 миль у своєму фургоні додому. Я дуже страждав. Однак за мною добре доглядали, і через вісім тижнів я вже вийшов надвір на милицях” 9.
Життя Уілфорда Вудраффа продовжувало бути під захистом попри часті нещасні випадки, що ставалися навіть у його дорослому житті. У віці 41 року він склав перелік нещасних випадків, які ставалися з ним, висловивши подяку за руку Господа, що рятувала його:
“Я ламав обидві ноги—одну в двох місцях,—обидві руки, грудину і три ребра, а також мав перелом зі зміщенням обох гомілок. Я тонув, замерзав, мав опіки, мене кусав собака, хворий на сказ, двічі потряпляв у колесо водного млина під стуменем води, що падала на мене, пережив кілька тяжких захворювань і отруєнь у найважчій формі, потрапляв у залізничні катастрофи, ледве уникав куль, що пролітали повз мене, а також десятки разів рятувався в інших критичних обставинах.
Для мене це диво, що з усіма моїми пошкодженнями і зламаними кістками у мене немає жодного неробочого суглоба, натомість я міг витримувати найтяжчу працю, суворі природні умови та подорожі—я часто проходив за один день сорок, п’ятдесят, а одного разу—навіть шістдесят миль. Захист і милість Бога були наді мною, і моє життя було збережено донині; за ці благословення мені хочеться скласти подяку мого серця моєму Небесному Батькові, молячись, щоб залишок моїх днів міг бути проведений у Його служінні і розбудові Його царства”10.
Пошуки істинної Церкви Господа
Уілфорд Вудрафф був ще юнаком, коли вперше відчув бажання служити Господу і пізнавати Його. Він казав: “У ранньому віці я замислювався над тим, що стосується релігії”11. Однак він вирішив не приєднуватися до жодної з церков. Натомість він був рішучо налаштований знайти єдину істинну Церкву Ісуса Христа. Надихнутий вченнями своїх батьків та інших друзів, за допомогою нашіптувань Духа, він прийшов до переконання, “що Церква Христа була в пустелі—що було відступництво від релігії чистої і неоскверненої перед Богом і що велика зміна вже поруч”12. Він був особливо вражений вченням одного чоловіка на ім’я Роберт Мейсон, який пророкував, що Уілфорд доживе до того, щоб відчути смак плоду відновленої євангелії (див. сс. 1–3 в цій книзі).
Через багато років, переконаний, що для інших святих останніх днів буде корисно дізнатися про його особистий досвід,13 Президент Вудрафф часто розповідав історію про свої пошуки істини. Він згадував:
“Я не міг знайти жодну деномінацію, чиї вчення, віра або практика погоджувалися з євангелією Ісуса Христа або обрядами і дарами, про які казали апостоли. Хоча тогочасні священнослужителі навчали, що віра, дари, благодаті, чудеса і обряди, які мали давні святі, закінчилися і більше не є потрібними, я не вірив, що це правда, хіба що в те, що вони закінчилися через невіру дітей людських. Я вірив, що ті самі дари, благодаті, чудеса і сили будуть явлені так само в цю епоху, як і в колишню, коли Бог мав Церкву на землі, і що Церква Бога буде знову встановлена на землі, і що я доживу до того, щоб побачити це. Ці приципи закарбувалися в моєму розумі через глибоке вчитування у Старий і Новий Завіти з палкою молитвою, щоби Господь показав мені, що є істинним, а що—помилковим, і це вело мене на стезю спасіння, і я не зважав на те, що може сказати людина; і нашіптування Духа Господнього протягом трьох років навчали мене, що Він збирається встановити Свою Церкву і царство на землі в останні дні”14.
“Моя душа тягнулася до цього,—казав він. —На початку свого дорослого життя я молився день і ніч, аби дожити до того, щоб побачити пророка. Я був ладен пройти тисячу миль, аби побачити пророка або людину, що могла б навчити мене тим речам, про які я читав у Біблії. Я не міг приєднатися до жодної з церков, бо я не міг знайти у той час жодну церкву, яка б підтримувала ці принципи. Я провів багато нічних годин біля річки, в горах і на моїй лісопильні,… благаючи Бога, щоб я міг дожити то того, щоб побачити пророка або якусь людину, що навчила б мене тим речам Царства Божого, про які читав”15.
Уілфорд Вудрафф скінчив свої пошуки, коли йому було 26 років. 29 грудня 1833 р. він почув проповідь, що її виголошував старійшина Зера Палсіфер, місіонер-святий останніх днів. У своєму щоденнику він описав свою реакцію на проповідь старійшини Палсіфера:
“Він почав збори з кількох вступних зауважень і після цього помолився. Я відчував, що Дух Божий свідчить, що він є слугою Бога. Тоді він почав проповідувати, і робив це, як людина, що має повноваження, і коли він закінчив свою лекцію, я дійсно відчув, що це була перша євангельська проповідь, яку я будь-коли чув. Я подумав, що це те, чого я так довго шукав. Я відчув, що не можу залишити дім без того, щоб не засвідчити перед людьми про істину. Я відкрив очі, щоб бачити, вуха, щоб чути, серце, щоб розуміти і мої двері, щоби прийняти того, хто священнослужив нам”16.
Уілфорд Вудрафф запросив старійшину Палсіфера і його напарника, Елайджу Чені, зупинитися у своєму домі. Через два дні, провівши час за читанням Книги Мормона і бесідами з місіонерами, брат Вудрафф охристився і був конфірмований як член Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Від того дня його життя змінилося. Знайшовши істину, він присвятив себе донесенню істини до інших людей.
“Прагнення йти і проповідувати євангелію”
Рішучо налаштований дотримуватися завітів, укладених під час хрищення, Уілфорд Вудрафф був свідомим знаряддям у Господніх руках, завжди готовим виконати Його волю. В кінці 1834 р. він “відчув прагнення йти й провідувати євангелію”17, і він отримав покликання служити у південно-східній частині Сполучених Штатів. Він знав, що на нього чекають випробування і що його життю може загрожувати небезпека в путі, але він знаходив силу у своєму свідченні та вірі. Згодом він згадував: “Я знав, що євангелія, відкрита Господом Джозефу Сміту, є істинною, і що вона має таку велику цінність, що я бажав розповісти це людям, які ще не чули її. Вона була настільки доброю і ясною, що мені здавалося, що я зможу переконати людей повірити в неї”18.
Коли Уілфорд Вудрафф почав свою першу місію, він був нещодавно висвячений священик в Аароновому священстві. Його напарник, якого було висвячено на старійшину, залишався з ним під час перших випробувань місії, але невдовзі став відчувати розчарування і повернувся додому, до Кертленду, штат Огайо. Уілфорд залишився один у незнайомих краях, і він молився про допомогу і продовжував свою місіонерську працю, ходячи серед болотистих місцевостей. Зрештою він прибув до міста Мемфіс, штат Теннессі, “стомлений і голодний”19. Його першим місіонерським досвідом у місті стала промова перед великою аудиторією. Він згадував:
“Я пішов до найкращої таверни [готелю] в тому місті; таверну тримав містер Джосая Джексон. Я сказав йому, що я мандрівник і що в мене немає грошей. Я спитав його, чи не надасть він мені притулок на одну ніч. Він спитав мене, чим я займаюся. Я сказав йому, що я проповідник євангелії. Він засміявся і сказав, що я не дуже схожий на проповідника. Я не образився на нього, бо всі проповідники, з якими він досі зустрічався, їздили на гарних конях або в гарних колясках, носили вбрання чорного кольору і отримували хорошу платню, і скоріше стали б свідками того, як цілий світ поглинає загибель, ніж пройшли сто сімдесят миль у багнюці, аби спасти людей.
Хазяїну хотілося трохи розважитися, і він сказав, що залишить мене, якщо я буду проповідувати. Він хотів побачити, чи можу я проповідувати. Я мушу зізнатися, що на той час я був трохи непокладливий і умовляв його не примушувати мене проповідувати. Чим більш я умовляв його не примушувати мене, тим більш рішучо містер Джексон наполягав, що я мушу проповідувати…
Я сів у великій залі вечеряти. Перш ніж я закінчив вечерю, кімната почала заповнюватися багатими і модно вдягненими жителями Мемфіса, вони носили вбрання з шовку й чорної тканини, і ви можете уявити, який вигляд мав я, промандрувавши багнюкою. Коли я закінчив їсти, стіл винесли з кімнати над головами людей. Мене підвели до кута кімнати, де стояла підставка з Біблією, збірником гімнів і свічником, і її оточувала дюжина чоловіків з хазяїном у центрі. Там зібралося чоловік п’ятсот, які прийшли не для того, щоб почути євангелію, але щоб розважитися. Як вам сподобається таке становище? Ви на своїй першій місії без напарника або друга, і вас просять проповідувати перед таким зібранням! Для мене це були одні з найприємніших годин мого життя, хоч я відчував, що мені краще було б бути не одному.
Я прочитав гімн і попросив їх заспівати. Ніхто не проспівав жодного слова. Я сказав їм, що в мене немає дару співати; але з допомогою Господа я буду молитися і проповідувати. Я став навколішки помолитися і чоловіки навколо мене стали на коліна. Я молився Господу, щоб Він дав мені Свого Духа і показав мені серця цих людей. Я обіцяв Господу в своїй молитві, що я передам цьому зібранню все, що Він передасть мені. Я підвівся і говорив півтори години, і це була одна з найкращих проповідей у моєму житті.
Те, як жили ті, хто складав це зібрання, було відкрито для мого розуму, і я говорив їм про їхні злочестиві діяння та відплату, що вони отримають. Чоловіки, що оточували мене, схилили голови. Через три хвилини після завершення проповіді я був один у кімнаті.
Невдовзі мене провели до ліжка, у кімнату, що була поруч 3 іншою, великою кімнатою, у якій зібралися багато з тих чоловіків, яким я проповідував. Я міг чути їхню розмову. Один чоловік сказав, що хотів би дізнатися, як той мормонський хлопчик міг знати про їхнє минуле. Через якийсь час вони почали обговорювати деякі доктринальні питання. Одни з них порадив покликати мене, щоб вирішити одне питання. Хазяїн сказав: “Ні, на перший раз досить”.
Вранці мені подали гарний сніданок. Хазяїн сказав, щоб я зупинявся в його домі, якщо ще раз буду тут, і жив стільки, скільки захочу”20.
У листопаді 1836 р. Уілфорд Вудрафф закінчив свою місію в південно-східній частині Сполучених Штатів. Він написав у своєму щоденнику, що з 1835 р. до 1836 р. він промандрував 9805 миль (15688 кілометрів), провів 323 зборів, організував 4 філії Церкви, охристив 70 чоловік і конфірмував 62, виконав 11 висвячень у священство і зцілив 4 чоловік рукопокла- данням, що він був врятований від рук 6 різних груп погромників21. Його було висвячено на старійшину в червні 1835 р. і на сімдесятника—у травні 1836 р.
Коли старійшина Вудрафф повернувся до Кертленда, він знайшов, що багато місцевих членів Церкви впали у відступництво і висловлювалися проти пророка Джозефа Сміта. “У часи відступництва в Кертленді,—згадував він пізніше,— Джозефу Сміту було важко зустріти людину і зрозуміти, чи вона друг, чи ворог, без того, щоб Дух Бога не відкривав це йому. Більшість із провідництва протистояли йому”22.
Навіть “серед цієї темряви”23 Уілфорд Вудрафф залишався вірним Пророкові та вірним своїй рішучості проповідувати євангелію. Його було покликано до Першого кворуму сімде- сятників, і в цьому покликанні він продовжував свідчити про істину, подорожуючи по конференціях у тій місцевості. Пробувши у Кертленді менше року, він послідував натхненню відслужити місію повного дня на островах Фокс, неподалік узбережжя штату Мен. Він говорив:
“Дух Божий сказав мені: “Вибери собі напарника і вирушай на острови Фокс”. Що ж, про те, що відбувається на островах Фокс, я знав не більше, ніж про те, що відбувається на Колобі. Але Господь сказав мені йти, і я пішов. Я вибрав Джонатана Г. Гейла, і він поїхав зі мною. Там ми виганяли дияволів, проповідували євангелію і вчинили там кілька чудес. Я дістався островів Фокс і добре працював там”24. Коли старійшина Вудрафф прибув на острови Фокс, він знайшов там “народ, що прагнув давнього порядку речей”. Пізніше він казав: “Не зупиняючись на цьому детально, скажу, що я охри- стив там більше 100 душ”25.
Продовження місіонерського служіння в покликанні апостола Господа Ісуса Христа
Коли старійшина Вудрафф служив місію на островах Фокс у 1838 р., він отримав покликання, яке продовжило його місіонерське служіння на весь залишок його життя. “9 серпня я отримав листа,—сказав він,—від Томаса Б. Марша, який тоді був президентом Дванадцятьох Апостолів, у якому мені повідомлялося, що пророк Джозеф Сміт отримав одкровення, у якому називалися імена тих, кого було обрано, щоб зайняти місця тих, хто відпав: Джон Е. Пейдж, Джон Тейлор, Уілфорд Вудрафф і Уіллард Річардс.
“Президент Марш додав у своєму листі: “Знай же, брате Вудрафф, завдяки цьому, що ти призначений зайняти місце одного з Дванадцятьох Апостолів, і що це відповідає слову Господа, щойно даному, що ти маєш невідкладно прибути у Фар-Уест, а після цього 26 квітня залишити тамтешніх святих і виїхати до інших країв крізь великі глибини [морські]”.
Президент Вудрафф пізніше прокоментував це: “Суть цього листа була відкрита мені за кілька тижнів, але я не розкривав її жодній людині”26.
Вказівка “виїхати до інших країв крізь великі глибини [морські] стосується Господнього наказу, що Дванадцятеро мають служити на місії у Великій Британії. Невдовзі після висвячення на апостола 26 квітня 1839 р. старійшина Уілфорд Вудрафф вирушив до Великої Британії як один з “особливих свідків імені Христа в усьому світі” (УЗ 107:23).
Старійшина Вудрафф пізніше відслужив кілька місій у Сполучених Штатах і Великій Британії. Він став відомий як один з найкращих місіонерів в історії Церкви. Ця книга містить багато розповідей з його місіонерського досвіду.
Допомагаючи святим збиратися
Сьогодні святих останніх днів заохочують будувати царство Боже в тих краях, де вони живуть, таким чином зміцнюючи Церкву по цілому світу. У перші дні Церкви місіонери-святі останніх днів закликали новонавернених емігрувати до місця зосередження Церкви—до Кертленду, штат Огайо, або до округи Джексон, штат Міссурі, або до Наву, штат Іллінойс, або до Солт-Лейк-Сіті, Юта.
Приблизно через два роки після вбивства Джозефа і Гайрума Смітів святі були змушені залишити свої домівки в Наву і встановити тимчасове поселення в Уінтер-Квортерз, Небраска. Старійшина Вудрафф, який служив на місії в Англії, повернувся до основної громади Церкви. Залишаючи Уінтер-Квортерз, він допомагав вести святих у їхній найвідомішій міграції—у їхній подорожі крізь рівнини і гори Сполучених Штатів до їхньої обіцяної землі в долині Солоного озера. Входячи до складу першої групи піонерів, він перевозив президента Бригама Янга, який захворів під час останньої частини їхньої подорожі. Старійшина Вудрафф був присутній, коли президент Янг піднявся з ліжка у фургоні, оглянув землю навколо і проголосив: “Цього досить. Це те місце. Вперед!”27.
Старійшина Вудрафф продовжував допомагати святим збиратися на обіцяній землі. Під час однієї з своїх місій він і його сім’я провели два з половиною роки в Канаді і північно- східній частині Сполучених Штатів, допомагаючи членам Церкви мігрувати в долину Солоного озера. Він був з останньою групою цих святих, коли сталася ця подія, що показує його чутливість до спонукань Духа:
“Я побачив пароплав, що пускав струмені пари, готуючись відплисти. Я підійшов до капітана і спитав його, скільки в нього пасажирів. “Триста п’ятдесят”. “Чи могли б ви прийняти ще сотню?” “Так”. Тільки-но я зібрався сказати йому, що ми хочемо сісти на пароплав, як Дух сказав мені: “Не сідайте на цей пароплав, ні ти, ні ті, хто з тобою”. “Добре”,—подумав я. Я вже дещо знав про цей тихий, негучний голос. Я не сів на пароплав, але залишився чекати наступного ранку. Через тридцять хвилин після відплиття той пароплав загорівся. На пароплаві замість ланцюгів [у стерновому механізмі] використовували вірьовки, і вони не змогли причалити до берега. Була темна ніч, і жодна душа не спаслася. Якби я не послухався впливу того, що проявилося в мені, я був би там сам і вся решта групи”28.
Служіння у Солт-Лейк-Сіті
Після того як святі оселилися в долині Солоного озера, обов’язки старійшини Вудраффа змінилися. Його більше не посилали за кордон на місії повного дня. Замість цього його робота включала допомогу більшій кількості святих емігрувати до місця головного розташування Церкви, зустрічі з тими, хто відвідував їхній край, служіння як законодавця, роботу з ірригації та культивації земель, а також розроблення методів рослинництва та фермерства. Він часто відвідував поселення святих останніх днїв у Юті, Арізоні та Айдахо, проповідючи євангелію та заохочуючи святих виконувати їхні обов’язки.
Уілфорд Вудрафф служив заступником Церковного історика з 1856 р. до 1883 р. і Церковним істориком з 1883 р. до 1889 р., тобто протягом більшої частини свого служіння у Кворумі Дванадцятьох Апостолів. Хоч цей обов’язок вимагав багато часу, він вважав це привілеєм, вірячи, що “історія цієї Церкви залишиться на час і на вічність”29. Його служіння як історика було продовженням тієї роботи, яку він виконував з 1835 р., коли він почав вести щоденники—особисті записи свого життя та історії Церкви (див. сс. 125–127).
У своїх невпинних зусиллях зміцнювати Церкву, служити суспільству і забезпечувати свою сім’ю Уілфорд Вудрафф слідував принципам, які він перейняв від свого працьовитого батька. Старійшина Франклін Д. Річардс з Кворуму Дванадцятьох Апостолів казав, що старійшина Вудрафф “був відомий своєю активністю, працьовитістю та фізичною витривалістю. Він був не крупним чоловіком, але міг виконувати працю, яка б довела звичайну людину до виснаження”30.
Щоденники старійшини Вудраффа заповнені описаннями довгих днів важкої праці. Якось він розповів про те, як у 67- річному віці заліз на 4-метрову драбину разом зі своїм сином Есахелом, щоб збирати з дерева персики. Есахел почав втрачати рівновагу. Намагаючись врятувати Есахела, старійшина Вудрафф сам впав. Він писав: “Я впав під драбину з висоти майже 3 метрів на землю і вдарився правим плечем та стегном, і це було дуже боляче. Есахел не зазнав значних пошкоджень. У мене боліло тіло і я шкутильгав весь той вечір”31. Наступного дня він записав: “Сьогодні в мене все боліло і я шкутильгав, але я пішов у поле і повернувся додому ввечері”32. Коментуючи цей випадок, Меттіас Каулі сказав: “Можна справедливо поцікавитися, що це робив чоловік такого віку на дереві? Перш за все, якщо казати про старійшину Вудраффа, він ніколи не згадував про свій вік, коли бачив щось, що потрібно було зробити, якщо він міг це зробити. Він був скрізь. Він був готовий до будь-якої несподіванки у будь-який час. Якщо він бачив галузку на верхівці яблуні, яку необхідно було відпиляти, він ледве встигав обдумати цю думку, аж як опинявся на верхівці дерева, і йому завжди було важко просити когось робити те, що він міг зробити самотужки”33.
Побудова храмів і храмова робота
Завжди, коли святі зупинялися на тривалий час, утворюючи центральне поселення, вони будували храм. Вони слідували цій моделі в Кертленді, в Наву і зрештою у Солт-Лейк-Сіті. Роблячи це, вони залишалися вірними одкровенню від Господа, отриманому через пророка Джозефа Сміта—одкровенню, яке старійшина Вудрафф записав у своєму щоденнику:
“Якою була мета збирання Юдеїв або народу Божого будь- якої доби світової [історії]? Головною метою була побудова для Господа дому, у якому Він міг би відкрити Своєму народу обряди Його дому і слави Свого царства, а також навчити народ шляхам спасіння. Бо існують певні обряди й принципи, які для того, щоб їх навчали й практикували, мають виконуватися в такому місці, або домі, який побудовано для цієї мети. Це було в задумі Бога ще до того, як світ постав, і для цієї мети Бог часто мав намір зібрати Юдеїв, але вони не хотіли цього. Саме з цією метою Бог збирає народ в останні дні—побудувати для Господа дім, щоб готувати їх до обрядів і ендаументів, омовінь і помазань тощо34.
Старійшина Вудрафф часто увіщував своїх ближніх-святих долучатися до благословень, доступних у храмі. Він говорив: “Я вважаю, що побудова храмів є однією з найважливіших речей, що їх вимагає Господь від святих останніх днів у розподілі повноти часів, щоб ми могли ходити в ці храми і не тільки викупляти живих, але й викупляти мертвих”35. З характерною для нього ретельністю він являв приклад храмової роботи, забезпечивши виконання цієї роботи для тисяч своїх предків.
Як і багато інших пророків його доби, старійшина Вудрафф пророкував, що прийде час, коли храми будуть стояти по цілому світі36. Він радів нагоді побачити, що це пророцтво починає здійснюватися, коли чотири храми були побудовані і освячені на Території Юти протягом перших 46 років після прибуття святих у долину Солоного озера—у містах Сент-Джордж, Логан, Ментай і Солт-Лейк-Сіті.
Президент Вудрафф підносив молитви освячення для храмів у Ментай та Солт-Лейк-Сіті. У посланні до всіх членів Церкви він та його радники у Першому Президентстві свідчили про благословення, які приходять до тих, хто відвідує освячення храму в дусі щирого поклоніння: “Приємні нашіптування Святого Духа будуть дані їм, і скарби Небес, спілкування з ангелами будуть додаватися їм час від часу, бо [Господнє] обіцяння вийшло і не може не сповнитися!”37 Він описав один з таких випадків, який стався під час освячення Логанського храму:
“Коли я був на освяченні цього храму, до мене прийшла думка про ті численні години, які я провів у молитвах у своїй юності, звертаючись до Бога, щоб Він дозволив мені дожити на землі до того, щоб побачити Церкву Христа встановленою, а також народ, поставлений, щоб отримати давню євангелію, який буде відстоювати віру, яку колись передали святим. Господь обіцяв мені, що я доживу до того, що знайду народ Божий і матиму ім’я та місце … в Його домі, ім’я, краще ніж у синів й дочок, ім’я, яке не буде відсічено. І я сьогодні радію, маючи ім’я з Його народом і допомагаючи в освяченні ще одного храму Його найсвятішому імені. Нехай славиться Бог і Агнець назавжди”38.
Служіння Уілфорда Вудраффа як Президента Церкви
Коли Президент Джон Тейлор помер 25 липня 1887 р., Кворум Дванадцятьох Апостолів став керівним органом Церкви, а президент Вудрафф став верховним чином. Відчуваючи тягар управління цілою Церквою, президент Вудрафф записав наступні думки у своєму щоденнику. “Це ставить мене у дуже особливе положення—те положення, якого я ніколи не прагнув все своє життя. Але за провидінням Божим це покладено на мене, і молю Бога, мого Небесного Батька, вділити мені стільки благодаті, скільки це потрібно сьогодні. Це висока і відповідальна посада для будь-якого чоловіка, і така посада, що потребує великої мудрості. Я ніколи не чекав, що переживу Президента Тейлора. Але це сталося. Я можу тільки сказати: “Чудесними є Твої шляхи, о Господи, Боже Всемогутній, бо Ти безумовно вибрав слабке цього світу, щоб виконувати Твою роботу на землі. Нехай Твій слуга Уілфорд буде підготовлений для всього, що чекає його на землі і матиме силу здійснити все, що вимагає від його рук Бог Небесний. Я прошу про це благословення мого Небесного Батька в ім’я Ісуса Христа, Сина Живого Бога”39. Президент Вудрафф був підтриманий як Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів 17 квітня 1889 р. Він став четвертим Президентом Церкви у цьому розподілі.
Свідчення про Господню роботу останніх днів
У своїх посланнях членам Церкви Президент Вудрафф постійно свідчив про Відновлення євангелії, так само як він робив це завжди у своєму священнослужінні. Однак він складав свідчення зі збільшеною наполегливістю протягом цих останніх дев’ятьох років свого життя. Він був останньою живою людиною, що служила як апостол разом із Джозефом Смітом, і він відчував нагальну потребу залишити ясне і тривале свідчення про Пророка Відновлення. Приблизно за рік до смерті він сказав:
“Є багато речей, які я не розумію, і одна з них—це те, чому я ще тут у моєму віці. Я не розумію, чому мене зберігали стільки років, коли багатьох апостолів і пророків уже покликали додому. Я єдиний чоловік у плоті, що отримав свої дари під руками пророка Джозефа Сміта. Я єдиний чоловік у плоті, який був разом з Дванадцятьма Апостолами, коли він передав їм ключі Бога разом з наказом опікуватися цим царством. Він стояв десь три години в кімнаті, виголошуючи нам свою останню лекцію. Кімната була наче наповнена поглинаючим вогнем. Його обличчя було ясним, наче бурштин; його слова були наче яскраві блискавки для нас. Вони пронизували кожну частку наших тіл від потилиці до п’ят. Він сказав: “Брати, Господь Всемогутній запечатав на моїй голові кожне священство, кожний ключ, кожну силу, кожний принцип, який належить до останнього розподілу повноти часів і до розбудови царства Божого. Я запечатав на ваших головах усі ці принципи, священство, апостольство і ключі царства Божого, і тепер ви маєте підставити свої плечі і опікуватися цим царством або ви будете прокляті”. Я не забуваю цих слів—Я ніколи не забуду, поки живу. Це була остання промова, яку він виголошував у плоті. Невдовзі після цього він був убитий і покликаний додому у славі”40.
Як Президент Церкви Президент Вудрафф закликав святих шукати провід Святого Духа і слідувати йому, бути вірними своїм завітам, проповідувати євангелію вдома і за кордоном, бути чесними у своїх мирських обов’язках і бути старанними у виконанні храмової та сімейно-історичної роботи. Його порада лунає у твердженні, яке він зробив, коли був членом Кворуму дванадцятьох: “Якими хорошими ми не були, ми маємо постійно намагатися ставати кращими. Ми підкоряємося іншому закону та іншій євангелії, ніж інші люди, і ми маємо на меті інше царство, і наша мета, відповідно, має бути вищою перед нашим Господом Богом, і ми маємо управляти собою і контролювати себе у відповідності до цього, і я молю Бога, мого Небесного Батька, щоб Його Дух міг почити на нас і уможливити це для нас”41.
Видання Маніфесту
Зміцнений керівною рукою Господа, Президент Вудрафф провів святих останніх днів крізь один з найбуремніших періодів у цьому розподілі. В кінці 80-х років XIX століття Церква продовжувала практику множинного шлюбу, виконуючи заповідь, яку Господь дав через пророка Джозефа Сміта. Однак уряд Сполучених Штатів незадовго до цього видав закони проти цієї практики, додавши суворі покарання за порушення цих законів, включаючи конфіскацію Церковного майна і позбавлення членів Церкви основних громадянських прав, таких, як право голосувати. Ці події відкрили також юридичні канали для переслідування святих останніх днів, які практикували множинний шлюб. Церква подавала апеляції, але все було даремно.
Ці обставини повисли на Президенті Вудраффі тяжким тягарем. Він шукав волі Господа з цього приводу і зрештою отримав одкровення, що святі останніх днів мають припинити практику входження у множинний шлюб. Покірний Господній волі, він видав те, що стало відомим як Маніфест— натхненне твердження, яке залишається основою позиції Церкви у питаннях множинного шлюбу. У цій публічній декларації, датованій 24 вересня 1890 р., він проголосив свій намір коритися законам країни. Він також свідчив, що Церква припинила навчати практиці множинного шлюбу42. У жовтні, 6 числа, 1890 р., на сесії генеральної конференції, святі останніх днів підтримали декларацію свого пророка, одностайно підтримавши твердження, що він “мав повне право, згідно з повноваженням своєї посади, видати Маніфест”.43
Підтвердження вічної природи сім’ї
Приблизно за три місяці до того, як убили пророка Джозефа Сміта, він [Джозеф] виголосив промову перед великим зібранням святих. Старійшина Уілфорд Вудрафф, який записував конспект тієї промови, говорив, що Пророк говорив про “один з найважливіших і найцікавіших предметів, що будь-коли представляли святим”44. Частину цієї проповіді Пророк присвятив свідченню про вічну природу сімей. Він говорив про потребу бути запечатаними до своїх батьків і простягнути цей запечатувальний обряд крізь покоління:
“Це вплив духа Іллі, щоб ми викупляли наших мертвих і зв’язувати себе з нашими батьками, які є в небесах, і запечатували наших мертвих, щоб вони вийшли у першому воскресінні, і тут нам потрібна влада Іллі, щоб запечатувати тих, хто жив на землі, до тих, хто перебуває на небесах. Ідіть і запечатайтеся на землі з вашими синами й дочками, а також з вашими батьками у вічній славі”.45
Протягом кількох наступних десятиліть святі останніх днів знали, що має бути “поєднувальна ланка того чи іншого роду між батьками і дітьми” (УЗ 128:18). Однак самі процедури не були до кінця впорядковані; як казав Президент Вудрафф, Пророк Джозеф не дожив до того, щоби “більш детально розібрати ці речі”46. Діючи у відповідності до “всього світла і знання, яке [вони] мали”47, вони часто запечатували себе або “усиновлювалися” до Джозефа Сміта, Бригама Янга або інших провідників Церкви їхніх часів замість того, щоб запечататися до своїх батьків і матерів. Як Президент Церкви, Президент Вудрафф казав про цю практику: “Ми не повністю виконуємо ті принципи на виповнення одкровення, що Бог дав нам, у запечатування сердець батьків до дітей, а дітей—до батьків. Я не був задоволений, незадоволений був Президент [Джон] Тейлор, і жодна людина з часів пророка Джозефа, яка виконувала обряди усиновлення у храмах нашого Бога. Ми відчували, що в цьому питанні має бути відкрито більше, ніж досі було отримано”48.
Це додаткове одкровення прийшло до Президента Вудраффа 5 квітня 1894 р.49 Через три дні у зверненні на Генеральній конференції, він розповів про одкровення: “Коли я звернувся до Господа, щоб дізнатися, до кого саме мені усиновлятися,.. Дух Божий сказав мені: “Хіба ти не маєш батька, який породив тебе?” “Так, маю”. “Тоді чому б тобі не шанувати його? Чому б не усиновитися до нього?” “Так,—кажу я,—так буде правильно”. Я був усиновлений до мого батька і мав запечатати мого батька до його батька і так далі; і я хочу, щоб це було обов’язком кожного чоловіка, який є президентом храму, щоб він наглядав, аби віднині і навіки, якщо тільки Господь Всемогутній не накаже інакше, кожна людина була запечатана до свого батька… Це є воля Божа для цього народу. Я хочу, щоб усі чоловіки, які є президентами цих храмів у цих горах Ізраїля, пам’ятали про це. Яке я маю право відібрати права родоводу у будь-якої людини? Яке право на це має будь-яка людина? Жодного; я кажу, нехай кожна людина буде усиновленою до її батька; і тоді ви будете чинити саме так, як сказав Бог, коли Він проголосив, що Він пошле Іллю-пророка в останні дні [див. Малахія 4:5–6] …
Ми хочемо, щоб святі останніх днів віднині досліджували свої родоводи настільки глибоко, наскільки зможуть, і запечатувалися до своїх батьків і матерів. Нехай діти будуть запечатані до батьків, і нехай цей ланцюг буде простягнено настільки далеко, наскільки це можливо…
Брати і сестри, покладіть ці речі до серця. Продовжуймо складати наші записи, заповнювати їх праведно перед Господом і виконувати цей принцип, і благословення Бога прийдуть до нас, і ті, хто буде викуплений, благословлять нас у дні майбуття. Я молю Бога, щоб як народ ми тримали відкритими очі, щоб бачити, вуха, щоб слухати, і наші серця, щоб розуміти велику і могутню роботу, яка лежить на наших плечах, і яку Бог небесний вимагає від наших рук”50.
“Ми завжди мочимося за тебе”
1 березня 1897 р., святі останніх днів заповнили Солт- Лейкську Скинію, святкуючи 90-річчя Уілфорда Вудраффа. Там вони почули новий гімн: “Ми завжди молимося за тебе”. Івен Стівенс адаптував музику одного з існуючих гімнів і написав нові слова, складаючи шану любому пророкові Церкви:
Ми завжди молимося за тебе, наш дорогий пророче,
Щоб Бог дав тобі спокій і вітання;
Щоб у твої роки, що зморшками прорізали твоє чоло,
Світло, що зараз є в тобі, не тьмянішало,
Світло, що зараз є в тобі, не тьмянішало.
Ми завжди молимося за тебе від усього серця,
Щоб міць була дана тобі, щоб виконувати твій обов’язок,
Щоб вести нас, давати нам поради день-у-день,
І проливати святе світло на нашу путь,
І проливати святе світло на нашу путь.
Ми завжди молимося за тебе з палкою любов’ю;
І молитви дітей чути згори,
І ти завжди будеш благословенний, і Бог дасть
Усе потрібне і найкраще, аж до кінця твоїх днів,
Усе потрібне і найкраще, аж до кінця твоїх днів51
Через вісімнадцять місяців, 2 вересня 1898 р. Президент Уілфорд Вудрафф помер, зрештою приєднавшись до своїх співтоваришів-святих, які померли раніше. На його похороні, що проходив у Солт-Лейкській Скинії, “дух миру … схилявся над усіма заходами, і заповнював зібрання, і залишався надовго, щоб утішити почуття всіх”. Інтер’єр Скинії був “красиво убраний у біле”, прикрашений “рясно і велично” квітами і снопами пшениці та вівса. “З кожного боку органа були цифри “1847” і великі зв’язки полину і соняшників, [а також] верхівки смерек”, що нагадувало в’їзд піонерів у долину Солоного озера в липні 1847 р. Над великим портретом Президента Вудраффа було підсвічено висловлення “І вмерши, він ще промовляє”, що було даниною шани пророкові Бога, чиї вчення та приклад будуть продовжувати надихати святих останніх днів у їхніх зусиллях допомогти розбудовувати царство Боже52.
Рік 1839. Старійшина Уілфорд Вудрафф (на першому плані), старійшина Бригам Янг (на задньому плані), а також інші члени Кворуму Дванадцятьох Апостолів, що залишили домівки заради проповідування євангелії в Англії.
Старійшина Уілфорд Вудрафф і його сім’я жили в цьому домі в Наву, штат Іллінойс.
Ментайський храм у штаті Юта, освячений Президентом Уілфордом Вудраффом у 1888р.
Президент. Уілфорд Вудрафф,, центрі, разом зі своїми радниками у Першому Президентстві: президенти Джордж К Кеннон, ліворуч, і Джозеф Ф. Сміт, праворуч.