“Я є світоч, який ви будете піднімати”
Кожна з наших [Христових] справ, можливо, дає тільки цяточку світла, але складені разом, вони мають великий ефект.
Пригадую прості слова, які я часто чула, будучи маленькою дівчинкою Початкового товариства. Вони лунали так: “Я внесу світло євангелії у свою домівку”. Я дивувалася: “Що це за світло?” Сам Ісус Христос, навчаючи нефійців, найкращим чином пояснив це. Він сказав: “Отже, тримайте свій світоч: щоб він міг сяяти світові”. Далі Він пояснив: “Я є світоч, який ви будете піднімати—те, що ви бачили, як Я роблю” (3 Нефій 18:24, курсив додано).
Які Його вчинки бачили нефійці, і чи не могла б я робити у своїй домівці так само? Коли люди бажали, щоб Він побув з ними трохи довше, Він відчув співчуття до них і затримався з ними. Потім Він зцілював їх, молився з ними, навчав їх, плакав з ними, поодинці благословляв їхніх маленьких дітей, годував їх, і служив і дав їм причастя, аби вони уклали завіт завжди пам’ятати Його. Його служіння серед них полягало в навчанні і піклуванні про кожну людину, і у виконанні роботи, яку Його Батько заповідав Йому виконати. Не було жодної думки про Себе. Коли я дізналася про це, для мене розпочався довічний пошук, як шляхом самовідданих Христових вчинків принести до своєї домівки Його світло.
Це не легке завдання. Взірцеве домашнє життя часто проходить невизнаним. Можливо легше “уста[ти] і ся[яти] повсюди, щоб ваше світло могло бути прапором для народів” (УЗ 115:5, курсив додано), аніж щоб ваше світло могло бути прапором для ваших власних сімей. Інколи інші не бачать, як ми робимо добро, коли ділимося своїм світлом у власних домівках. Це основна людська риса: бажати і шукати похвали і уваги. Геламан навчав своїх синів Нефія і Легія робити добрі справи, як це робили їхні прабатьки, на честь яких їх було названо: “щоб ви не робили це для того, щоб вихвалятися, але для того, щоб ви могли робити це, щоб складати собі скарб на небесах” (Геламан 5:8). Добрі справи не мають робитися з метою отримання визнання.
У книзі Чарльза Діккенса Холодний дім є персонаж, місіс Джеллібі, чию ваду він називає “телескопічною філантропією”. Вона настільки зосереджена на допомозі страждаючому племені у віддалених землях, що не звертає уваги на свою власну забруднену дитину, що забилася і прийшла до неї, аби заспокоїтись. Місіс Джеллібі хоче переконатися, що її добрі діяння є грандіозними і їх всі бачать. (Див. Чарльз Діккенс Холодний дім, [1985], 82–87). Можливо, деякі з нас швидше допомогли б усувати наслідки урагану, ніж вирішувати свої домашні проблеми. Зараз важливе і перше, і друге, але вирішення своїх домашніх проблем є нашою першою і вічною відповідальністю. “Батьки мають священний обов’язок виховувати своїх дітей у любові й праведності, забезпечувати їхні фізичні й духовні потреби” (“Сім’я: Проголошення світові”, Ліягона, жовт. 2004, с. 49).
Я пригадую іншу літературну фігуру, абсолютно протилежну цьому персонажу Діккенса. Доротея є героїнею однієї з моїх найулюбленіших новел, Міддлмарч. Про неї згадується наприкінці книги за її спокійні самовіддані справи для сім’ї та друзів. Там про неї сказано: “У своїй душевній щедрості… вона розтеклася на струмочки, назви яких не прогриміли по світу. Але її вплив на тих, хто знаходився поряд з нею, був величезним, бо благополуччя нашого світу частково залежить і від історично неважливих вчинків; і якщо ваші й мої справи йдуть не так погано, як могли б, ми багато в чому зобов’язані тим численним людям, які жили поряд з нами непомітно та чесно і спочивають в безвісних могилах” (George Eliot, Middlemarch [1986], 682).
Упродовж цих підготовчих років ви, молоді жінки, витрачаєте багато часу в школах або на роботі, де отримуєте схвалення, пошану, нагороди, стрічки або призи. Коли цей період закінчується і ви стаєте молодими мамами, то відбувається різка зміна в житті і ви випадаєте з атмосфери похвали. В жодному іншому становищі не існує більшої можливості для самовідданого служіння, подібного Христовому, ніж в сім’ї, де треба турбуватися про сотні повсякденних фізичних, емоційних і духовних потреб. Ви принесете світло євангелії у свої домівки не для того, аби бачили інші, а щоб зміцнювати інших чоловіків і жінок сили і світла.
Домівки є також приватними місцями, що ми, на жаль, так часто забуваємо. У своїх домівках і зі своїми сім’ями ми інколи стаємо найгіршими для тих, хто має в нашому житті найбільше значення. Я виразно пам’ятаю один ранок, коли мені було 14 років. Перед тим як піти до школи я сперечалася і була недоброю зі своїми батьками і братами. Вийшовши з будинку, я була ввічливою з водієм автобусу і дружньою до однолітків. Я відчула суперечність своїх дій, і до мене прийшло величезне відчуття розкаяння. Я попросила в учителя дозволу вийти на кілька хвилин, щоб подзвонити додому. Я вибачилася перед мамою за свою поведінку і сказала, як люблю і ціную її, і пообіцяла на доказ цього поводитися краще.
Для більшості з нас важко прожити у своїх домівках без суперечок навіть один день. Народ Нефія мав довершене суспільство упродовж 200 років без “суперечок на цій землі… І не було ані заздрощів, ані розбрату, ані заворушень, ані розпусти, ані неправди, ані вбивств, ніякої похітливості; і певно не могло бути щасливішого народу серед усіх людей, яких було створено рукою Бога” (4 Нефій 1:15–16).
Деякі з нас народилися в сім’ях з дуже важкими проблемами. І навіть хороші сім’ї мають багато випробувань. Ми повинні намагатися робити у своїх домівках те, що Христос робив для нефійців. Як навчає проголошення про сім’ю: “Щастя в сімейному житті може досягатися найкраще, коли сім’я основується на вченнях Господа Ісуса Христа” (Ліягона, жовт. 2004, с. 49). Щоб допомогти своїм сім’ям подолати гріх, гнів, заздрість і суперечки, ми повинні бути світлом. Ми можемо разом молитися, горювати одне за одним, зцілювати рани і самовіддано любити і служити одне одному.
Ви, молоді жінки, готуєтесь зараз зміцнювати свої майбутні домівки і сім’ї, вносячи світло євангелії у свої теперішні домівки і сім’ї. Маленькі, незначущі на перший погляд справи, що ви робите, можуть мати великий ефект. Я прочитала про маленьких світляків, яких знайшли в печерах Нової Зеландії. Кожен сам по собі дає невеличку цяточку світла. Але коли мільйони їх разом освітлюють печеру, то світла стає достатньо, щоб можна було читати. Так само кожна з наших маленьких справ, можливо, дає тільки цяточку світла, але складені разом вони мають великий ефект. Сьогодні увечері, співаючи пісню “Сяйте”, хор нагадає нам, як важливо віддавати наше маленьке світло:
У мене світло віри є, Хоч світло те мале.
Мені Господь його дає, Як сонце світло те.
“Своє ти світло не ховай,—сказав Господь мені.—
Своє ти світло зберігай, Хай світить людям всім”.
Сяйте, сяйте, сяйте людям всім.
Сяйте, сяйте, сяйте людям всім.
(Збірник дитячих пісень, с. 96 )
Ми можемо сяяти, турбуючись про маленького брата, снідаючи з сестрою в шкільному буфеті, виконуючи якусь хатню роботу, стримуючись від сварки, радіючи успіхам одне одного, ділячись частуванням, турбуючись про хворих, кладучи увечері комусь з батьків на подушку записку з подякою, пробачаючи образу, приносячи своє свідчення.
У Румунії я познайомилася з Ралукою, 17-річною молодою жінкою, яка нещодавно приєдналася до Церкви. Її хрищення було щасливою подією, бо, серед іншого, була присутня вся їхня сім’я. Її мати і сестра відчули там Духа і також захотіли відвідувати місіонерські бесіди. Це стурбувало батька, бо йому здалося, що в цій незнайомій Церкві він втрачає всю свою сім’ю. Отже він не дозволив цього, і певний час в їхній сім’ї було відчуття незгоди. Проте Ралука пам’ятала, що при хрищенні вона вступила в завіт узяти на себе ім’я Ісуса Христа. Вона намагалася показувати Його світло, виконуючи у своїй домівці те, що робив би Він. Вона була миротворцем. Вона була прикладом. Вона була вчителем. Вона була цілителем.
Зрештою серце її батька пом’якшилося, і він дозволив іншим більше дізнатися про Церкву. Потім вони всі христилися. І зрештою, до спільної радості, батько також приєднався до Церкви. На своєму хрищенні він сказав, що певний час їхня сім’я була наче два серця, що б’ються з різним ритмом в одній сім’ї. Але зараз вони були однієї віри і одного хрищення, із серцями, зв’язаними в єдності й любові. Він подякував місіонерам і членам Церкви, які допомагали їм. Потім він особливо відмітив свою доньку Ралуку за те, що вона була настільки схожою на Христа в їхній домівці упродовж того важкого періоду, що була миротворцем, цілителем, вчителем, прикладом і світлом, що зрештою привело всю їхню сім’ю до Церкви Ісуса Христа.
Кожна з вас має світло. Коли сьогодні увечері я дивлюся тут у ваші обличчя і коли я пригадую ваші обличчя, в які дивилася, подорожуючи світом, то бачу, що вони сяють, “так само як обличчя ангелів” (Геламан 5:36). У світі, затемненому темнотою гріха, обличчя Нефія і Легія, синів Геламана, “сяяли… надзвичайно” (Геламан 5:36). Ті, хто оточував їх, хотіли такого ж світла і запитали: “Що нам потрібно зробити, щоб ця хмара темряви була усунута і не покривала нас?” (Геламан 5:40). Вони були навчені каятися і вірити в Ісуса Христа. Коли вони стали робити це, хмара темряви розсіялася; і вони були оточені світлом, стовпом вогню, і наповнилися невимовною радістю від Святого Духа (див. Геламан 5:43–45).
Якщо ви будете ділитися своїм світлом, інші також знаходитимуть більше світла. Чи є хто-небудь, кому потрібне ваше світло так, як і вашим сім’ям? Я бачу вас чудовими молодими жінками із сяючими обличчями як силу сьогодення і надію майбутнього у ваших домівках і в Церкві.
Ісус Христос—світло, яке ми повинні піднімати. “Він є світлом, життям і надією світу. Його шляхом є шлях, що веде до щастя в цьому житті і вічного життя у світі прийдешньому” (“Живий Христос: Свідчення апостолів”, Ліягона, квіт. 2000, с. 2–3). Нехай ми всі сяємо Його світлом, в ім’я Ісуса Христа, амінь.