Відповідальність нашого святого священства
Священство насправді не стільки дар, скільки повноваження служити, привілей піднімати, та можливість благословляти життя інших.
Кілька років тому, коли нашому молодшому сину Кларку мало виповнитися 12 років, ми якось разом з ним виходили з Будинку церковної адміністрації й побачили Президента Гарольда Б. Лі, що підходив привітати нас. Я сказав Президенту Лі, що Кларку скоро виповниться 12. Почувши це, Президент повернувся до нього і спитав: “Що має відбутися, коли тобі виповниться 12?”
Це був один з тих випадків, коли батько молиться, аби син отримав натхнення дати правильну відповідь. Не вагаючись, Кларк сказав Президенту Лі: “Мене буде висвячено у диякони!”
Це була саме та відповідь, про яку я молився і якої чекав від нього Президент Лі. Він потім дав нашому сину пораду: “Пам’ятай, що це велике благословення бути носієм священства”.
Усім серцем і душею я сподіваюсь, що кожен юнак, який отримує священство, буде шанувати його і буде гідним тієї довіри, яка надається йому під час висвячення. Нехай кожен з нас, носіїв священства Бога, усвідомлює, у що він вірить. Згідно із застереженням апостола Петра, будьмо завжди готові “на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас”1. У житті кожного з нас будуть моменти, коли нас покличуть пояснити або захистити наші вірування. Коли настає час діяти, час для підготовки закінчується.
Більшість з вас, юнаків, буде мати можливість ділитись своїми свідченнями, коли ви будете служити місіонерами по всьому світі. Готуйтеся зараз до цього чудового привілею.
У мене було багато можливостей ділитися свідченням. Одну таку нагоду я мав 21 рік тому, до того як Німецьку Демократичну Республіку (або Східну Німеччину, як її тоді називали) було звільнено від комуністичного режиму. Я мав бесіду з міністром Гізі, госсекретарем Східної Німеччини. Саме в той час йшло будівництво нашого храму у Фрайберзі, у Східній Німеччині, та одночасно з цим будувалося два чи три будинки зборів. Ми з міністром Гізі обговорювали декілька тем; торкнулись і нашої всесвітньої будівельної програми. Потім він запитав: “Чому ваша Церква така багата, що ви можете дозволити собі зводити будівлі в нашій країні і в усьому світі? Звідки ви берете гроші?”
Я відповів, що справа не в багатстві Церкви, а в тому, що ми дотримуємося давнього біблійного принципу десятини, принципу, якому приділяється багато уваги і в наших сучасних Писаннях. Я пояснив також, що в нашій Церкві немає платних священнослужителів і зауважив, що цими двома причинами можна пояснити, чому ми могли дозволити собі таке широкомасштабне будівництво, частиною якого є і прекрасний храм у Фрайберзі.
Моя інформація справила на міністра Гізі велике враження, і мені було приємно, що я зміг відповісти на його запитання.
Можливість проголосити істину може видатися, коли ми менш за все чекаємо на неї. Давайте будемо готові.
Жінка, яка не була членом нашої Церкви, одного разу запитала Президента Девіда О. Маккея, яке особливе вірування відрізняє вчення Церкви від учень інших віросповідань. Розповідаючи про це пізніше, Президент Маккей зазначив, що він відчув натхнення відповісти: “Тим, що відрізняє вірування моєї церкви від інших, є божественне повноваження завдяки прямому одкровенню”2.
Де ми можемо знайти більш виразний приклад божественного повноваження завдяки прямому одкровенню, ніж у подіях, які розгорнулися тієї “чудової, ясної днини ранньої весни тисяча вісімсот двадцятого року”, коли юнак Джозеф Сміт усамітнився в лісі, аби помолитися. Слова, якими він описав той історичний момент, приголомшують: “Я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один з них звернувся до мене, називаючи моє ім’я, і сказав, указуючи на іншого: Це Мій Улюблений Син, слухай Його!”3
Наші думки повертаються до відвідання цього небесного посланця, Івана Христителя, 15 травня 1829 року. Там на березі ріки Сасквеганна, поблизу Гармоні, штат Пенсільванія, Іван поклав свої руки на Джозефа Сміта та Олівера Каудері та висвятив їх, кажучи: “Вам, мої товариші у служінні, в ім’я Месії я передаю священство Аарона, яке володіє ключами священнослужіння ангелів, і євангелії покаяння, і хрищення зануренням для відпущення гріхів”4. Посланець заявив, що він діяв під провідництвом Петра, Якова та Івана, які тримали ключі Мелхиседекового священства. Після цього розпочалися висвячення та хрищення. Це є ще одним прикладом божественного повноваження завдяки прямому одкровенню.
У належний час Петра, Якова та Івана було послано надати благословення Мелхиседекового священства. Цих апостолів було послано Господом висвятити та конфірмувати Джозефа та Олівера Каудері бути апостолами та особливими свідками Його імені. Божественне повноваження завдяки прямому одкровенню є характерною ознакою цього священного відвідання.
Завдяки цим подіям усі ми повинні —тобто маємо священну можливість та урочистий обов’язок—бути вірними відповідальності, яку ми отримуємо.
Президент Бригам Янг проголосив: “Священство Сина Бога—це… закон, за яким світи існують, існували та будуть існувати на віки вічні”5. Президент Джозеф Ф. Сміт, розвиваючи цю тему, радив: “Це не більше і не менше ніж сила Бога, яку надано чоловікові, і за допомогою якої чоловік може діяти на землі заради спасіння людської сім’ї, в ім’я Батька, і Сина, і Святого Духа, і діяти законно, не привласнюючи це повноваження, не запозичуючи його з минулих поколінь, а таке повноваження, яке було дано в день, коли ми живемо, через священнослужіння ангелів і духів з небес, безпосередньо з присутності Всемогутнього Бога6”.
Коли мені було майже 18 і я мав готуватися до служби в армії під час Другої світової війни, мене рекомендували для отримання Мелхиседекового священства. Моїм завданням було зателефонувати президенту Полу С. Чайлду, моєму президенту колу, і домовитися про інтерв’ю. Він належав до тих, хто любив і розумів Святі Писання, і він вважав, що всі інші мають так само любити і розуміти їх. Коли я дізнався від інших про його досить детальні і доскіпливі інтерв’ю, наша телефонна розмова була приблизно такою:
“Алло, президенте Чайлд! Це брат Монсон. Єпископ попросив мене зустрітися з вами стосовно висвячення у старійшини”.
“Добре, брате Монсон. О котрій ти можеш прийти?”
Знаючи, що його причасні збори починаються о 4:00 і бажаючи звести до мінімуму перевірку моїх знань Писань, я запропонував: “Як щодо 3:00?”
Він відповів: “О, брате Монсон, так у нас не вистачить часу, щоб дослідити Писання. Чи не міг би ти прийти о 2:00 і принести із собою свої Писання, в яких ти позначаєш цікаві для тебе уривки?”
Нарешті настала неділя. Я прийшов до дому президента Чайлда. Мене тепло привітали, а потім почалося інтерв’ю. Він сказав: “Брате Монсон, ти маєш Ааронове священство”. Звичайно, я знав це. Він продовжував: “Тобі коли-небудь ангели служили?”
Я відповів: “Не думаю”.
“Чи знаєш ти,—сказав він,—що ти маєш на це право?”
Моя відповідь була: “Ні”.
Тоді він наказав: “Брате Монсон, повтори напам’ять 13 розділ Учення і Завітів”.
Я почав: “Вам, мої товариші у служінні, в ім’я Месії я передаю священство Аарона, яке володіє ключами священнослужіння ангелів…”
“Стоп”,—наказав президент Чайлд. Потім мирним і добрим тоном він порадив: “Брате Монсон, ніколи не забувай, що як носій Ааронового священства ти маєш право на священнослужіння ангелів. А тепер продовжуй уривок”.
Я повторив напам’ять весь розділ до кінця. Президент Чайлд сказав: “Блискуче”. Потім він обговорив зі мною кілька інших розділів Учення і Завітів, що стосуються священства. Це було тривале інтерв’ю, але я його ніколи не забуду. На завершення президент Чайлд обняв мене за плечі і сказав: “Зараз ти готовий для отримання Мелхиседекового священства. Пам’ятай, що Господь благословляє людину, яка служить Йому”.
Минуло багато років. Пол С. Чайлд, на той час член Комітету священства з програми благополуччя, і я відвідували разом конференцію колу. На сесії провідництва священства, коли настала його черга виступати, він взяв у руку свої Писання і зійшов зі сцени в зал. Добре знаючи президента Чайлда, я здогадався, що він збирається робити. Він цитував з Учення і Завітів, включаючи 18 розділ, який стосується цінності душі, вказуючи, що ми маємо працювати всі наші дні, щоб приводити душі для Господа. Потім він повернувся до одного з президентів кворуму старійшин і запитав: “У чому полягає цінність душі?”
Приголомшений президент кворуму вагався з формулюванням відповіді. Я молився в душі, щоб він зміг відповісти на питання. Нарешті він відповів: “Цінність душі полягає в її здатності стати подібною до Бога”.
Брат Чайлд закрив Писання і тихо й благоговійно пішов по проходу назад до сцени. Коли він проходив повз мене, він сказав: “Абсолютно вірна відповідь”.
Нам необхідно знати клятву і завіт священства адже вони стосуються всіх нас. Для тих, хто має Мелхиседекове священство, це проголошення вимоги бути вірними і послушними законам Бога і звеличувати покликання, які нам дають. Для тих, хто має Ааронове священство, це є проголошення стосовно майбутніх обов’язків і відповідальності, щоб вони могли підготуватися тут і тепер.
Ця клятва і завіт викладені Господом у таких словах:
“Бо всіх, хто вірністю отримують ці два священства, про які Я говорив, і звеличують свої покликання, освячено Духом на оновлення їхніх тіл.
Вони стають синами Мойсея та Аарона, і сіменем Авраама, і церквою та царством, і обранцями Бога.
І також усі ті, хто приймає це священство, приймає Мене, каже Господь;
Бо той, хто приймає Моїх слуг, приймає Мене;
А той, хто приймає Мене, приймає Мого Батька;
А той, хто приймає Мого Батька, приймає царство Мого Батька; отже, усе, що має Мій Батько, буде дано йому”7.
Покійний старійшина Делберт Л. Степлі з Кворуму дванадцятьох одного разу зауважив: “Є дві головні вимоги до цієї клятви і завіту. Перша—це відданість, яка означає покірність законам Бога та справжнє дотримання всіх євангельських норм…
Друга вимога…—це звеличувати своє покликання. Звеличувати означає шанувати, підносити й прославляти та ставитися до справи з глибокою повагою. Це також означає посилювати важливість справи і сприяти її величі”8.
Одного разу пророка Джозефа Сміта запитали: “Брат Джозеф, ви часто спонукаєте нас звеличувати свої покликання. Що це означає?” Він сказав у відповідь: “Звеличувати покликання—це гідно підтримувати його важливість, виконувати справу так, аби світло небес могло сяяти через вас і було помітно іншим. Старійшина звеличує своє покликання, коли вивчає свої обов’язки старійшини, а потім виконує їх”.
Тим, хто має Ааронове священство, слід надати можливість звеличувати свої покликання в цьому священстві.
Якось в неділю два роки тому я відвідував причасні збори у своєму приході. Це рідкість. За причасним столом було троє священиків, причому юнаку посередині було важко рухатися, і він мав проблеми з мовленням. Він двічі намагався благословити хліб, але кожного разу сильно помилявся і, безсумнівно, бентежився від своєї неспроможності сказати молитву бездоганно. Тоді один із священиків благословив хліб замість нього.
Коли розносили хліб, я подумав: “Я просто не можу допустити, щоб цей юнак зазнав невдачі біля причасного столу”. У мене з’явилося сильне відчуття, що він зможе належним чином благословити воду, якщо у мене не буде в цьому сумнівів. Оскільки я сидів неподалік від причасного столу, я нахилився і сказав найближчому до мене священику, вказуючи на юнака, який мав проблеми з мовленням: “Нехай він благословить воду, ця молитва коротша”. А потім я молився. Я не хотів подвійної невдачі. Я люблю той уривок Писань, який каже нам, що ми не повинні сумніватися, але вірити9.
Коли настав час благословляти воду, той юнак знову став на коліна і сказав молитву, можливо трохи запинаючись, але не пропустивши жодного слова. Я тихо радів. Поки диякони розносили таці, я подивився на юнака і показав йому піднятий догори великий палець. Він широко посміхнувся. Коли юнаки звільнилися і змогли сісти поруч із своїми сім’ями, він сів у ряду між своїми батьками. Радісно було бачити, як матуся тепло посміхнулася до нього та міцно обняла, а батько поздоровив його та поклав руку йому на плече. Усі троє дивилися в моєму напрямку, і я показав їм усім піднятий догори великий палець. Я міг бачити, як батьки витирали сльози на очах. Я відчув, що у цього юнака все буде добре в майбутньому.
Священство насправді не стільки дар, скільки повноваження служити, привілей піднімати, та можливість благословляти життя інших.
Нещодавно я отримав листа відносно вибору молодого диякона, Айзека Рейтера, та дияконів, вчителів та священиків, які служили, підносили та благословляли його і водночас своє життя.
Боротьба Айзека з раком почалася, коли йому було сім місяців, і тривала до самої його смерті у віці 13 років. Коли Айзек з батьками переїхали в будинок поблизу від лікарні, щоб хлопець міг одержувати належний медичний догляд, носіїв Ааронового священства з найближчого приходу попросили приносити їм причастя кожної неділі. Цей щотижневий обряд став найулюбленішим для тих носіїв Ааронового священства, які брали в ньому участь. Разом із своїми провідниками та батьками Айзека вони збирались біля лікарняного ліжка хлопця, співали гімни та ділилися свідченнями. Потім благословляли причастя. Айзек, який був дияконом, завжди наполягав на тому, щоб самому передавати причастя своїй сім’ї та тим, хто приносив його. Лежачи в ліжку, він збирав силу, щоб тримати тарілку з освяченим хлібом чи водою. Усі присутні підходили до Айзека і брали причастя з тарілки. Незабаром медичні сестри та інший персонал лікарні почали брати участь в цих зборах, бо вони відчували, що Айзек був близько до свого Небесного Батька та завжди вшановував Його. Перемагаючи слабкість і біль, Айзек завжди тримався гідно людини, яка має царське священство.
Айзек був чудовим прикладом для юнаків в приході. Вони бачили його прагнення виконувати свої обов’язки, навіть на смертному одрі, і вони усвідомлювали, що ті обов’язки були насправді привілеями. Вони почали приходити раніше, аби підготувати причастя та своєчасно зайняти свої місця. З’явилося більше благоговіння.
Айзек Рейтер став живою проповіддю щодо вшанування священства. На його похороні говорили, що все своє життя він був однією ногою на небесах. Він, безсумнівно, продовжує звеличувати свої обов’язки та допомагати в роботі поза завісою.
Для тих з нас, хто має Мелхиседекове священство, завжди існує привілей звеличувати наші покликання. Ми пастухи, які наглядають над Ізраїлем. Голодні вівці дивляться вгору, хочуть, щоб їх годували хлібом життя. Чи готові ми, брати, годувати отару Бога? Нам обов’язково необхідно усвідомити цінність людської душі, щоб ми ніколи не залишали жодного з Його дорогоцінних синів.
Якщо хтось відчуває, що він заслабкий, щоб бути успішнішим через отой величезний страх, страх невдачі, то не знайти більш заспокійливої впевненості, ніж слова Господа: “Достатньо Моєї благодаті для всіх людей, які упокорюються переді Мною; бо якщо вони упокорюються переді Мною і мають віру в Мене, то Я вчиню так, щоб слабке стало сильним для них”10.
Чудеса можна знайти усюди, коли покликання священства звеличуються. Коли на зміну сумнівам приходить віра, коли самовіддане служіння виключає егоїстичні прагнення, сила Бога сприяє виконанню Його цілей. Кого Бог покликає, того Він готує.
Я щиро молюся, щоб наш Небесний Батько завжди благословляв, надихав і вів усіх тих, хто має Його безцінне священство. І я говорю це в ім’я Господа Ісуса Христа, амінь.