Рости в Господі
Від тих, хто дійсно бажає “рости в Господі”, вимагається рішучість служити іншим навіть у важких обставинах.
Кілька місяців тому я їхала в автомобілі з двома відважними літніми сестрами-місіонерками. Вони були сповнені рішучості знайти квартиру члена приходу в самому серці старої центральної частини великого міста, що на сході Сполучених Штатів. Поки я, затаївши подих, сиділа на задньому сидінні, система керування автомобіля регулярно оголошувала, “Невірний поворот, невірний поворот!” Безстрашна місіонерка, роздивляючись карту, продовжувала рухатись лабіринтом міських вулиць, поки зрештою ми не знайшли будинок сестри, яку вони пообіцяли навчити читати і писати.
У своїх діях і ставленні ці чудові сестри втілювали щось значно більше, ніж досвід років свого життя. Вони демонстрували справжню духовну зрілість.
Геламан, великий пророк з Книги Мормона, назвав своїх синів Нефієм і Легієм на честь їхніх прабатьків, і “вони почали рости в Господі”1. Молоді чи старі, всі ми повинні робити так само.
Ця ідея щодо росту в Господі є могутньою. На відміну від процесу фізичного зростання, ми не зростатимемо духовно, доки не вирішимо, як сказав апостол Павло, “відкину[ти] дитяче”2.
Щоденна молитва і вивчення Писань, вірність заповідям і завітам, укладеним при хрищенні і в храмі, є фундаментом росту в Господі. Ми вчимося ходити Його шляхами, коли робимо те, що наближає нас до Небесного Батька, і коли навчаємо своїх дітей та інших робити так само. Ми “відки[даємо] дитяче”, коли вирішуємо стати схожими на Христа і служимо іншим, як Він хотів би, щоб ми це робили.
Коли в цьому розподілі була заснована Церква, Господь пояснив, що ті, хто “будуть прийняті хрищенням у Його Церкву”, будуть зокрема тими, хто “бажа[є] узяти на себе ім’я Ісуса Христа, маючи рішучість служити Йому до кінця”3. Це означає залишатися кожен день свого життя “стійк[ими] і непохитн[ими], завжди багат[ими] на добрі справи…”4. Сьогодні, коли Церква зростає в 170 країнах по всій землі, від тих, хто дійсно бажає “рости в Господі”, вимагається рішучість служити іншим навіть у важких обставинах. Це розширення Церкви означає, що багато хто з нас матиме можливість служити новонаверненим.
Я спостерігала цей незабутній приклад такого рішучого служіння іншим, малообізнаним в євангелії людям, коли супроводжувала цих відданих сестер-місіонерок: вдову, якій близько 80 років, і одиноку матір, якій було за 60, яких не могли стримати невірні повороти. Я також була свідком іншого аналогічного прикладу в цьому самому приході.
Цей приход складається з членів різного віку з різних країн, різного статку і з різним досвідом у Церкві. Багато з більш досвідчених у Церкві —це зайняті аспірантські подружжя, у яких напружений розклад і турботи про свої молоді сім’ї.
Сестра, яку я побачила, була молодою матір’ю, що служила в приході візитною учителькою новонавернених. Поки чоловік піклувався про їхнього малюка, вона захоплено виявляла люблячу турботу до двох африканських сестер. Ця турбота включала навчання цих сестер не тільки, як діяти в новій країні, але і яким чином пристосуватися до своєї нової релігії.
Своїм прикладом вона навчала цих африканських сестер, як би Господь бажав, щоб ми служили одне одному. Слова апостола Павла ніжно описують, що я побачила в діях цієї візитної сестри по відношенню до цих новонавернених: “…ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх… бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам”5. З кожним візитом, молода вчителька приносила хороший настрій, лагідну підтримку і послання візитного вчителювання.
Своєчасно і разом сестри готували послання візитного вчителювання, щоб поділитися ним в домівках інших сестер. Оцінюючи потреби, негайно допомагаючи, вони стали справжніми сестрами Товариства допомоги, вірними своєму зобов’язанню надихати, заспокоювати і заохочувати одна одну. Я непевна, що почувши колись слова “серця у єдності і в любові один до одного”6, не згадаю про цих трьох щасливих, люблячих жінок, які демонструють своїм відданим служінням іншим, що означає “рости в Господі”.
Окрім непохитного, відданого служіння, іншим способом, який ми вибираємо, щоб рости в Господі, є наша готовність “просуватися вперед”7 у вірі, навіть коли ми не знаємо повністю, що робити. Згадайте розповідь Нефія стосовно наказу побудувати корабель. Він так про це каже:
“І сталося, що Господь заговорив до мене, кажучи: Ти побудуєш корабель, у той спосіб, який Я тобі вкажу…
І я сказав: Господи, куди мені піти, щоб знайти руду для виплавляння, щоб зробити інструменти?..”8.
Нефій не розпитував, яке завдання треба виконувати. Скоріше, в цій ситуації, так само, як і в інших, він довів цю зрілу духовну прозорливість: “І так ми бачимо, що заповіді Бога повинні виконуватися. І якщо діти людські будуть виконувати заповіді Божі, Він буде живити їх, і зміцнювати їх, і забезпечувати засобами, з допомогою яких вони зможуть виконати те, що Він їм наказав”9. Коротше кажучи, Нефій шукав рішення, а не перешкоди, бо він знав—він знав,—що в цьому процесі росту в Господі Бог може допомогти і допоможе йому виконати кожну заповідь, що він отримав.
У тому самому приході, що був у старій центральній частині міста я спостерігала схожий тип віри в лагідній, люблячій турботі єпископа, який не витрачав ніякого зайвого часу і не бідкався щодо численних потреб зростаючої кількості новонавернених. Натомість, він просувався вперед, організуючи більш досвідчених членів кворумів Ааронового і Мелхиседекового священства для допомоги в підготовці новонавернених з Африки і Латинської Америки до виконання їхніх обов’язків у священстві. Нових братів навчили, як тримати таці при рознесенні причастя, як ставати навколішки і шанобливо благословляти хліб і воду. Їхні більш досвідчені, часто молодші брати, навчали їх промовляти причасні молитви, щоб вони почувалися впевненими, промовляючи їх. Потім разом всі брати обговорювали священну природу цього важливого обряду священства.
Ми всі мали досвід, де довелося продемонструвати свою рішучість служити іншим і свою готовність просуватися вперед у вірі. Коли мій чоловік зателефонував, щоби сказати, що наше місіонерське покликання змінилося на нелегке призначення до Африки, я відповіла: “Я можу зробити це. Я думаю, що можу зробити це”. Я продемонструвала своїми словами зобов’язання просуватися вперед у вірі, ще раз вірячи, що Господь допоможе мені. Я виявляла свою готовність “рости в Господі”.
Як могли б підтвердити той вірний єпископ, ті віддані сестри, і я—в цьому неперервному процесі росту в Господі нас попросять зробити все, що ми можемо, в деяких випадках навіть більше, ніж ми знаємо, як зробити. Проблеми можуть бути величезними, і маршрут—іноді невідомим. Але всупереч неминучим невірним поворотам ті, хто старається справді бути схожим на Христа, з твердою рішучістю служити іншим і готовністю просуватися вперед у вірі, може зрозуміти цю грандіозну духовну правду, якою поділився Нефій, продовжуючи будувати свій корабель: “І я… молився Господові; отже, Господь показав мені великі речі”10. Побачити “великі речі”—який дар, яке благословення для тих, хто вирішив “рости в Господі”. Нехай наше життя буде життям ніжної любові, стійкої духовної зрілості; я смиренно молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.