Бути часткою чогось надзвичайного
У кінці весни 1967 року нашому приходу запропонували вибрати 16 танцюристів для участі у загальноцерковному танцювальному фестивалі. Для нашого невеличкого міста в сільськогосподарському штаті Айдахо то була подія. Фестиваль мав проводитися на величезному стадіоні Університету Юти, де мали бути тисячі глядачів. Я не танцюрист і без особливої охоти брав участь у перших репетиціях, але невдовзі почав отримувати задоволення від спілкування з хорошими юнаками й дівчатами, які готувалися до танцювального фестивалю. Нам також приємно було думати, що ми поїдемо у велике місто—Солт-Лейк—і будемо жити в готелі з басейном.
Ми приїхали в Солт-Лейк-Сіті в призначений день і почали переодягатися для виступу. Раптом я зрозумів, що в мене не було чорних штанів, у яких я мав виконувати бальний танець. Я забув їх удома. Про те, щоб іти й купити нові штани в магазині ми навіть не думали, бо то було надто дорого. Я не знав, що робити.
Проблему було вирішено наступним чином: мій провідник Товариства молодих чоловіків брат Лоув запропонував мені надіти його темні штани. Коли я їх одягнув, то зрадів, що по довжині вони були майже якраз. Однак я швидко зрозумів, що є проблема: штани були надто широкі в поясі. “Що ж мені робити?”— подумав я. Я був вдячний за доброту брата Лоува, але мені було ніяково носити великі штани. Брат Лоув і мої товариші запевнили, що ніхто цього й не помітить, бо піджак буде закривати штани, а вони триматимуться на мені міцно за допомогою пояса.
Я й досі пам’ятаю, що відчував, коли ми прийшли на стадіон і я побачив сотні юнаків та дівчат з усієї країни, які мають спільну зі мною віру й переконання. Саме тоді я зрозумів, як це важливо, що Церква об’єднувала так багато людей.
Коли настала наша черга, ми вийшли на поле. Почався танець, і, на свій жах, я відчув, що великі мішкуваті штани спадають. Не було часу виправити ситуацію; музика вже заграла. Робити було нічого, і я ввів у свій танець нові па. Мені довелося не лише пам’ятати все, чого нас навчили, але і вигадати кілька нових рухів, щоб утримувати штани. Часом ці па лякали мою талановиту партнерку, але вони врятували мене від більш ганебного фіналу.
Я ніколи не забував того невеликого сумнівного танцювального досвіду. Але більш важливо те, що я ніколи не забував відчуття, що всі ми є часткою чогось надзвичайного—не просто танцювального фестивалю,—а відновленої Церкви та євангелії Ісуса Христа.