Євангелія в моєму житті
Член сім’ї
Я думала, що завжди буду чужою в приході, але зрозуміла, що помилялася.
Спілкуючись з іншими неодруженими дорослими я помітила, що, зосередившись суто на своєму сімейному стані, ми не звертаємо уваги на людей навколо себе. Наприклад, коли я вперше почала відвідувати приход для сімей, а не для молодих неодружених, то вважала, що заслуговую на додаткову увагу, співчуття, турботу про себе, оскільки була незаміжня. Однак тоді я ще не розуміла, що така позиція не принесе мені ніякої користі.
Упродовж першого року в своєму приході я дивувалася, як багато моїх ідей виявилися міфами. Я дізналася, що одружені люди можуть дружити з неодруженими і що я можу впливати на життя людей. Деякі матері сімейств дуже раді візиту подруги, коли чоловік на роботі або виконує церковне покликання. Часто батьки дуже вдячні, коли хтось із дорослих може виявити особисту увагу їхнім дітям і більшість з них радо “позичають” дітей тому, хто хоче повести їх у кіно або на інші заходи.
Я також дізналася, що є й інші самотні люди: у декого діти повиростали й поїхали з дому, хтось розлучився чи овдовів. Їм також доводилося боротися з життєвими труднощами самотужки. І попри моє переконання, що одружені люди є щасливішими, я бачила тих, які страждали від депресії, втрати роботи, мали дітей-інвалідів або непутящих дітей. Такі люди завжди цінували терплячого слухача.
Але таке розуміння й нові друзі не з’явилися миттєво. На здобуття їх пішли час і зусилля, коли я відвідувала церковні збори, служила в покликаннях і шукала нагоди допомогти. Згодом єпископ попросив мене навчати шестирічних дітей, і я думала, що не зумію. Однак минув місяць, і кілька батьків подякували мені, сказавши, як їхні діти люблять приходити до мене на урок. По цей день серед моїх найближчих друзів у приході є члени сімей тих дітей.
Я намагаюся завжди бути поруч, коли потрібна допомога в моєму приході, але бувало, що і я потребувала допомоги. Одного разу мені потрібно було пофарбувати кімнату в домі, куди я переїздила. У той час я також складала випускні екзамені й мала поїхати з міста на весілля. Коли я розповіла про свою ситуацію одній сестрі в приході, то вона сказала, що разом з іншими сестрами пофарбує мені кімнату. Їхнє служіння зекономило мені море часу й грошей.
Виглядало так, що члени приходу не думали про те, до якої категорії людей я належу за сімейним станом, бо я сама перестала про це думати. У розмовах я не говорила про те, що у мене немає чоловіка; натомість я говорила про роботу, навчання, хобі й близьких родичів. Оскільки я вибирала для розмови ці теми, люди бачили: того, що я маю, більше за те, чого у мене немає.
Одна мудра подруга якось сказала, що дружба—це дорога з двостороннім рухом. Якщо ти віддаєш, то обов’язково щось отримуєш. Я зрозуміла, що спілкування з друзями ніколи не замінить спілкування з чоловіком і дітьми, але я також знаю, що Небесний Батько любить всіх Своїх дітей. Якими б не були наші обставини в житті, завжди можливо відчувати, що тебе люблять і ти потрібний.
Ілюстровано Діллін Марш