Семінарія чи спорт?
Я втратила відчуття рівноваги й не могла далі маневрувати між церквою, навчанням і спортом.
Коли я почала навчатися в старших класах середньої школи, то стала членом шкільної спортивної команди. Біг був моєю пристрастю. Я займалася ним з дев’яти років і приділяла йому багато часу. Я ходила на тренування вечорами щонайменше три рази на тиждень. Одного разу я навіть представляла своє місто на національних змаганнях Коста-Ріки.
Часто тренування тривали допізна. Через це було важко вставати рано на семінарію, яка починалася о 5-й. Це було ще одним випробуванням, але я йшла на цю жертву.
Однак, коли мені виповнилося 16 років і, провчившись у старших класах половину терміну, я зрозуміла, що відвідую семінарію без належного ентузіазму. Я ходила на заняття, але не відпочивала, як слід, не готувалася й не була достатньо уважною. Я також знала, що, лягаючи пізно й встаючи рано, виснажую свої сили й це впливає на мої результати у спорті, що було нечесно перед моєю командою.
І хоч я завжди намагалася брати участь у багатьох заходах і мені до певного моменту вдавалося маневрувати між церквою, навчанням і спортом, я відчувала, що втратила відчуття рівноваги. З’явилися думки, чи не слід від чогось відмовитися. Заняття бігом були хорошою здоровою справою, яка мені добре вдавалася. Я не лише розвивала свій талант, але і привчилася до дисципліни. Крім того, у моїй школі спортсмени мали престижний статус. В команді я мала хороших друзів, за якими б сумувала, якби пішла зі спорту.
З іншого боку, я поставила за мету закінчити семінарію і розуміла, що, залишившись у команді, я цього не досягну.
Зважуючи своє рішення, я думала про те, що позитивно вплине на всі аспекти мого життя як під час навчання у школі, так і в наступні роки. Я думала про мої довготермінові цілі й розуміла, що моє ставлення до семінарії матиме наслідки упродовж решти життя—в дійсності навіть у вічності. Я зрозуміла, що маю робити.
У кінці другого року навчання у старших класах я сказала тренеру й команді, що не буду більше займатися спортом. Вони були вражені моїм рішенням. Ніхто не розумів, чому я поступаюся своєю улюбленою справою—підготовкою до участі в змаганнях з бігу,—якій я присвятила півжиття, заради того, щоб “ходити до церкви о 5-й ранку”. Я пояснила їм, що то моя відповідальність і мій пріоритет і я буду щасливішою людиною, обравши ці праведні справи. На щастя, хоча вони й не розуміли мого рішення, більшість поставилася до нього з повагою.
Упродовж наступних двох років у школі в мене було більше часу читати Писання і обдумувати їх. Оскільки я не відчувала поспіху, то частіше отримувала натхнення. Завдяки цьому я досягла в житті рівноваги, миру й щастя, яких раніше ніколи не мала.
Разом із закінченням школи я закінчила й семінарію. Це досягнення було для мене дуже важливим. Я полюбила Писання, історії та уроки, в яких вони містилися, я привчилася до дисципліни, встаючи рано. Господь благословив мене хорошими друзями, а наші стосунки зміцнювалися завдяки тому, що кожного дня рано-вранці ми разом проводили годину нашого часу. Але найважливіше те, що завдяки семінарії я навчилася ставити Господа на перше місце.
Зараз я навчаюся в університеті, але ця модель продовжує благословляти моє життя. Навчатися важче, ніж у середній школі. У мене більше обов’язків у церкві. Але завдяки тому, що я звикла ставити Господа на перше місце, мені легко й надалі встановлювати правильні пріоритети. Я сподіваюся, що зможу жити за цією моделлю все своє життя.
Ілюстрація Скотта Гріра