До нових зустрічей
Зав’яжи вузол і тримайся
Я зростала в маленькому містечку в Канаді. Коли мені було 13, батько втратив роботу й наша сім’я переїхала до Едмонтона, щоб якось вижити. Через кілька місяців по тому, як ми переїхали до цього міста, мати з батьком зчинили страшенну сварку, після якої мати провела шість місяців у лікарні. Через якийсь час вона дозволила батькові повернутися в нашу сім’ю. Це повністю спустошило мене, і я почала випивати й вживати наркотики, щоб якось позбавитися злості, яка накопичувалася в мені.
Саме в цей час мене знайшли місіонери. Коли я знайомилася із сім’ями в нашому приході, то була вражена тим, з якою повагою подружжя ставляться одне до одного і яку любов батьки виявляють дітям. У 16 років я охристилася.
Під час першого року членства у церкві я зрозуміла, що мені буде важко забути старих друзів і той стиль життя, який допомагав не думати про жорстоке поводження у себе вдома. На жаль, складалося так, що в приході я не знаходила нових друзів, які б замінили ту втрату. Я відчувала себе чужою й була готова повернутися до старого життя, коли один місіонер взяв з мене зобов’язання залишатися вірною завітам хрищення. Неохоче я погодилася, але мені здавалося, що я тримаюся за мотузку, яка вислизає з моїх рук.
Невдовзі після цього мене покликали президентом класу Лавр. Я відчувала себе невідповідною покликанню. У приході було кілька дівчат з цього класу, які набагато краще справлялися б з цим завданням. Коли було оголошено про моє нове покликання, одна з дівчат у приході висловила своє незадоволення. “Як тебе могли покликати,—сказала вона.— Ти майже не ходиш до церкви. Що ти знаєш?”
Вона була права. Я нічого не знала. Я була впевнена, що через моє покликання багато дівчат з класу Лавр стануть неактивними, у тому числі і я. Мені здавалося, що це вже занадто. Якщо хтось і був на кінці мотузки, то це я.
Коли я зустрілася з порадницею свого класу Марлен Еванс, то сказала, що хтось зробив величезну помилку. Однак вона запевнила мене, що для мого покликання була певна причина. Вона почала невтомно працювати зі мною, і я постійно ходила до неї додому, щоб навчатися своїх обов’язків. За її підтримки я згодом почала вести збори без тремтіння в колінах.
Якось сестра Еванс подарувала мені листівку з написом: “Коли ти дістанешся кінця мотузки, зав’яжи вузол і тримайся”. Вона сказала, що мотузка—це життя, і що коли ми робимо неправильний вибір, то життя вислизає з наших рук. Вузол символізує рішення триматися за євангелію і безпеку, яку вона пропонує.
Я пам’ятала про той урок упродовж наступних місяців. Я навчалася в старших класах середньої школи, крім того заочно навчалася на курсах. Вечорами та суботами я працювала. Я сама сплачувала за навчання, книги, одяг, кімнату і харчування. Багато разів я думала, що тримаюся за край мотузки. Чи мала я надлюдські сили, щоб робити все те? Ні, однак я зав’язала вузол і трималася за нього.
Зараз я маю університетську освіту і працюю соціальним працівником. Я уклала храмовий шлюб і маю чотирьох дітей. Вони також були у храмі й відслужили на місії. Я служила на провідних посадах у Товаристві молодих жінок. Як тільки випадає нагода, я ділюся з молоддю порадою сестри Еванс. Її турботливе ставлення і той урок змінили моє життя.
У мене зараз не було б стільки благословень, якби я не навчилася зав’язувати вузол і триматися за нього.
Фотографія Джона Люка