Хто між вами найбільший
Президент Дітер Ф. Ухтдорф
Другий радник в Першому Президентстві
Найбільшу нагороду Бога отримують ті, хто служить, не очікуючи нагороди.
Мої дорогі брати, дорогі друзі, який же я вдячний бути з вами на цих надихаючих всесвітніх зборах священства. Президенте Монсон, дякуємо вам за ваше послання і благословення. Ми будемо завжди приймати до серця ваші слова спрямування, настанови і мудрості. Ми любимо та підтримуємо вас, і ми завжди молимося про вас. Ви дійсно Господній пророк. Ви—наш Президент. Ми підтримуємо і ми любимо вас.
Майже два десятиліття тому храм в Мадриді, Іспанія, було освячено і він почав свою роботу як священний дім Господа. Ми з Гарріет добре пам’ятаємо про це, оскільки я служив в президентстві Європейської території на той час. Разом з багатьма іншими ми провели незліченні години, дбаючи про деталі планування і організації подій, які передували освяченню.
День освячення наближався і я помітив, що ще не отримав запрошення на нього. Це було трохи неочікувано. Оскільки частиною моїх обов’язків, як президента території, була активна участь в цьому храмовому проекті і я відчував, що маю певне право власності на нього.
Я запитав Гарріет, чи бачила вона запрошення. Вона не бачила.
Проходили дні, а моє хвилювання збільшувалося. Я думав, що наше запрошення загубилося—можливо навіть десь між подушками на дивані. Можливо, воно змішалося з небажаними листами і ми його викинули. У сусідів був дуже допитливий кіт, і я навіть почав дивитися на нього з підозрою.
Зрештою я змусив себе прийняти це: Мене не запросили.
Але як то можливо? Чи я образив їх чимось? Чи, можливо, хтось подумав, що ми живемо занадто далеко? Чи про мене забули?
Зрештою я зрозумів, що цей потік думок привів мене в місце, в якому я б не хотів оселитися.
Ми з Гарріет нагадали собі, що освячення храму не стосується нас. Це не стосувалося того, хто ж заслужив бути запрошеним, а хто ні. І це не стосувалося наших почуттів або нашого права.
Це стосувалося посвячення святої будівлі, храма Бога Всевишнього. То був день радості членів Церкви в Іспанії.
Якби мене запросили, то я б з радістю туди поїхав. Але якби мене не запросили, то моя радість не була б менш глибокою. Ми з Гарріет раділи б разом з нашими друзями, нашими улюбленими братами і сестрами, здалеку. Ми б славили Бога за це чудове благословення з таким же ентузіазмом з нашого дому в Франкфурті, як і з Мадрида.
Сини громові
Серед дванадцятьох, яких покликав і висвятив Ісус, було два брата, Яків та Іван. Чи пам’ятаєте ви, яке прізвисько Він їм дав?
Сини громові (Воанергес)1.
Не можна отримати подібне прізвисько без інтригуючої передісторії. На жаль, Писання не дають детального пояснення про походження цього прізвиська. Однак ми коротко дізнаємося про характер Якова та Івана. Це саме ті брати, які запропонували, щоб вогонь зійшов з неба на село самарянське, що не прийняло їх2.
Яків та Іван були рибалками—можливо, дещо простакуваті—але, я думаю, що вони дуже добре знались на природі. Звичайно ж, вони були людьми дії.
Одного разу, коли Спаситель готувався до Своєї останньої мандрівки в Єрусалим, Яків та Іван підійшли до Нього з особливим проханням—можливо, яке й відповідало їхньому прізвиську.
“Ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що будемо просити Тебе”,—сказали вони.
Я можу уявити собі Ісуса, який з усмішкою відповів їм: “Чого ж хочете, щоб Я вам зробив?”
“Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!”
Спаситель попросив їх подумати трохи глибше про те, що вони просять і сказав: “А сидіти праворуч Мене та ліворуч—не Моє це давати, а кому уготовано”3.
Іншими словами: ви не можете отримати честь в царстві Небесному, проводячи таку собі передвиборчу кампанію. І ви не можете “проїсти” собі шлях до вічної слави.
Коли інші десять апостолів почули про це прохання синів громових, то не були дуже раді цьому. Ісус знав, що Його життя на землі добігає кінця, і суперечки поміж тими, хто мав продовжувати Його роботу, напевне, турбували Його.
Він говорив з дванадцятьма апостолами про природу влади і як вона впливає на тих, хто шукає і отримує її. “Впливові люди в цьому світі,—сказав Він,—використовують свою керівну посаду, щоб мати владу над іншими”.
Я майже бачу Спасителя, який дивився з нескінченною любов’ю на обличчя тих вірних і віруючих учнів. Я майже чую Його благаючий голос: “Не так буде між вами. Натомість, хто з вас великим бути хоче,—нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає,—нехай буде всім за раба”4.
У Божому царстві велич і провідництво означають бачити інших такими, якими вони насправді є, якими бачить їх Бог, а потім простягати їм руку допомоги та служити їм. Це означає радіти з тими, хто щасливий, плакати з тими, хто горює, піднімати тих, хто в біді, і любити наших ближніх так, як Христос нас любить. Спаситель любить всіх Божих дітей незалежно від їхнього соціально-економічного становища, раси, віросповідання, мови, політичної орієнтації, національності чи будь-якого іншого згрупування. І нам слід робити так само!
Найбільшу нагороду Бога отримують ті, хто служить, не очікуючи нагороди. Її отримують ті, хто служить без фанфар; хто тихо шукає способів допомогти іншим; хто служить іншим просто тому, що вони люблять Бога і Божих дітей5.
Не захоплюйтесь
Невдовзі після того, як мене покликали бути генеральним авторитетом, у мене був привілей супроводжувати президента Джеймса Е. Фауста на реорганізацію колу. Коли я вів машину по дорозі на зустріч в чудовій Південній Юті, президент Фауст був досить люб’язним, щоб використати час, аби наставляти і навчати мене. Один з уроків я ніколи не забуду. Він сказав: “Члени Церкви добре ставляться до генеральних авторитетів. Вони будуть дуже привітними з тобою і говоритимуть про тебе приємні слова”. Він зупинився на мить і продовжив: “Дітере, завжди будь вдячним за це, але ніколи не захоплюйся цим”.
Цей важливий урок про служіння в Церкві стосується кожного носія священства в кожному кворумі Церкви. Він стосується всіх нас в цій Церкві.
Коли президент Дж. Рубен Кларк-мол. наставляв тих, кого було покликано до керівних посад в Церкві, він говорив їм не забувати про правило номер шість.
Зрештою, хтось запитав: “Що це за правило номер шість?”
“Не сприймайте себе так серйозно”,—відповідав він.
Звичайно ж, це вело до наступного запитання: “Що то за інші п’ять правил?”
З вогником в очах президент Кларк казав: “Їх не існує”6.
Щоб бути ефективними церковними провідниками, ми повинні запам’ятати цей важливий урок: провідництво в Церкві—це не стільки скерування інших, скільки це наше бажання бути скерованими Богом.
Покликання—це можливості для служіння
Як святим Всевишнього Бога нам треба “пам’ята[ти] в усьому бідних і нужденних, хворих і страждальців, бо той, хто не робить цього, той не є Моїм учнем”7. Можливості ходити, роблячи добро і служити іншим є безмежними. Ми можемо знайти їх в наших громадах, в наших приходах та філіях, і, звичайно ж, вдома.
На додаток, кожному члену Церкви дається особлива формальна можливість служити. Ми називаємо такі можливості “покликаннями”—терміном, який має нагадувати нам, хто ж покликав нас служити. Якщо ми ставимося до наших покликань, як до можливостей для служіння Богу та іншим з вірою і покірністю, кожний акт служіння буде кроком на шляху учнівства. Таким чином Бог не лише розбудовує Свою Церкву; Він також розбудовує Своїх слуг. Церква організована, щоб допомогти нам стати справжніми і вірними учнями Христа, добрими і шляхетними синами і дочками Бога. Це відбувається не лише, коли ми відвідуємо збори і слухаємо виступи, а також коли ми припиняємо думати про себе і служимо іншим. Це те, як ми стаємо “великим[и]” в царстві Бога.
Ми приймаємо покликання з гідністю, покірністю і вдячністю. Коли нас звільняють від покликання, ми приймаємо цю зміну з тією ж гідністю, покірністю і вдячністю.
В очах Бога не існує покликань в царстві, які були б важливішими за інші. Наше служіння—велике чи маленьке—гартує наш дух, відкриває отвори небесні і виливає Божі благословення не лише на тих, кому ми служимо, але й на нас. Коли ми простягаємо руки допомоги іншим, ми можемо знати зі смиренною впевненістю, що Бог приймає наше служіння зі схваленням і задоволенням. Він усміхається нам, коли ми віддаємо Йому ці щирі акти співчуття, а особливо справи, які ще не бачені і не помічені іншими8.
Кожного разу, коли ми віддаємо частинку себе іншим, ми робимо крок ближче до того, щоб стати хорошими і справжніми учнями Того, Хто віддав усього Себе за нас—нашого Спасителя.
Від головуючого до волонтера параду
Під час 150-ї річниці прибуття піонерів в Долину Солоного озера, брат Майрон Річинс служив в якості президента колу в м. Хенефер, шт. Юта. Святкування включало відтворення проходу піонерів через його місто.
Президент Річинс брав активну участь в планах святкування і відвідав багато зборів з генеральними авторитетами та іншими, щоб обговорити події. Він був повністю залучений.
Незадовго до початку святкування кіл президента Річинса було реорганізовано і його було звільнено від покликання президента. В одну з наступних неділь він відвідував збори священства свого приходу, на яких провідники попросили волонтерів допомогти зі святкуванням. Президент Річинс разом з іншими підняв руку і його попросили одягнути робочий одяг і взяти з собою його вантажівку і лопату.
Нарешті настав ранок великої події і президент Річинс пішов виконувати свій обов’язок волонтера.
Лише кілька тижнів тому він був впливовим учасником планування цієї важливої події і нагляду за нею. Однак в той день його роботою було йти за кіньми в параді і прибирати за ними.
Президент Річинс робив це охоче і з радістю.
Він розумів, що один вид служіння не є більшим за інший.
Він знав і застосував на практиці слова Спасителя: “Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!”9
Бути правильним учнем
Інколи, як і сини громові, ми бажаємо видатних покликань. Ми прагнемо визнання. Ми прагнемо керувати і зробити пам’ятний внесок.
Немає нічого поганого в тому, щоб служити Господу, але коли ми прагнемо отримати вплив в Церкві заради власної вигоди—для того, щоб отримати похвалу і захоплення людей—ми отримуємо відповідну нагороду. Коли ми “захоплюємося” похвалою інших, та похвала буде нашою компенсацією.
Яке ж покликання є найважливішим в Церкві? Це те, яке є у вас зараз. Не важливо, яким незначним або важливим воно може здаватися, покликання, яке є у вас зараз, дозволить вам не лише піднімати інших, але й стати людиною Бога, якою ви були створені стати.
Мої дорогі друзі і брати у священстві, піднімайте, де стоїте!
Павло навчав филип’ян: “Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших”10.
Служити з честю
Прагнення шани і слави в Церкві за рахунок справжнього і смиренного служіння по відношенню до інших—це обмін Ісава11. Можливо, ми й отримаємо земну нагороду, але за високу ціну—втрату небесного схвалення.
Давайте слідувати прикладу нашого Спасителя, який був тихим і серцем покірливим, який не шукав слави людської, а чинити волю Свого Батька12.
Давайте служити смиренно—з енергією, вдячністю і честю. Навіть якщо наші акти служіння можуть здаватися невеликими, скромними або малозначними, ті, хто простягають руки допомоги з добротою і співчуттям до інших, одного дня знатимуть цінність свого служіння через вічну і благословенну благодать Всемогутнього Бога13.
Мої дорогі брати, дорогі друзі, давайте обмірковувати, усвідомлювати і жити за цим першорядним уроком Церковного провідництва і управління священством: “Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!” Це моя молитва і благословення у священне ім’я нашого Господаря, нашого Викупителя, в ім’я Ісуса Христа, амінь.