Голос попередження

Старійшина Д. Тодд Крістофферсон

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

Хоча обов’язок попереджувати головним чином лежить на пророках, він також лежить і на інших людях.

Пророк Єзекіїль народився приблизно за два десятиліття до того, як Легій і його сім’я вийшли з Єрусалиму. У 597 до Р.Х. у віці 25 років Єзекіїль був одним з багатьох забраних у полон до Вавилону Навуходоносором, і наскільки ми правильно розуміємо, він провів все своє життя там¹. Він був з роду Ааронових священиків, і коли йому виповнилося 30 років, він став пророком².

У покликанні Єзекіїля Єгова використав метафору про вартового.

“І коли б [вартовий] побачив меча, що йде на цей край, і засурмив би в сурму, й остеріг народ,

і почув би хто голос сурми, та не був би обережний, і прийшов би меч та й захопив би його, то кров його на голові його буде!”³

З іншого боку, “той вартовий, коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, … його кров Я зажадаю з руки вартового”⁴.

Потім, говорячи безпосередньо до Єзекіїля, Єгова проголосив: “А ти, сину людський,—Я дав тебе вартовим для Ізраїлевого дому, і ти почуєш з уст Моїх слово, й остережеш їх [для] Мене”⁵. Попередження було про те, що люди мають відвернутися від гріха.

“Коли б Я сказав до безбожного: Безбожнику, ти конче помреш!, а ти не говорив би, щоб остерегти безбожного від дороги його, то він, несправедливий, помре за свій гріх, а його кров Я вимагатиму з твоєї руки.

А ти, коли остережеш несправедливого від дороги його, щоб вернувся з неї, і він не вернеться з своєї дороги, він помре за гріх свій, а ти душу свою врятував. …

А коли Я скажу до несправедливого: Конче помреш ти, а він навернеться від свого гріха, і робитиме право та справедливість: …

Усі гріхи його, які він нагрішив, не будуть йому згадані, право та справедливість робив він, конче буде він жити!”⁶

Цікаво, що це попередження стосується також праведних. “Коли Я скажу справедливому: Буде конче він жити, а він надіявся б на свою справедливість, та робив би кривду, то вс[і його праведні дії] не буд[уть] згадан[і], і за кривду свою, що зробив, він помре!”⁷

Благаючи Своїх дітей, Бог каже Єзекіїлю: “Скажи їм: Як живий Я,—говорить Господь Бог,—не прагну смерті несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити! Наверніться, наверніться з ваших злих доріг, і нащо вам умирати, доме Ізраїлів?”⁸

Наш Небесний Батько та Спаситель не мають наміру засуджувати нас, Вони бажають нам щастя та благають нас покаятися, знаючи дуже добре, що “злочестивість ніколи не була [і ніколи не буде] щастям”⁹. Отже Єзекіїль і кожен пророк до і після нього, проголошуючи слово Бога від усього серця, попереджали всіх, хто бажає, відвернутися від Сатани, ворога їхніх душ, і “вибрати волю і вічне життя через великого Посередника для всіх людей”¹⁰.

Хоча обов’язок попереджувати головним чином лежить на пророках, він також лежить і на інших людях. Справді, “належить кожній людині, яку було попереджено, попередити свого ближнього”¹¹. Ми, хто отримав знання про великий план щастя—і заповіді, які стосуються його,—повинні відчувати бажання ділитися цим знанням, тому що воно все змінює тут й у вічності. І якщо ми запитуємо: “Хто мій ближній, якого я повинен попередити?”, звісно, відповідь можна знайти у притчі, яка починається зі слів: “Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам”¹² і так далі.

Роздуми над притчею про доброго самарянина у цьому контексті приводять нас до думки, що питання “Хто мій ближній?” було пов’язане з двома великими заповідями. “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе”¹³. Мотивацією для попередження є любов, любов до Бога і до ближнього. Попереджати означає піклуватися. Господь навчає, що це має відбуватися “у м’якості і лагідності”¹⁴ і “через переконання, довготерпіння, м’якість… , і любов нелицемірну”¹⁵. Це може бути терміновим, як у випадку, коли ми попереджаємо дитину не сунути свою руку у вогонь. Попередження має бути чітким, а також іноді й наполегливим. У деяких випадках попередження може бути у формі докору, “коли спонукає Святий Дух”¹⁶, але завжди воно засновано на любові. Свідченням цьому, наприклад, є любов, яка мотивує наших місіонерів служити і жертвувати.

Напевно, любов змусила б батьків попередити своїх найближчих “ближніх”, своїх власних дітей. Це означає навчати і свідчити про євангельські істини. Це означає навчати дітей ученню Христа: вірі, покаянню, хрищенню та дару Святого Духа¹⁷. Господь нагадує батькам: “Я заповідав вам виховувати своїх дітей у світлі та істині”¹⁸.

Важливий елемент батьківського обов’язку попереджувати—це не тільки описання важких наслідків гріха, а й радості, яка приходить через послух заповідям. Згадайте слова Еноша про те, що привело його до того, щоб шукати Бога, отримати відпущення гріхів і стати наверненим:

“Ось, я ходив полювати на звірів у лісах; і слова, які я часто чув від мого батька про вічне життя, і про радість святих, запали глибоко в моє серце.

І моя душа жадала; і я став навколішки перед моїм Творцем, і я заволав до Нього в палкій молитві і благанні”¹⁹.

Через Його незрівнянну любов і піклування про людей та їхнє щастя Ісус не вагався попереджувати. На початку Свого служіння “Ісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!”²⁰ Через те що Він знає, що не просто будь-який шлях веде до небес, Він заповідав:

“Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі,—і нею багато-хто ходять.

Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя,—і мало таких, що знаходять її!”²¹

Він присвятив час грішникам, кажучи: “Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних”²².

Але що стосується книжників,та фарисеїв, та саддукеїв, Ісус був безкомпромісним у викриванні їхнього лицемірства. Його попередження і заповіді були чіткими: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із мʼяти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати”²³. Звісно, ніхто не засудив би Спасителя за нелюбов до цих книжників і фарисеїв—однак Він страждав і помер, щоб спасти також і їх. Але люблячи їх, Він не міг дозволити їм продовжувати грішити, не виправивши їх чітко. Як хтось зауважив: “Ісус навчав своїх послідовників робити все, як Він робив: приймати всіх, але також навчати про гріх, тому що любов вимагає попереджувати людей про те, що може зашкодити їм”²⁴.

Інколи тих, хто проголошує попередження, вважають швидкими на осуд. Парадоксально, однак саме ті, хто заявляє, що істина є відносною, а моральні норми є справою особистого вибору, часто найбільш різко критикують людей, які не сприймають сучасні норми “правильного мислення”. Один з авторів назвав це “культурою, основаною на почутті сорому”:

“У культурі, основаній на почутті провини, ви знаєте, хороші ви чи погані, по тому, що підказує вам ваша совість. У культурі, основаній на почутті сорому, ви знаєте, хороші ви чи погані, по тому, що ваша громада каже про вас, по тому, чи шанує та приймає вона вас. … [У культурі, основаній на почутті сорому,] моральне життя не будується на принципах того, що є правильним, а що неправильним, воно будується на ідеї кого прийняти, а кого ні. …

…Кожен член громади у моральній системі, заснованій на прийняті або не прийняті, постійно знаходиться під ризиком. У цій системі немає постійних норм, вона заснована на змінній думці натовпу. Це культура з надлишком вразливості, надлишком гострої реакції і частих моральних панік, під час яких всі відчувають, що мусять погоджуватися з популярною думкою. …

Культура, основана на почутті провини, може бути різкою, однак принаймні ви можете у ній ненавидіти гріх і продовжувати любити грішника. Сучасна культура, основана на почутті сорому, нібито цінує прийняття і толерантність, але вона може бути на диво немилосердною до тих, хто не погоджується, і тих, хто не підходить”²⁵.

На противагу до цього є “кам[інь] нашого Викупителя”²⁶, стійка і постійна основа справедливості й чесноти. Наскільки краще мати незмінний закон Бога, за яким ми можемо діяти, аби вибирати нашу долю, ніж бути заручниками непередбачуваних правил і гніву натовпу в соціальних мережах. Наскільки краще знати істину, ніж “хита[ти]ся й захоплю[вати]ся від усякого вітру науки”²⁷. Наскільки краще покаятися і намагатися жити відповідно до норм євангелії, ніж прикидатися, що немає правильного і неправильного та застрягнути у гріху і смутку.

Господь проголосив: “І голос попередження буде звучати для всіх людей, вустами Моїх учнів, яких Я вибрав у ці останні дні”²⁸. Як вартові й учні, ми не можемо бути байдужими до цієї “пут[і] іще кращ[ої]”²⁹. Подібно до Єзекіїля, ми не можемо бачити меч, що іде на цей край і “не засурми[ти] в сурму”³⁰. Це не означає, що ми повинні стукати у двері сусіда або, стоячи посередині площі, проголошувати: “Покайтеся!” Насправді, коли ви подумаєте про це, у відновленій євангелії у нас є те, що людям дуже хочеться десь глибоко у своєму серці. Отже голос попередження зазвичай не тільки ввічливий, але й, як каже автор псалмів, ми маємо “поклику[вати] радісно”³¹.

Хал Бойд, автор Op-Ed, Deseret News навів приклад шкоди, якої завдає мовчання. Він зауважив, що хоч ідея шлюбу все ще залишається темою “інтелектуальних дебатів” серед еліти в американському суспільстві, сам шлюб не є для них темою для дебатів на практиці. “Еліта одружується і залишається одруженою і переконується, що її діти насолоджуються перевагами міцного шлюбу. … Проблема, однак, у тому, що [вони] не схильні проповідувати те, що самі практикують”. Вони не бажають “нав’язуватись” тим, хто дійсно міг би скористатися їхнім моральним керівництвом, але “можливо, настав час для тих, хто освічений і має міцні сім’ї, припинити прикидатися бути байдужими і почати проповідувати те, що вони практикують стосовно шлюбу і батьківства … [і] допомагати своїм співгромадянам приймати це”³².

Ми віримо, що особливо ви, молоде покоління, молодь і молоді дорослі, на кого Господь має покладатися, сподіваючись на успіх Своєї роботи у майбутні роки, будете підтримувати вчення євангелії й норми Церкви як публічно, так і приватно. Не залишайте тих, хто міг би прийняти істину, плутатися і робити помилки у невіданні. Не піддавайтеся хибним ідеям толерантності або страху—страху незручності, несхвалення або навіть страждання. Пам’ятайте про обіцяння Спасителя:

“Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене.

Радійте та веселіться,—нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами”³³.

Врешті-решт ми всі особисто підзвітні Богові за свій вибір і за те, як ми живемо у своєму житті. Спаситель проголосив: “І Мій Батько послав Мене, щоб Мене було піднято на хресті; і після того як Мене було піднято на хресті, щоб Я міг привести всіх людей до Себе, щоб так як Мене було піднято людьми, так і людей буде піднято Батьком, щоб вони стали переді Мною, щоб бути судженими за свої діяння, чи то вони добрі, чи то вони злі”³⁴.

Визнаючи це, верховенство Господа, я благаю словами Алми:

“І ось, мої браття [і сестри], я бажаю з глибин мого серця, так, з великою тривогою, що викликає біль, щоб ви … відкинули свої гріхи, і не відкладали день вашого покаяння;

Але щоб ви упокорилися перед Господом і прикликали Його святе імʼя, і пильнували, і молилися постійно, щоб вас не можна було спокусити понад те, що ви можете витримати, і таким чином щоб вас вів Дух Святий … ;

Маючи віру в Господа; маючи надію, що ви отримаєте вічне життя; маючи любов Бога завжди у ваших серцях, щоб ви могли бути піднесеними в останній день і увійти до Його покою”³⁵.

Нехай кожен з нас разом з Давидом зможе сказати Господу: “Справедливість Твою не ховав я в середині серця свого, про вірність Твою та спасіння Твоє я звіщав, не таїв я про милість Твою та про правду Твою на великім зібранні. Тому, Господи, не ув’язни милосердя Свого від мене”³⁶. В ім’я Ісуса Христа, амінь.