Бути внутрішньо сильними і цілком віддаватися
Старійшина Гарі Б. Сабін
Сімдесятник
Давайте ж перераховувати наш маршрут, якщо це необхідно, і дивитися вперед з надією і вірою. Давайте ж “будемо внутрішньо сильними”, будучи доблесними і цілковито віддаватися.
Декілька років тому наша маленька внучка підбігла до мене і радісно оголосила: “Дідусю, дідусю, я забила усі три голи сьогодні на футболі!”
Я з ентузіазмом відповів: “Чудово, Сара!”
Тоді її мати, підморгнувши мені, сказала: “Рахунок був 2:1”.
Я не наважився спитати, хто переміг!
Конференція—це час міркування, одкровення та інколи перенаправлення.
Є така компанія з прокату автомобілів з системою GPS, яка називається NeverLost (Ніколи не загублені). Якщо ви зробите неправильний поворот після того, як введете бажане місце призначення, направляючий голос не говорить: “Ти дурень!” Натомість дуже приємний голос говорить: “Маршрут перестроєно, розверніться на першому ж можливому повороті”.
У книзі Єзекіїля ми читаємо це чудове обіцяння:
“А коли б несправедливий відвернувся від усіх гріхів своїх, яких наробив, і виконував усі устави Мої, і робив право та справедливість,—буде конче він жити, не помре!
Усі його гріхи, які наробив він, не згадаються йому”1.
Яке неймовірне обіцяння, але воно вимагає виконання двох “усі”, щоб отримати обіцяння третього. Відверніться від усього; виконуйте усе; тоді все прощено. Це вимагає віддавати “усього себе”!
Нам не слід бути, як той чоловік, що, як про це повідомив Wall Street Journal, відправив конверта, наповненого грішми, разом з анонімним листом до Податкового управління США, в якому написав: “Шановне ПДС, тут знаходяться гроші, які я заборгував за несплату податків. P.S. Якщо після цього моє сумління все ще турбуватиме мене, я відправлю вам решту грошей”2.
Ми не так робимо! Ми не стримуємо себе, щоб побачити той мінімум, яким можна задовольнитися. Господь вимагає серця і небайдужого розуму3. Усього нашого серця! Коли ми христимося, ми повністю занурюємося, що є символом нашого обіцяння повністю, а не упівсили слідувати за Спасителем. Коли ми повністю зобов’язуємося і цілком віддаємося, небеса хитаються для нашого блага4. Коли ж ми робимо це без ентузіазму або лише частково стараємося, то втрачаємо деякі з небесних найвибраніших благословень5.
Багато років тому я взяв скаутів в похід у пустиню. Хлопці спали біля великого багаття, яке вони розвели, а я, як кожний хороший лідер скаутів, спав на задньому сидінні своєї вантажівки. Уранці, коли я встав і оглянув наш табір, то побачив одного скаута (я називатиму його Пол), який виглядав так, неначе не виспався. Я спитав, як він спав, і він відповів: “Не дуже добре”.
Коли я спитав чому, він сказав: “Я замерз; багаття згасло”.
Я відповів: “Ну, багаття й мають гаснути. Хіба твій спальний мішок не був достатньо теплим?”
Відповіді не було.
Тоді один зі скаутів голосно сказав: “Він не користувався своїм спальним мішком”.
Я з недовірою спитав: “Чому, Пол?”
Тиша, а потім він зрештою боязко відповів: “Ну, я подумав, що якщо не буду розкладати свій спальний мішок, то мені й не доведеться його знову складати”.
Реальна історія: він мерзнув годинами, тому що намагався зберегти п’ять хвилин роботи. Ми можемо подумати: “Як же це нерозумно! Хто б таке коли зробив?” А ми ж робимо постійно і набагато небезпечними способами. Ми, по суті, відмовляємося розкладати наші духовні спальні мішки, коли не виділяємо час на щиру молитву, навчання і старанне життя за євангелією кожного дня; і згасне не лише багаття, але й ми будемо незахищеними і нам буде духовно холодно.
Якщо ми самозадоволені виконанням наших завітів, то відповідаємо за наслідки. Господь наставляв нас “бути обережними щодо себе, старанно прислухатися до слів вічного життя”6. І Він також заявив: “Моя кров не очистить їх, якщо вони не прислухаються до Мене”7.
Насправді, набагато легше віддаватися цілком, ніж частково. Коли ми віддаємося частково або зовсім не докладаємо зусиль, то, кажучи словами із “Зоряних війн”, відбувається “хвилювання в силі”. Ми знаходимося в дисонансі з Божою волею, а, отже, й з природою щастя8. Ісая сказав:
“А ті несправедливі—як море розбурхане, коли бути спокійним не може воно, і коли води його багно й мул викидають.
Для безбожних спокою немає, говорить Господь!”9
На щастя, не важливо, де ми є чи де ми були, ми не знаходимося поза межами досяжності Спасителя, який сказав: “Отже, кожного, хто кається і приходить до Мене, як мале дитя, того Я прийму, бо для таких царство Бога. Знайте, за таких Я поклав Своє життя і знову взяв його”10.
Коли ми продовжуємо каятися і покладатися на Господа, то отримуємо силу, коли проходимо повне коло, набуваючи покірності і віри малої дитини11, збагачені мудрістю, отриманою з життєвого досвіду. Йов проголосив: “І праведний буде держатись дороги своєї, а хто чисторукий—побільшиться в силі”12. Теннісон написав: “Моя сила—це сила десятьох, бо серце моє чисте”13. Господь наставляв: “Стійте на святих місцях і не сходьте”14.
Наш син Джастін помер у віці 19 років, все своє життя боровшись із своїм захворюванням. У виступі на причасних зборах незадовго до того, як він покинув нас, Джастін поділився історією, яка, напевне, була чимось важливою для нього, про батька і його малого сина, які пішли в магазин іграшок, де був надутий мішок для биття у вигляді чоловіка. Хлопчик бив надувного чоловіка, який падав і негайно ж піднімався після кожного удару. Батько запитав свого малого сина, чому чоловік постійно піднімався. Хлопчик подумав хвильку, а потім сказав: “Я не знаю. Можливо, тому що він сильний всередині”. Для того, щоб цілком віддаватися, нам потрібно бути внутрішньо сильними, “хай станеться, що станеться”15.
Ми внутрішньо сильні, коли терпеливо чекаємо, щоб Господь забрав наші колючки в тілі або дав нам силу їх витерпіти16. Такими колючками можуть бути хвороба, інвалідність, психічний розлад, смерть коханої людини та багато чого іншого.
Ми внутрішньо сильні, коли піднімаємо опущені руки. Ми внутрішньо сильні, коли захищаємо істину від злочестивого і мирського світу, в якому все менше й менше стає світла, при якому зло називається добром, а добро злом17 і “обвинувачують праведних через їхню праведність”18.
Бути внутрішньо сильними, незважаючи на труднощі, можливо через чисте сумління, через зміцнення і втішне запевнення Святого Духа та вічну перспективу, що вищі усякого розуму19. У нашому доземному житті ми вигукували, радіючи можливості прийти у смертне життя20. Ми цілком віддалися, коли радісно прийняли рішення бути доблесними захисниками плану нашого Небесного Батька. Прийшов час встати і захищати Його план знову!
Мій 97-річний батько недавно помер. Кожного разу, коли хтось запитував, як у нього справи, він постійно відповідав: “На шкалі від 1 до 10, я десь на 25!” Навіть коли цей дорогий мені чоловік більше не міг стояти або навіть сидіти і йому було важко говорити, його відповідь залишалась незмінною. Він завжди був внутрішньо сильним.
Коли моєму батькові було 90 років, ми були в аеропорту і я запитав у нього, чи не взяти мені для нього інвалідний візок. Він сказав: “Ні, Гарі, можливо, коли я постарію”. А потім він додав: “Крім того, якщо я втомлюсь ходити, я завжди можу побігти”. Якщо ми не можемо цілком віддаватися так, як ми ходимо на даний момент, тоді, можливо, нам треба бігти; можливо, нам треба перебудувати наш маршрут. Можливо, нам навіть треба зробити розворот. Можливо, нам треба навчатися більш уважно, молитися більш щиро чи просто відпустити дещо, щоб ми могли ухопитися за те, що є насправді важливим. Можливо, нам знадобиться відпустити світ, щоб ми могли схопитися за вічність. Мій батько розумів це.
Коли він служив у флоті під час Другої світової війни, були ті у великій і просторій будівлі21, хто насміхався над його принципами; але двоє його товаришів, Дейл Меддокс і Дон Девідсон, помітили це, але не насміхалися. Вони спитали: “Сабін, чому ти так відрізняєшся від усіх? У тебе є високі моральні принципи, і ти не п’єш, не куриш та не лаєшся, але завжди здаєшся спокійним і щасливим”.
Їхнє позитивне враження від мого батька не співпадало з тим, чого їх навчали про мормонів, і мій батько отримав можливість навчати і христити обох товаришів. Батьки Дейла були дуже засмучені і попереджали його, що, якщо він приєднається до Церкви, то втратить свою кохану, Мері Олів, але вона зустрілася з місіонерами на його прохання і також охристилася.
Під кінець війни Президент Гебер Дж. Грант покликав місіонерів, включаючи кількох одружених чоловіків. У 1946-у році Дейл і його дружина, Мері Олів, вирішили, що Дейлу слід служити, незважаючи на те, що вони чекали на свою першу дитину. З часом у них було вже дев’ять дітей—три хлопчика і шість дівчаток. Усі дев’ятеро служили на місії, після чого Дейл і Мері Олів відслужили на трьох власних місіях. Десятки онуків також служили. Двоє їхніх синів, Джон і Меттью Меддокс, на даний момент члени Хору скинії, так само, як і зять Меттью, Райян. Родина Меддоксів зараз налічує 144 особи і є чудовим прикладом того, як цілком віддаватися.
Переглядаючи папери мого батька, ми знайшли лист від Дженніфер Річардс, однієї з п’яти доньок іншого товариша, Дона Девідсона. Вона написала: “Ваша праведність змінила наші життя. Важко навіть уявити, яким було б наше життя без Церкви. Мій батько помер з любов’ю до євангелії, намагаючись жити за нею до кінця”22.
Важко виміряти вплив добра, який кожна людина може мати, будучи внутрішньо сильною. Мій батько і його два товариші відмовилися слухати тих у великій і просторій будівлі, хто показував пальцем презирства23. Вони знали, що набагато краще слідувати за Творцем, ніж за натовпом.
Апостол Павло міг описувати наші дні, коли говорив Тимофію, що “дехто в тім прогрішили були та вдалися в пустомовність”24. У світі сьогодні відбувається багато “пустомовності”. Це розмова тих, хто у великій і просторій будівлі25. Часто це виявляється у формі раціоналістичних пояснень, щоб виправдати злочестивість, або проявляється, коли люди втрачають свій шлях і віддаляють себе від євангелії. Інколи це приходить від тих, хто не заплатив ціну, щоб цілковито віддатися і віддають перевагу слідуванню за тілесною людиною, а не за пророком.
На щастя, ми знаємо, як все закінчиться для вірних. Коли ми цілковито віддаємося, то маємо всеохоплюючу гарантію, що “тим, хто любить Бога … усе допомагає на добре”26. Як сказав старійшина Ніл А. Максвелл: “Не бійтеся, просто живіть правильно”27.
Мій тесть викладав в УБЯ і любив американський футбол, в який грав УБЯ, але не міг змусити себе дивитися їхні ігри, тому що нервував через результат. Тоді сталась чудова річ—винайшли відеомагнітофон, що дозволило йому записувати ігри. Якщо УБЯ вигравав, він дивився запис з повною впевненістю, абсолютно точно знаючи результат! Якщо вони були покарані несправедливо, отримували травми або здавалося, що програвали в кінці четвертої чверті, він не хвилювався, адже знав, що все буде добре! Можна сказати, що в нього була “справжн[я] яскравість надії”!28
Так само й з нами. Якщо ми вірні, то можемо мати повну впевненість, чим все для нас закінчиться. Господні обіцяння є певними. Це не означає, що цей університет смертності буде легким або без багатьох сліз, але, як Павло писав: “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!”29
Брати і сестри, ніхто не згрішив за завтрашній день. Давайте ж перераховувати наш маршрут, якщо це необхідно, і дивитися вперед з надією і вірою. Давайте ж “будемо внутрішньо сильними”, будучи доблесними і цілковито віддаючись. Давайте ж будемо чистими і сміливими, захищаючи план нашого Небесного Батька і місію Його Сина, нашого Спасителя. Я свідчу, що наш Батько живе, що Ісус є Христос, і про реальність великого плану щастя. Я молюся, щоб ви отримали найвибраніші благословення Господа, і роблю це в ім’я Ісуса Христа, амінь.