Сила молитви у в’язниці
Я завжди пам’ятатиму цей Святвечір.
За шахрайство з нерухомістю я відбула чотири з половиною роки у федеральній в’язниці. Більшість жінок, які там знаходилися, були спокійними й чемними. А потім у камеру якраз навпроти моєї перевели 10 жінок.
Вони допізна не лягали спати, сміялися й слухали гучну музику. Їм було байдуже, як їхня поведінка впливає на інших. Жінки в моїй камері попросили мене поговорити з ними, але подібні розмови, як правило, не завершуються успіхом у в’язниці. Натомість я молилася, щоб ті жінки змінили свою поведінку і щоб знову настав спокій, але все лише погіршувалося.
Якось одного вечора під час молитви я зрозуміла, що нічого не зробила для того, щоб познайомитися зі своїми сусідками. Наступного дня я пішла до їхньої камери і поговорила з ними. Вони показували мені фотографії своїх сімей та близьких людей. Вони вибачилися, що надто шумно поводяться. З того часу вони махали мені рукою і були раді, коли мене бачили.
За кілька тижнів до Різдва вони запросили мене прийти до них на Святвечір, щоб разом з ними повечеряти. Ми також планували поділитися особистим духовним досвідом. На Святвечір ми зібралися разом і розвісили кілька паперових декорацій. У нас не було ялинки, але всіх нас огорнув дух миру. Після простої вечері—тунця з картопляними чипсами—ми розповіли одна одній, як Бог вплинув на наше життя. Ми належали до різних конфесій, і кожна історія була унікальною, але наші серця відчували єдність, і Дух був з нами.
Ейпріл розповіла, що її мати померла від передозування наркотиків, коли Ейпріл було 14 років. Ейпріл жила на вулицях і у 15 років народила дитину, яку віддала на усиновлення. Вона й сама боролася з наркозалежністю, почала продавати наркотики і зрештою потрапила до в’язниці.
“Одного дня я запитала себе, навіщо я живу,—розповідала Ейпріл.— Ніщо не зміниться, якщо я помру. Ніхто не знає, що я у в’язниці. Ніхто не буде знати, якщо мене не стане”. Потім вона помолилася і запитала Бога, чи Він знає про неї.
Наступного тижня співробітниця в’язниці вручила їй листа від дівчинки, яку вона віддала на усиновлення.
“Мабуть Бог наглядає за тобою”,—сказала та співробітниця.
“Зараз я переписуюся зі своєю донькою, і вона один раз відвідувала мене,—сказала Ейпріл.— Я не дуже обізнана в питаннях релігії, але знаю, що Бог про мене дбає, тому що Він відповів на мою молитву”.
Після того як Ейпріл розповіла свою історію, ми всі сиділи тихо, а на очах були сльози.
Перебуваючи у в’язниці, я виливала своє серце в молитві й просила Небесного Батька наглядати за моєю сім’єю й оберігати її. Але коли я молилася за своїх сусідок по в’язниці, то почала усвідомлювати їх божественний потенціал і сильніше відчула любов і милість Спасителя.
Той Святвечір у в’язниці був прекрасним.